Як гартували дiтей на сiчi запорозькiй

ЯК ГАРТУВАЛИ ДІТЕЙ В СІЧІ ЗАПОРОЗЬКІЙ

   Фізично-духовному вихованню дітей на Запорожжі завжди надавали великого значення, адже суворе життя Дикого Поля, реалії постійних військових сутичок з кримськими татарами, далекі військові походи потребували від запорожця міцного здоров’я, витривалості і бойової вправності. Усе це знаходило зміст у понятті «справжній козак» - моторний, спритний, кмітливий.
   Метою розвідки стала січова школа і те, як  дбали запорожці про дітей, як долучали до козацької науки, чому і як навчали.
   Північно-східне узбережжя Хортиці прикрашає розкішна, заросла розмаїтим рідколіссям балка Велика Молодняга, або як її ще називають Молодіжна балка. За народними переказами, у цій балці січове мальство проходило свої перші уроки нелегкого козацького життя, убираючи промені братства і військової вдачі, наповнюючись світлом віри і честі.
   Нікому не дозволялося на Січі неуком тинятися, «бити байдики». Про це свідчать народні прислів’я-настанови:

«Темними тини підпирають. Темних у козаки не пускають»,
 «Хто знання має, той мур зламає»,
«Шануйте учителя, як родителя»,
«Гарно того вчить, хто хоче все знати».
Отже…

СІЧОВІ ШКОЛИ

   Будували їх за ворітьми Коша. Учбова хата, крита очеретом, два курені, один для молодших, другий для старших школярів, піч-кабиця з дровітнею і котлами, майдан для військових вправ  -  все це обгороджували по колу дерев’яним частоколом, точнісінько як у дорослій Січі.
   У школярів був общинний лад, як і у всього війська, і називався він  -  курінним управлінням. У школі вони жили, вчилися… На Новий рік, коли все товариство обирало собі старшину, вони теж обирали отаманів: старші - собі, а молодші - собі.
   Слава про січову школу йшла по всіх-усюдах, тому багато хто з батьків України, Литви та Польщі вважали за честь віддати своїх синів на навчання до запорожців, щоб вони по-справжньому привчалися лицарського діла. Бо вчили школярів не тільки читати, писати, рахувати, а й «з рушниці зірки стріляти, списом добре колоти, шаблею орудувати та на коні реп’яхом сидіти».
   Рано-вранці йшли дітваки з усім товариством купатися до річки, а після особливого сигналу поспішали до школи. Сигнал цей був такий: із воріт січової школи вибігали троє хлопчаків, один з них підкидав у небо голуба - символ Святого Духа, а двоє інших голосно вигукували:

«Аз, буки, закаблуки,
Печеная каша.
Збирайся до купи
Вся братія наша!
Гей, Петро!
Мерщій, Миколо!
Вже на вас чекає школа!»

   У навчальній  хаті на них очікували вчителі. Спочатку  - тричі - читався «Отче наш…», далі «Царю Небесний…», «Символ Віри…» і тільки потім починалася наука.
   Здавна пішло, що вчителювали в січових школах люди духовного сану, а військовій справі навчали освічені й випробувані в боях козаки: вправні вершники, фехтувальники, стрільці, пушкарі і кулачні бійці.
   Неодноразово козацький «спас», якому навчали вони школярів, рятував їх потім у бойовищах від неминучої смерті.
   Справжніх майстрів на Січі ніколи не бракувало. 116-ти літній дід Іван Розсолода розказав Дмитрові Івановичу Яворницькому про запорожця Смика: «Він такий був, що чоловік 12-ть захищав, а вони його й не візьмуть».
   Переможцю бойових змагань казали: «Поборов - твоя сила»; тому ж, хто програв, знаходили слова підтримки: «Пустився в бійку - чуба не жалій. А краще міркуй, чому програв. І намотай на вуса: не той дужий, хто поборов, а той, хто вивернувся».      
   Учителів дуже поважали на Запорожжі й надавали їм звання «військових служителів».
   Про досвідченого, шанованого вчителя говорили: 

