все грани разума и безумия

Нічна тиша.
Друга година ночі, дев'ятий поверх,
відкриті вікна і вітер в обличчя,
тихо, немає ніяких звуків і
мене відвідала ілюзія,
що місто померло,
але несподівано лунає телефонний дзвінок.
Друга година ночі – кому це в таку
годину потрібно дзвонити.
Я беру трубку,
а там мовчання. Я її кладу, і
через декілька митей телефон знову
розривається від дзвінків,
але в трубці знов тиша.
Так повторилося десять разів,
так продовжувалися хвилин п'ятнадцять.
Я не витримав і коли телефон задзвонив знов,
я узяв трубку, але не сказав «Слухаю»,
а брудно вилаявся, але все було тихе і
я нічого не чув. Я поклав її,
майже кинув, я знову ліг і думав,
що зараз знову будуть ці дзвінки,
але на мої думки відповіла тиша –
раніше я ніколи не думав про те,
що і тиша може бути такою приємною…
31 липня, 2006 р.


Граючи земляними словами.
Земля і мода – що за ідіотське порівняння,
що за ідіотизм порівнювати землю,
що дала нам сили і моду,
що за безглузда думка порівнювати
батьківщину з цими дурками,
які ходять туди-сюди по подіуму.
Не може бути моди на землю,
моди на батьківщину, рідну мову і
рідні традиції, на землю предків.
Але що за дивна іронія історії –
мода – це земля.
Хай вона залишиться рідною землею
або землею далеких предків,
мода на неї поза часом і
поза простором,
земля – завжди модна тема,
особливо – якщо «мода» значить «земля»…
31 липня, 2006 р.


Дощ.
За вікном йде дощ – я чую як
струмені води стікають по дахах,
збігають по стінах і намагаються втекти,
сховатися в закутках брудної каналізації.
Я чую ці монотонні звуки і
хочу втекти від них, але я не волога,
мені немає місця у водостоках,
мені немає місця в шлюзах –
я замкнутий в чотирьох стінах,
я зв'язаний телефонними дротами з світом.
А за вікном йде дощ і я розумію,
що він скоро кінчиться,
а мені залишиться одне –
продовжувати, чекати, жити поки
я не помру, не розкладуся, і не
проллюся сам дощем і не
понесуся краплею в потоки
брудних міських вулиць…
31 липня, 2006 р.


У пошуках батьківщини.
Де ти, де ти батьківщина предків моїх,
де земля народу ерзя або марі –
язичників, останніх ревнителів віри,
хранителів старих богів. Я не знаю, де ти.
Можливо, в лісах, де сліди кереметів
зникли, поступившися своїм місцем селищам і містам.
Можливо, в Саранську або Йошкар-Олі.
Тебе немає на карті, ти не з'явилася на глобусі.
Де ж живе батьківщина моїх предків –
в книгах забутих, в наших спогадах і стражданнях.
Батьківщина – це будинки, вулиці
брудні, забудовані типовими багатоповерхівками,
це заводи із зламаними трубами, що перестали диміти.
Батьківщина – це сумовитий ландшафт
пострадянської околиці, яка опинилася в
центрі країни, на стику Європи і Азії.
Батьківщина десь там далеко, де я не був.
Вона – в мові, яку не знаю.
Батьківщина померла, вона
стала абстрактною категорією.
Яка батьківщина – я пишу українською,
а думки відносять мене далеко від Дніпра,
там де Сура і Ра і я намагаюся вирватися
з цього ментального лабіринту,
але безуспішно і я розумію,
що я – людина, але не просто
жертва постколоніяльної епохи –
ерзя пишучий українською –
я пострадянська людина,
яка співає гімн всієї цієї пострадянської безвихідності –
без батьківщини, без значення,
без сенсу, без мови…
31 липня, 2006 р.


