Папуга ара

ПАПУГА АРА

   Був звичайний літній день. В затишному дворику грали діти. Несподівано до них підійшов Скиглик. Він гірко плакав. Хлоп’ята миттю обступили його і почали запитувати: «Що трапилось? Чому ти плачеш?»
   - Мій папуга… - силився говорити Скиглик й не міг.
   - Що папуга?
   - Який папуга?
   - Мій любий папуга Ара помер! – вигукнув хлопчина  й розревівся ще дужче.
   Дітям стало шкода і Скиглика, і папугу, і вони теж заплакали.
   - Він був такий великий, зі здоровезним дзьобом! – схлипуючи, жалібно сказав хтось із гурту.
   - Він був такий славний, красивий! – сумно зітхнула дівчинка у червоному платтячку й зарюмсала.
   - Він так любив шоколад! – продовжував ревіти Скиглик.
   Словом, плакали всі дітлахи.
   Аж тут до них підбіг Шкідлик.
   - Чому ревемо? – здивовано запитав він.
   - У Скиглика помер папуга.
   - Ара?
   - Ара.
   - Я його так любив, - сумно мовив Шкідник, а потім, несподівано для всіх, голосно розреготався. - Сміхота! Пам’ятаєте, як він кумедно говорив: «Пампушка-пурушка!». А потім сто разів вигукував, немов стріляв з пістолета: «К-х-х! к-х-х!»
   - А пам’ятаєте, - слід за Шкідликом розсміявся хлопчик у білій панамці, - як Ара сів на голову тітці Дуні й зіпсував їй зачіску!
   - А пам’ятаєте, - продовжував сміятися Шкідлик, - як Ара спіймав і посадив у свою клітку щеня!
   - А пам’ятаєте, - зайшлася сміхом дівчинка у червоному платтячку, - як він смішно танцював гопак!
   - А пам’ятаєте, - бадьоро засміявся і Скиглик, - як Ара витягнув з кишені дядька Григора гаманець, і всі потім довго за ним ганялися!
   - А пам’ятаєте…
   Діти ще довго сміялися, згадуючи, яким втішним і задьористим був папуга Ара.