«Це той, хто перейшов вогонь і мідні труби, попав чортові в зуби - і звідти вийшов», «Був на бувальцях, знає, що кий, що палиця», «Будь-яка зброя перетворюється в його руках на якесь чародійство».
   Якби важко не йшла наука, запорозькі вчителі ніколи не брали в руки різки, як це робилося, скажімо, у донських козаків. Запорожці застосовували у навчанні «особистий приклад і пояснення». А якщо й «катували» вчителі своїх учнів, то виключно словом. Наприклад, неуважного й млявого школяра могли жорстко підхльоснути: «Якби не руки та не ноги, то був би з нашого Марка гарний барабан для тревоги». А хвалька висміяти при всьому класі: «Це той, що одним пострілом сорок сім качок б’є». Козацькі «знаюки» ніколи не скупився і на похвалу. Але спочатку похвалять, а потім вже скажуть: «Догана мудрого більше стоїть, як похвала дурного», «Хвалять - не радуйся, гудять  -  не сумуй».
   Великого значення приділялося в січовій школі іграм і забавам. З дитячої ігри, як з маленького зернятка, зростав з часом «колос» справжньої сили і снаги.
   Наводжу низку ігор, що ними століттями забавлялися українські діти, розвиваючи вправність і хист.

У ЧАКЛУНА
   
   Кількість гравців необмежена. Хлопці брали довгу палю й вимірювали по ній «чаклуна». Чия рука зверху, той - «чаклун».
   Тоді вони визначали поле гри, і там гуляли.
   Забігати за межу не можна, бо хто забіжить, той стає «чаклуном». Усі хлопці бігають, а «чаклун» їх ловить. Коли якийсь хлопець утомиться, то й каже: «Цур, цур, я відпочиваю». Його «чаклун» не займає.
   Коли якогось гравця «чаклун» дожене і торкне, той вже «зачаклований». «Чаклун» відходить від нього на три кроки, а інші хлопці повинні його «одчаклувати»: подати тільки руку, і він вільний. Якщо який хлопець не вбережеться, що і його «чаклун» зачаклує, тоді вже треба «одчакловувати» двох. Коли «чаклун» «перечаклує» всіх гравців, той, котрого він зачаклував найпершим, стає «чаклуном».

ГОЛИЙ У ГОЛОГО
   
   Кожен гравець має дерев’яний кийок. Всі кидають кийки в одному напрямку. Чий залишиться позаду інших, той «голий». Він повинен підкидати свій кийок угору, а інші - цілять у нього. Якщо влучать, «голий» знову мусить кидати, і так доти, поки всі не промахнуться. Тоді гра починається спочатку.

ЧИЙ БАТЬКО ДУЖЧИЙ?
   
   Двоє гравців сідають на землю, беруться за руки і, обіпершись ступнями ніг, намагаються  перетягти одне-одного. Хто перетягне - той переможець.

ТІСНА БАБА - це коли діти тиснуться на лавці, поки одна половина гравців не витіснить другу.

У КОНЯ
   
   У коня грають дві групи хлопців, скажімо, по шість учасників. Перший гурт утворює, так званого, «коня». Стає один гравець, другий нахиляється, береться за нього і кладе йому голову під руку. Далі ще четверо нахиляються, беруться один за одного і так само ховають голови під руки попередніх. Решта дітлахів один за одним розганяються і стрибають на удаваного «коня». Якщо втримає «кінь» стрибунів, встоїть на ногах, тоді ті, що стрибали, стають «конем». А якщо впаде «кінь», - перші стрибають знову.

ДЕР-ДЕР
   
   На широкій галявині забивається дерев’яний кілок. Двох хлопчаків прив’язують за праву ногу до кілка так, щоб вони були кроків за тридцять від пакільця і мали змогу бігати навколо.
   Одному дають тріскачку, а другому довгий батіг. Потім обом зав’язують очі. Перший торохкотить деренчалом і намагається втекти від батога; другий іде на туркіт і намагається влучити батогом першого.

СКРАКЛІ
   
   Десять круглих палиць довжиною у дві-три долоні - скраклів - ставлять у два ряди по п’ять штук. Відраховують 25-30 кроків, визначаючи середину відстані («масло»). Гравці кидають палиці через всю відстань по черзі. Якщо перший гравець зіб’є скраклю, то наступний його кидок буде з «масла». Виграє той, хто зіб’є найбільше скраклів.