Потяг «Вороніж – Москва».
Потяг з Воронежа до Москви.
Ніч чи ні. Тут немає часу,
тут немає відчуття проходячого буття.
Час зник зразу ж як я виїхав.
Наступила темнота і час пішов.
А може бути це і не ніч,
а тільки тунель, але тільки дуже довгий,
який не має кінця – немає кінця у того,
що не має початку.
Раптово темнота зникає,
ландшафт обривається і перестає існувати.
На зміну сутінкам темноти приходять
перші відблиски світла.
Потяг стоїть в оточенні напівзруйнованих споруд
і ангарів, в оточенні таких же випадкових потягів.
Потяг відпочиває, потяг Вороніж – Москва.
До Москви залишається ще чотири години…
2 – 15 серпня, 2006 р.


Арбат.
Навколо одні іноземці, які купують сувеніри –
російська картина з типовим російським лісом –
з Росії з любов'ю,
російський офіцерський кашкет з червоною зіркою –
все на експорт,
сувеніри справжні і фальшиві – офіцерська форма –
все на експорт, все на продаж,
випадковий магазин, охоронець став і
невпинно йде за мною,
я йому з акцентом говорю,
щоб він не заважав мені дивитися,
він відходить, стара продавщиця,
що дісталася магазину від гастронома,
який був тут років двадцять тому,
говорить грубо і пропонує мені піти,
я купую три журнали,
не витримую, говорю їм, що вони мені нагрубили,
а вони відповідають, щоб я скоріше викочувався –
я йду і не заважаю їм відпочивати –
охоронець каламутним поглядом дивиться
на проходячих американців і
думає напевно про те, що коли був офіцером,
то треба було в них запустити декілька десятків ракет
з ядерними боєголовками,
а продавщиця, відклавши свої спиці,
розрізала на газеті ковбасу і почала згадувати
ті добрі дні, коли одурювала радянських покупців.
Арбат, тиша, пострадянська міщанська ідилія 2006 року…
2 – 12 серпня, 2006 р.


В очікуванні довгожданої, але не довгої свободи.
Я стою перед закритими дверима консульства,
я і ще декілька таких неповноцінних людей,
для яких, щоб виїхати за межі резервації
під назвою «Російська Федерація»
треба одержати штамп в паспорт,
який називається «віза».
Небо сіре з відтінками голубого,
повітря тривожне
і мені вже нестерпимо хочеться виїхати.
Двері відкриваються несподівано,
поліцейський говорить,
щоб ми відійшли подалі і після цього він
починає запускати нас –
Петрова Олена і одна дитина,
стандартна віза, місяць,
Іванова Оксана і дві дитини,
стандартна віза, термін такий же,
ось і моя черга, десять днів, щасливого шляху…
2 – 12 серпня, 2006 р.


Межа світів.
З одного боку межі – довгі бараки і ангари
і багато офіцерів з собаками.
Офіцери і злі собаки знайшли
спільну мову і теми для бесід
під час відсутності клієнтів дуже швидко,
Дивляться і перевіряють дуже швидко,
але в поглядах відчувається дивне відчуття –
ах, ви, сволоти, їдете, ну добре –
ми вас так швидко не відпустимо.
Швидко дивиться в паспорт,
ні «доброго ранку», ні «щасливого шляху» -
просте нічого. З іншого боку межі, те ж саме,
але в три рази швидше,
по початку і там тягнеться такий же
сумовитий ландшафт, але і він
несподівано обривається,
Європа почалася абсолютно раптово…
3 – 12 серпня, 2006 р.


Таллінн: перші враження три роки опісля.
Таллінн, чисті вулиці колись радянського міста,
яке дивно стало схоже на Фінляндію,
чисто, ранній ранок, таксист попався з Росії –
якщо так, значить – обдурить,
назвав таку ціну, що я навіть не чекав –
відразу видно: москаль, поки їхали
він тільки і лаяв місцевий уряд,
сиджу і чекаю, коли ж він привезе мене –
возить навколо старого міста, типовий москаль.
Ну ось і приїхали, висадив мене не з того кінця вулиці,
тому йду ще чотири будинки з
своїм візком по гримлячій мостовій,
навколо будинки, один стиль змінюватиме інший,
епоха йде на зміну епохи,
а візок гримить так голосно,
і я намагаюся запам'ятати цей звук
у всіх його дрібних подробицях –
знаю, що таке повториться не скоро…
4 – 12 серпня, 2006 р.


