Туман

Туман зашепотів солодкою спокусою, мрії забуття забуті охопили  серце й бажання більше ніколи й нізащо не повертатися майнуло на думці. Але цей самий момент  і був поверненням, останнім  поверненням  забутих снів у безкраї простори  нездійснених бажань.
Нехай відступить тінь, німа тепер , відхилить думки, серцю жаль, душі не шкода, ніколи й не було. Тепер, а що тепер? Залишилось від слів несказаних прощення, від завтра, що стає сьогодні, від днів тепла і днів розлуки,  від спогадів і твоїх рук,  від спогадів і почуттів, тепер до посторонньої людини. Сказати правду, важко усвідомити. Забути чи нехай живе собі свою закінчену історію? Нехай поки ще, я не знаю. Прощання стрімко повертаю, прощення шлю, …, можливо. Але тепер я зрозуміла, душі не шкода, ніколи й не було, не моїй, проте, сьогодні вже однаково не шкода , мені також. А що тепер? Тепер свобода! І трішки сумнівів, на жаль…
Туман зійшов і стало тихо, так тихо, ще як було колись, колись в казках розповідали, а ми сміялись, бо були малі. Тепер уже казки нові життя складає, а ми дивуємось й змінити хочемо устави, сміятись вже немає часу, бо щастя праці потребує. Тепер змінити треба настрій, бо кожну мить життя нове живемо, як би ж вхопитись і не відпускати, застигнути на вічність, в секундній стрілці заховатись. Та ні, повернення триває. Нове життя в новій хвилині зустрічаем!