У ВОЛА
   
   Двом молодикам прив’язують до кожної ноги поліно. Хто з них швидше дійде до «хвіртки», той і виграв.

У СОНЦЕ
   
   Щоб утворити «сонце», кладуть колесо від воза і до нього приставляють чотири голоблі.
   У центр колеса ставлять молодика і зав’язують йому очі. Під бій бубна (темп поступово прискорюється), молодик має вистрибувати із «сонця» між голоблі і знову  повертатися «у сонце».
   Так він танцює аж поки не наступить ногою на «промінь»-голоблю.

      Взимку, як нападає багато снігу, то, певна річ, діти грали в козацької гори або «воювалися» сніжками.
   Вправи для молодиків ускладнювалися. Цілими днями, з ранку до пізнього вечора проводили вони на майдані, змагаючись у військових вправах: стріляли в ціль, стрибали у висоту через мотузку, влаштовували бійцівські змагання, кулачні бої, носили тягар… Під час змагань хлопці уважно вивчали силу і засоби боротьби, набиралися досвіду на випадок виникнення справжньої війни.
   Цікаву і, разом з тим, не просту вправу застосовували вчителі, бажаючи навчити школярів тілесній вправності. Скажімо, хлопцеві, шкіряним ремінцем зв’язували позаду руки і штовхали з крутояру. Під час скочування піщаним схилом униз, він повинен був вивернутися так, щоб зв’язані руки опинилися в нього попереду, а потім, особливими рухами кистей і пальців, ще й визволитися від пут мотузки. Таке вміння могло врятувати молодикові життя. Піймай після цього козака, коли він, визволивши свої руки, стоїть десь унизу стрімчака біля річки.
   Щоб навчити молодиків спритності і умінню миттєво реагувати, запобігали до такої вправи: учня ставляли у центрі галявини і стріляли у нього  стрілами з тупими наконечниками, а той мав від них ухилятися та відбивати палицею.
   Січові хлоп’ята розвивали також і свою духовність - брали участь у церковних богослужіннях як «співаки». При січовій школі існувало відділення для співаків, яке з часом перетворилося на окрему школу музики і церковного співу. Дітей навчали грати на різних музичних інструментах, та, головне, співати в церковнім хорі.   
   Знання січового життя учнів січової школи зростало непомітно, але швидко, як козацький «оселедець». 
   Значну роль у вихованні козацьких дітей грав інститут джур - мудрий звичай Запорізької вольниці.
   При кожному статечному козакові, військовій старшині було, в кого один, а в кого й більше, хлопчаків-недолітків.   
   Джура доглядав коня названого батька-запорожця, чистив його зброю і навіть гострив шаблю.
   Частими були в козаків військові походи. «Куди козака доля не закине, все буде козак». Так за козаком невідступно прямував його джура. Трапиться бойовище - джура буде поруч із своїм старшим товаришем: рушницю порохом наб’є, до люльки вогню викреше, води принесе, а то й сам ворога з лука поцілить. Щоб не трапилося, розділить з ним його перемогу чи поразку.
   Пригоди та небезпека підстерігали джур на кожному кроці, й через те, досягши парубочих літ, вони набували великих здібностей й ставали найзавзятішими козаками, як от Іван Луговський - герой народної думи, котрий у Богдана Хмельницького «...дванадцять літ за джуру пробував, всі козацькі звичаї познав».
  Коли статечний козак вирішував взяти за джуру якогось хлопця, він підзивав його до себе, казав чинно:
   - Беру тебе до себе джурою. Чи підеш до мене?      
   Саме в цей момент дуже важливо для хлопця було не виказати своєї радості.
   - Піду, батьку.
   - Смерті не побоїшся?
   - Не побоюся, батьку.
   - На лестощі не піддасися?
   - Не піддамся, батьку.
   - Вірю тобі, як рідному синові. Дивись же, вірно служи справі всього товариства. Видирай зерно сили Божої. Справжній козак той, у кого душа світла, серце чисте, хто любить людей і правду.
   Наостанок, керуючись набутим знанням про звичаї козацького братства, витоки українського родинного ладу, я зробив спробу відтворити обряд посвяти випускників січової школи в козаки.