Таллінн: три роки опісля все не так як тоді.
Таллінн – за три роки ти змінився і
я не знаю в яку сторону з в кращу або гіршу –
тоді я тут був тільки один день,
у мене майже не було грошей,
але я пам'ятаю як ми сіли випити в
одному місці гарячого вина –
я не любитель вина, але тоді я
зрозумів, що і вино теж може бути добрим.
І зараз ноги мої самі мене туди несуть,
але там нічого немає – немає кафе,
немає столів, немає навіть тих дверей,
які були так приємно відкриті,
немає нічого, все пішло і залишилося там,
три роки тому, там де був вхід тепер
лежить якесь будівельне сміття,
віддалік сидять підлітки з скейтами,
палять і п'ють кока-колу, видно,
що висить величезний плакат з
європейським прапором, нікуди не сховаєшся
від європейської інтеграції, і тоді
мені показалося, що тієї Естімаа,
яку я бачив більше немає, і пішов,
моя Естонія залишилася там –
у минулому трирічної давності…
4 – 12 серпня, 2006 р.


Вони що тут тільки моляться?
Фінни ходять по Таллінну і дуже здивовані –
місто як місто, мова як і у нас,
незначні або значні місцеві особливості,
але тільки чому у них на деяких магазинах
написане raamat – ну хто ж зрозуміє
цих наших сусідів, відокремлених
від нас протокою,
вони що тут тільки моляться,
не схоже, ну тоді – навіщо ним так
багато магазинів, які продають Біблії…
6 – 12 серпня, 2006 р.


Від материка на острів, туди і назад.
Пором набитий фіннами і естонцями –
одні пливуть до друзів на острів, і
нші до родичів, а фінни,
як завжди, за алкоголем і враженнями.
Я стою на палубі і вітер дме в обличчя,
позаду залишається Естімаа,
попереду – Сааремаа.
У голові – досконала і абсолютна пустка.
Мене тільки чомусь радує,
що пором просто пливе і що
у нього немає назви типа «Тітаник»,
а є тільки номер, порядковий номер,
щоб якщо потоне, було можна зрозуміти,
який саме з них пішов до дна
з трьома сотнями туристів,
чотирма автобусами і декількома машинами…
11 – 14 серпня, 2006 р.


Сааремаа, ліс, кратер.
Навколо ліс – випадково висаджена
в одному місці сукупність дерев,
ми йдемо, ось три, ось два, ось п'ять,
всі розбилися якось мимовільно по групах –
ось всі встали і слухають про те,
як декілька мільйонів років тут впав метеорит,
з'явився катер, а потім естонці
стали тут молитися і співати пісні.
Я стою і дивлюся – ліс як ліс,
звичний ліс, все як завжди, звичайно, випадково
і буденно, а одна естонська магістантка
сидить і палить, докурила кинула
недопалок і пішла, там був хороший
пейзаж і я пішов, щоб подивитися на
Сааремаа, ліс, кратер, а там,
де вона сиділа, лежали чотири
недопалки із слідами помади –
напевно, їй дуже хотілося спалити
свої проблеми в топці своїх легенів…
11 – 14 серпня, 2006 р.


Нічого.
Вичерпалися сили і немає води,
пісок заносить твої сліди.
Хандо Руннель
Останніми роками слово «нічого»
перестало бути словом,
воно стало визначенням нашого життя,
діягнозом, який визначає безвихідність
нашого існування. Нічого – це не
просто відсутність чогось або когось,
це не та ситуація, коли чогось
або когось немає. Нічого стало всім –
воно стало самим існуванням.
Мир – це теж нічого і добре,
якщо та коли мир нічого…
15 серпня, 2006 р.


