Легенди та казки Xортицi

ЛЕГЕНДИ  ТА  КАЗКИ  ХОРТИЦІ

«Хлопчаки-хористи хороше хвалять Хортицю – Храм хоробрих характерників-запорожців!»

 ВІД АВТОРА
 
  Мій юний друже!
   Усе, що ти прочитаєш у цій книзі, – чарівний спів величної Хортиці. Усе це почуло вухо моє, та й усе зауважило. Направду послухай теплого слова мого; я хочу, щоб оці казки та легенди, бриніли срібною струною у твоїм щирім серці. Дай же нам, Боже, втриматися у сідлі коня-Долі, і хай всі наші шляхи лежать до світлодайної країни, яка зветься  –  РАДІСТЬ!
                БУДЬМО!

   Отже, мій дорогий друже, ми на Хортиці.
   Предивна Хортице! Чаруюча Хортице!
   Якось особливо хороше почуваєш себе, ступивши на священну цю землю. І якщо прислухатися, то можна почути єдину пісню багатовікової історії славнозвісного острова і тисячі, тисячі легенд і міфів, казок і переказів про давні події, що відбувалися тут.
   Двісті п’ятдесят островів розкинулись на блакитному вічнотекучому рушникові Дніпра, від початку і аж до самого Чорного моря, а другого такого, величнішого й красивішого, немає, як не шукай.
   Зі святістю ставилися до нього запорожці. Тут (на Хортиці) була колиска славного Війська Низового Запорозького, лицарів віри Христової, істинних синів України, «плоть от плоті і кость від кісток єя», готових будь-якої хвилини вирушити на захист рідної землі, постояти за честь і славу, волю й братство Запорожжя.
   …От ми стоїмо з тобою біля узголів’я Хортиці, перед глибокою гранітовою ущелиною, що веде до Чорної скелі. Це місце називалося у запорожців Січовими воротами. Колись-то тут виставлялася козацька варта. Дозорців, чи то козаків, які виїжджали з Хортиці на інші завдання, попереджали, що знову на Січ вони можуть потрапити тільки через Січові ворота. Ворог, не знаючи дозволеної дороги, пробирався на острів іншим шляхом і тут же потрапляв у пастку.
   Не де-небудь, а на Хортиці знаходилася перша Запорозька Січ. Та й не один раз стояли козаки на острові Кошем. А біля Січових воріт, за звичаєм, приймали охочих людей на Січ.
   Спромігся, скажімо, якийсь зірвиголова здолати човном пороги. Герой? Що й казати  –  герой. «Не переступивши поріг, в хату не зайдеш. Не подолавши дніпрових порогів – запорожцем не станеш». – полюбляли повторювати козацькі діди. Та це ще не все. Пройшов пороги – добре. А тепер сідай, братику, на дикого лошака без вуздечки та сідла, та й спробуй на ньому всидіти. Без тренування – як всидиш. Звісна справа, скине тебе коник. Козаки в регіт:
   – Не втримався за гриву, за хвіст не втримаєшся!
   Прикро тобі? Ой як прикро! Ти в гонор:
   – Утримаюсь!
   – Ну то й доведи! Сідай на лошака обличчям до хвоста!..
   «Гоп!гоп!гоп!гоп! Брик…» – знову летиш на землю. Та ще й, борони Боже, щоб не поранитися… ногу, там, забити, чи то руку зламати. До образи біль примішується. А тобі кажуть:
   – Не нашого сорту, іди собі к чорту!
   Як тут не розгніватися!
   – Смійтеся, смійтеся, безсердечні! Щоб вам ні втішитись, ні врадуватись! Щоб вас понесло поза вітряками!
   Козаки сердито:
   – Послухай-бо! Чого це ти нас, Низових козаків, обзиваєш?
   – А хіба що?! От і ви ображаєтесь. Та на такому дияволі, як цей, не те що людина, а сам біс не втримається!
   – Не втримається, кажеш?
   – Нізащо не втримається! Щоб мене хапун ухопив, якщо брешу!
   – Ну дивись…
   У таку хвилину любив показати свою щедру вдачу кошовий отаман Тарас Трясило. Вийде, бувало, в коло:
   – Нумо, підведіть до мене цього звірюку.
   «Ги-ча! ги-ча! ги-ча! ги-ча!..» – брикається кінь, дибки стає, дугою вигинається, а зробити нічого не може. Так і притихне, бідолашний, але отамана не скине.
   – От так Трясило! Орел! Гордість наша!..
   От і я кажу: добрий козак бачить, де отаман скаче. Вмів Трясило так трясонути ворога, що із нього і дух геть; а сам, як кам’яна гора: ніяким чином його ані посунути, ані розштовхати.
   Такий ще іспит новакам чинили.
   На самісінькому вершечку перекидалося через ущелину товсте дерево, і його гарненько змащували салом. Іспитнику зав’язували хустиною очі, і він мав перейти по деревині з одної скелі на другу. Перейшов –   наш козак, а ні – лети вниз. Тебе, відома річ, піймають, висміють гарненько і скажуть: «Іди, дорогенький, додому, потренуйся спершу, а через рік приходь знов». Декому наказували покласти на пеньок руку, а потім хтось із бувалих запорожців з усього розмаху вбивав палаш якраз біля пальців або лише вдавав, що хоче їх відтяти, – хто забирав, відсмикував руку, того проганяли. Ось як воно було.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.