ПОСВЯТА ВИПУСКНИКІВ СІЧОВОЇ ШКОЛИ В КОЗАКИ
(проба реконструкції історичного дійства)

   Недарма казали в народі: «Хто прожив на Запорожжі рік, той вже до смерті буде запорожець». У січових школах навчання тривало кілька років. Тих юнаків, які вдало склали іспити з усіх дисциплін, посвячували в козаки.
   Посвята в козаки відбувалася восени, за місяць до Покрови. Цей день був загально-січовим святом з веселими розвагами. А починалася врочиста церемонія так...
   На майдан січової школи, по колу, вишикувались учні, січові вчителі, тут був і отаман січової школи, і козацька старшина, бувалі, випробувані в боях, запорожці.
   Під бій литавр, на майдан виносили знамено січової школи. Хлопчики-хористи врочисто зачинали співати:

«До нас, панове-молодці, до нас,
Бо у нас тепер гаразд,
У нас Пан-Бог перебуває,
Посвяту в козаки зачинає».

   Після співу, один із учителів звертався до гостей:

ВЧИТЕЛЬ. Пане отамане, шановна старшино, усе січове товариство!
ОТАМАН. А ми раді слухати.
ВЧИТЕЛЬ. Благослови, Боже, гідним соколам у коло стати, звання козацьке дістати!
ОТАМАН. Бог, благослови!

   Потому, у коло входили випускники. Усі вони були по пояс оголені й босі, в одних лише шароварах. У кожного на голові було покладено трохи землі з дерном. Земля на голові молодика символізувала його перебування в порубіжному стані: між світлом і темрявою, життям і смертю.
   Коли вони зупинялись, хтось із навчителів зачинав говорити:

«Дивіться, друзі-браття, який гаразд.
Які паруб’ята у нас.
Вони на землі, вони й під землею,
Не зрікаються хлопці долі своєї.
Вони ж бо є роду козацького,
Сини вони племені хвацького».

   Під веселу музику, перед ними ставили довгі лави, застеляли їх кожухами, вовною догори, запрошували сідати. Починалися пострижини і перше гоління.   
   Пострижини - важливе й урочисте дійство. Перші пострижини дитини відбуваються в дитинстві. Пострижини на Січі символізували введення хлопця в родове коло козацького братства.
   Кожному кандидатові в козаки стригли голову, залишаючи на тімені невеличку чуприну, яка з часом мала перетворитися на довжелезного «оселедця». «Оселедець» - прикмета справжнього запорожця. Новаки, які ще не «нюхали пороху», не мали права носити «оселедця». Чуприну заводити дозволялося тому, кого залучали до участі у військовому поході.
   Стриг випускника «пострижний батько» - випробуваний у боях запорожець. Після цього він уже вважався опікуном над «пострижним сином». Він і нове козацьке ім’я давав хлопцеві.
   Під час «пострижи» хористи співали, наприклад, такої:

«Дід Панас Бога хвалив,
Іванка голив.
Один чуб зоставив,
Козакові на славу».

   Зробивши козацьку зачіску, «пострижний батько» починав голити школяра. Перше голення - дія теж дуже важлива і символічна. Вона означала перехід від юнацтва до стану дорослого чоловіка. При першому голенні брили тільки бороду, а вуса - ознака козацької гідності, залишалися.   
   Коли закінчувалося це дійство, випускники по одному підходили до великої діжі з водою, занурювали голову і знаходилися у такому стані поки вистачить повітря в легенях. Під схвальні вигуки товариства, їм давали втертися лопушинням.
   Лунала пісня:

«А взяли козаки джуру,
Взяли його вмили,
Шаблею підголили,
Граблями розчесали,
В козацькім званні привітали».