Таллінн як мистецтво пам'яті.
Вона як Таллінн: незавершений,
який нелегко забути…
Я довго намагалася.
Ілона Лааман
Неможливо забути минуле,
неможливо відмовитися від своєї пам'яті,
навіть якщо ти був далеко від батьківщини.
Неможливо забути минуле,
коли ти був далеко – і хоча тебе не було вдома,
ти не в праві забути мову і батьків.
Неможливо забути того,
чого не було поряд, що,
поза всяким сумнівом, існувало в просторі.
От так і я намагався забути Таллінн –
тому, що я був далеко і
був самотній і мені було неприємно і тому,
що мені було так добре і я боявся,
що ця мить щастя швидко закінчиться.
Я довго намагався забути це місто.
Але не можу і сподіваюся, що
вже не зможу… ніколи…
15 серпня, 2006 р.


Перший рік пустки.
Моя бабуся померла рік тому,
вона була вже дуже стара і всі знали,
що це трапиться, але коли це відбулося
ніхто не був готовий.
Пройшов рік, але я не можу пригадати і дня,
щоб я про неї не згадував.
Моя пам'ять почала говорити і
нагадувати мені про коріння,
про існування яких я не згадував багато років.
Рік пройшов, попереду них буде,
напевно, немало, але пам'ять ніяк
не дає мені спокою – говорить,
говорить не замовкаючи –
єдина пам'ять в абсолютній
тиші навколишнього світу…
16 серпня, 2006 р.


Нічний кошмар.
В цю ніч я бачив страшний сон,
який і сам не можу ні зрозуміти,
ні пояснити – мені снилося,
що я виїхав на школу до Естонії
і пробув там три тижні,
було так добре, що коли я повернувся,
то я зрозумів, що нікуди не їздив і
що насправді помер і мене більше немає,
у мене було дивне бачення –
я бачив спини людей, що йдуть,
і мені здавалося, що колись я знав їх
але тепер не міг навіть пригадати
де я їх бачив, як би я не старався –
моя пам'ять весь час натрапляла на стіну –
останнє, що я пам'ятаю, що я в храмі,
десь на Сааремаа – в чотирьох стінах,
не можу знайти виходу, тільки даху немає
і я бачу, як швидко пропливають в небі хмари –
раніше я навіть і не замислювався про те,
що вони можуть пересуватися з такою швидкістю –
не знаю чому, але у цей момент я прокинувся –
я побачив білий, недобудований, храм
на якому грали і кидалися червоні
криваві відблиски висхідного сонця…
17 серпня, 2006 р.


Рік самоти.
Рік, як вона померла.
А всього лише рік тому я
міг зробити декілька кроків
в її кімнату і поговорити з нею,
а зараз бувають такі хвилини,
коли емоції налинуть, що мені
туди і заходити не хочеться –
самота там відчувається
особливо сильно,
ніде так голосно не звучить голос пустки,
як там де ще недавно хтось був…
18 серпня, 2006 р.


Темнота.
Я зробив всього декілька кроків,
але вони показалися мені дуже довгими –
я дуже ретельно шукав шлях в темноті –
у мене не було не щонайменшого бажання
впасти в брудному під'їзді і
проломити свій череп,
а коли я спустився,
то ті секунди поки я шукав кнопку,
щоб відкрити двері показалися мені
нескінченно довгими і я подумав,
ну яка худобина розбила або
викрутила лампочку, а коли
двері піддалися і відкрилися,
то в очі мені ударила темнота
вулиці без єдиного ліхтаря,
що горить, – медієвісти помилилися,
коли написали, що Темні Століття
давно закінчилися – напевно, вони
просто не виходять на вулицю увечері…
18 серпня, 2006 р.


Спілкування і неминучість втрати.
Я йду поряд з батьком, а він говорить мені,
що я рідко буваю у сестри і її сина –
а сам я думаю, що мені туди не треба ходити,
грати з своїм маленьким племінником,
щоб він до мене звикав і перестав мене бояться –
раптом я виїду чи помру,
а він буде довго плакати,
а я його люблю і не хочу турбувати,
не треба звикання,
ніж його менше – тим менше трагедія і біль втрати –
у нього є і інші справи –
іграшки, пісок, мама, тато, пес…
18 серпня, 2006 р.

Кришнаїти в центрі Таллінна.
Коли я вийшов на вулицю,
то не зрозумів куди потрапив –
по вулиці, де кілька годин тому
прогулювалися натовпи туристів
всіх кольорів і відтінків,
то тепер з ревом і шумом,
поволі йдучи по мостовій,
викладеній з булижника місцевими селянами
під керівництвом німецьких панів –
по цій вулиці йшли кришнаїти – п'ять –
двоє з барабанами і двоє ще з якимись
музичними інструментами, а за ними,
перестрибуючи з ноги на ногу, бігла дівчина,
яка збирала у перехожих гроші –
благопристойні фінни і естонці шарахалися від них,
а американці, поблажливо усміхаючись,
іноді зглянулися до того, що кидали в
шапку декілька центів –
я дивився на це недоречне видовище
і не помітив як вони сховалися в найближчому підворітті.
А увечері, гуляючи по місту, я побачив,
що діти вільної любові сиділи на траві,
палили, пили пиво, і тискали дівчину –
один поставив її на карачки, а вона
щось крикнула йому і він відстав від неї,
залишивши її у спокої – він її хотів,
вона його – ні, кришнаїти – таких хіба зрозумієш?
Я пішов, а вранці прокинувся від того,
що вони знову ходили по вулиці,
співали пісні, збирали гроші,
щоб увечері знову палити траву, пити і злягатися…
19 серпня, 2006 р.


Неповторні контрасти буття. Майже фантастична історія.
Десь далеко в космосі, на планеті,
яка не має навіть імені, а тільки порядковий
номер 5839453, на базі спав космонавт і
раптом він несподівано прокинувся вночі –
йому, здавалося, що за вікном капала вода,
але він знав, що води тут немає –
він навіть три тижні тому одержав науковий журнал
з своєю статтею, яка називалася просто і без затій
«Планета – 5839453 – планета, де немає води» –
а зараз він лежав і в тиші слухав як десь
за вікном стікає і біжить вода – він на знав,
що йому робити – його тільки недавно перевірили
на осудність і він був здоровий і тому він розумів,
що треба щось робити, але рішення він прийняти
не зміг поки не впав в мережі сну.
А прокинувся вранці він тому, що його розбудили
інші космонавти, вони розбудили і запитали його
навіщо він вчора полив траву водою,
а він відповів, що нічого не робив.
Потім вони пішли до свого космічного корабля
і побачили, що у всі сторони від нього повз
якийсь слиз – вони не знали, що це місцева
форма життя, яка на 99 відсотків складається з води,
а слиз не знав, що ці двоногі мавпи випробовують
від води залежність і жити без неї не можуть.
Люди не зрозуміли, що це таке і почали стріляти з бластерів –
слиз злякався і поповз, більше його не бачили і лише
один старий біолог спустився з корабля і
поторкав мертвий слиз рукою і коли підніс
до очей, то зрозумів, що вся рука була покрита вологою,
такою чистою і ніжною, що він пригадав швидку
лісову українську річку на землі, мову якої він не міг
забути, хоча був там тільки один раз,
а сам народився на Марсі, а померти збирався на Плутоні.
І тоді, він зрозумів, що це і було життя,
яке він шукав довгі роки, але не міг знайти –
всі планети, де вони були, були млявими
пустелями випаленими ядерними війнами.
І це було життя…
21 серпня, 2006 р.