   Хлопці тричі вклонялися всім присутнім, частували своїх «пострижних батьків» горілкою. Ті у свою чергу казали: «П’ємо, щоб Бог послав усе добре нашим козакам. Хай же ростуть ваші чуприни од Січі аж до Криму!».
   Потому вершився символічний обряд похорон. Юнаки спалювали на вогні «пострижне волосся», що слугувало проявом цілковитої самопожертви. Адже спалення волосся - данина потойбічному світу.
   Тут брав слово отаман.

ОТАМАН (звертаючись до кандидатів). Ви, бачу, за плугом козацьким старанно походжали, всі звичаї козацькі позбирали.
МОЛОДИКИ. Всі звичаї позбирали, козацький хліб шанували, батьку-отамане!
ОТАМАН. Ви старих козаків...
МОЛОДИКИ. ...За рідних батьків поважаємо, батьку-отамане!
ОТАМАН. Молодих козаків...
МОЛОДИКИ. ...За рідних братів почитаємо, батьку-отамане!
ОТАМАН. Ми допомогли вам пройти крізь воду й вогонь. Мідні труби ви маєте пройти самі.
МОЛОДИКИ. Пройдемо і будемо, слави козацької роздобудемо!   

    Наймолодші школярі підносили кожному випускникові козацьку одежу: сорочку, чоботи, смушеву шапку. Хлопці одягали сорочки та взували чоботи. Хтось із вчителів знову звертався до отамана.

ВЧИТЕЛЬ.

Отамане-батьку, глядіть нам порядку.
Час-пора чуби шапкою покривати,
Нових козаченьків привітати.

   Отаман покривав голову молодикові шапкою, тричі з кожним цілувався, кажучи:

«Шапці своїй накажи:
Держись близько голови,
Чубчика держись,
Та нікому не хились».

   Козаки за стародавнім предківським звичаєм ходили з непокритою головою лише на похоронах та біля церкви, а ще - переступаючи поріг хати.

ОТАМАН.  Вельмишановних вчителів прошу молодців-новаків ушанувати, шабельками обдарувати.

   Так починався обряд дарування шаблі. Кожен молодик отримував з рук свого вчителя шаблю. Вчитель тричі бив оголеною шаблею по плечах учня, кажучи:

«Досить тобі, Йване, школярську юшку наминати.
Будеш тепер з нами брат за брата пробувати,
Щоб батьківську славу не загубити.
Навколішки ж перед шаблею лицарською схились
І встань товаришем козацьким».

   Учень ставав навколішки, цілував холодне лезо, підіймався і брав зброю з рук учителя.
   Після того, як у останнього з посвятників опиниться в руках шабля (саме з цього  моменту новаки ставали справжніми вояками), хтось із присутніх вигукував:

«Ну ж бо, виведіть у коло,
Козаченьків молодих,
Нехай орлята наші
Перед нами пляшуть!»

   Під бубни та під суремки козацькі, винуватці свята зачинали жвавого «козачка». Відтанцювавши «козачка», розвеселі молодці скидали з лав на землю кожухи і починали на тих одежинах гопкати та підстрибувати. Кругом скакали, грали, кричали, танцювали... Це вони робили на знак того, що ніколи не зрадять товариство і Матінку-Січ.
   Нерідко у день посвяти, хтось із заможних запорожців виявляв свою щедрість і дарував новообраному козакові коня у повній збруї. Вдячний парубок підносив доброчинцю «повную чашу», зроблену з червоного буряка. Статечний козак випивав міцну рідину, наливав своєї горілки, повертав дивну посудину парубкові зі словами:

«Не пий, синку, першої чарки,      
Вилий, синку, коневі на гриву,
Щоб була грива та кучерява,
Щоб була доля ласкава».

   Той так і робив: підходив до дарованого коня, змочував горілкою долоню, лагідно гладив чотириногого товариша.
   Завершувалася посвята останнім напучуванням вчителів.
   У такий момент усіма достойниками підкреслювалася значимість події. Адже саме з цього дня молоді козаки отримували право подути тічок - випробувати свою силу в справжньому бою.
   Довбиш бив у литаври, даючи знати що настав час всім гуртом йти до церкви, де відбувалося врочисте Богослужіння.
   А далі... на кожного новообраного козака чекав вступ до окремого куреня.
   Молодий козак входив до призначеного куреня, скидав шапку, вклонявся «козакові старому, отаманові курінному», і всім присутнім курінчикам, а потім казав:

«Бачу: втоптана дорога
Од стола до порога.
Слава Богу, слава Богу,
А хто в цьому курені,
Старому, малому,
Ще трохи й мені».

   Розпочинався невеличкий діалог між новаком і курінним отаманом.

КУРІННИЙ. Хто ти є?
НОВАК.  Я роду не злодійського, я роду козацького.
КУРІННИЙ. Чий ти є?
НОВАК. Карпів син.
КУРІННИЙ. Ото, кажуть, хороші люди з діда-прадіда. Що ж, добре. (І далі.) Прийшов ти до нас охотою чи неволею?
НОВАК. Свою на плечах голову маю, сам собі й долю вибираю.
КУРІННИЙ. Заповідь «не вбий» переступав?
НОВАК. Такого гріха не маю.
КУРІННИЙ. А якщо прийдеться, переступиш?
НОВАК. Як на ворога піду, то й свою голову понесу.
КУРІННИЙ. Присягнеш служити мені вірою й правдою? Не пошкодуєш живота свого за отамана й товаришів?
НОВАК. Присягаю вірою й правдою служити товариству, і коли треба буде віддам життя за батька свого, і брата свого.
КУРІННИЙ. Щука-риба в морі, перець у коморі, пістоль за плечима, чи терплячий ти мужчина?
НОВАК. Господь вчить терпіти, з Ним хороше жити.

   Хтось із козаків настромлював на кінчик шаблі червону перчину і подавав новоприбулому зі словами: «Терпи, козак, горе, будеш пити мед». Той брав рукою перчину, відкушував від неї шматочок і починав жувати. При цьому він ніяким чином не мав виказати, що йому у роті пече.

КУРІННИЙ (зраділо). Дивіться, браття, козака вогонь пече, а сльоза і не тече.
КУРІНЧИКИ (голосно). Не тече!
КУРІННИЙ. Виходить, терплячий. Таких нам треба. Тож, хлопці, хороше Карповича приймайте, ні словом ні ділом не ображайте! (Вже за столом.)

«У нас тобі хороше буде.
У нас вітер сам хату мете,
У нас сонечко хліб пече,
Сама вода в горщики ллється,
Бо в нас так ведеться».

НОВАК. Слава Богу!

   Йдучи до сну, курінний отаман показував новакові місце його спочинку і так казав: «Птахом ти через юнацтво перелетів, а через життя підеш лицарем. Даємо тобі три аршини завдовжки та два аршини завширшки: ось тобі домовина, а як помреш, то зробимо ще коротшу».
   Для новака розпочиналося справжнє козацьке життя.

   Милуємося і схиляємо голову перед Тобою, Республіко Свободи - вольнице козацька! Рухома єдиним поривом лицарської душі й жагою захистити Україну від ворогів-супостатів, ти не забувала піклуватися і про її дітей, про її майбутнє. Чуйним і мудрим був той мудрець козацький, отаман січової школи, який сказав одного разу і на всі часи, для всіх поколінь:
     «КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!»
   Воістину так. Нема, і не буде!

               
ЛІТЕРАТУРА

1. Олекса Воропай «Звичаї нашого народу», К.: Унів. вид-во Пульсари, 2012.-632с.
2. «Ігри та пісні»,  Вид-во Академії Наук Української РСР, К. 1963р.
3. «Прислів’я та приказки», «Наукова думка», К. 1990р.
4. Іван Нечуй-Левицький «Світогляд українського народу», «Обереги», К. 1992р.
5. В. П. Милорадович «Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888 – 1895г.», Харьков 1987г.
6. «Українська народна творчість. Загадки», Вид-цтво Академії Наук Української РСР, К. 1962р.
7. Борис Грінченко «Словарь української мови» 4 томи; «Довіра» – УНВЦ «Рідна мова», К.
8. «Дитячий фольклор». - К., 1984р.
9. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. -335с.
10. Кащенко Є. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. – К.: Веселка, 1992. – 271 с.