Тесолонікі – добра ностальгія.
Не знаю, що я знайшов в цьому місті перший раз,
але зараз воно душило мене,
і мені хотілося тільки одного – вирватися,
виїхати, розірвати звичний круг існування,
а, може просто, в мені прокинулася
тяга до зміни місць, і стало пора змінити обстановку.
Проте, це було не в моїх силах.
Мене тримало це місто. Точніше, не саме місто.
Насправді, я себе не відпускав з нього.
Місто здавалося мені невеликим,
звичним південним містечком.
Проте ця його крихта при ближчому знайомстві
обернулася великими розмірами,
широкими магістралями на околицях,
вузькими вулицями в центрі.
Місто виявилося великим. Я так і не спромігся
не разу переїхати місто від одного кінця до іншого.
Місто я знав лише з одного боку, того, що
формував мій життєвий простір в ньому,
круг мого спокійного і розміреного існування.
О, місто, я не знаю, що я в тобі знайшов,
я не знаю, ти мені дав, але я упевнений,
що я тут залишив частинку своєї душі,
свого втомленого серця і вже ніколи тебе не забуду…
21 серпня, 2006 р.


Грецькі сни.
Я прокидався багато раз - багато раз за ніч і
ще більше разів за місяць. Я не знаю,
скільки лежав після цього - може бути
декілька хвилин або годин. Час для мене
в такі моменти немов зупинявся і, здавалося,
що його не існує. Мене відвідувало дивне відчуття,
від якого я всіма силами хотів, але не міг позбавитися.
Це було відчуття, або лише відчуття того,
що існують лише дві речі - я і час.
У такі моменти ми існували незалежно, перебуваючи в
повній ізоляції. Потім відчуття часу поступово
поверталося. Не знаю, звідки воно приходило –
з глибин підсвідомості або було результатом
пробудження здорового глузду. Але перед
цим мене мучили сни. Ці сни були справжніми
кошмарами. Я не бачив нічого страшного,
порівнянного з кошмарами дітей. У моїх снах,
навпаки, не відбувалося нічого страшного в
загальному значенні. Мої сни були звичні.
Вони були кошмарні саме своєю цією звичністю.
Вони були страшні тією природністю, з якою
я діяв в них, будучи героїв своїх снів. Потім ці
сни кінчилися. Мені більше нічого не снилося.
Вони зникли, так само як і з'явилися. Можливо,
вони пішли, тільки я не знаю куди.
Я так само не знаю, повернутися вони чи ні.
Сни змінялися безсонням, годинами безглуздого
лежання в ліжку в порожній кімнаті. На зміну
безсонню приходила безпам'ятність, і я просто відключався.
Моя свідомість переставала реагувати на зовнішні
роздратування, і я засинав, бачивши сни без снів.
А потім приходив світанок. Я вставав, йшов в душ,
одягався і йшов в університет.
Вдень сни мене не відвідували…
21 серпня, 2006 р.


Літо, яке затягнулося.
Я тихо йшов по коридору, нікого не чіпав,
у мене ще чотири дні відпустки,
а студентка мене наздогнала,
я чув як вона бігла і кричала мені,
щоб я зупинився, неправильно називаючи моє ім'я,
я виправив її, а вона продовжувала говорити як могла.
Вона стояла переді мною і
давала мені якийсь папірець,
щоб я розписався там –
вона на семестр виїжджає до Естонії і
я повинен розписатися – як вони мені набридли –
дурні студентки – вона стояла, а я читав папірець,
і не дочитавши до кінця поставив там їй свій підпис
і відпустив, а потім про це я пошкодував –
треба було до кінця прочитати і поки я читав,
я бачив як її груди здіймаються,
як колишуться її соски,
але я розписався і відпустив її, а потім,
увійшовши до офісу декана,
я бачив, що вона сиділа, низько нагнувшися до столу
і опустивши голову, немов не могла піднести
лист до очей, і заповнювала анкету,
і бачив як кофтина задралася вгору і
звідти стирчали перпендикулярні нитки трусиків –
і тоді я, не знаю чому, подумав,
а не чи не прийняти мені іслам…
22 серпня, 2006 р.


Життя – це тільки череда подій.
Моє життя – це круг однакових подій.
Від посилки до посилки,
від однієї книги до іншої,
від серіялу до серіялу –
минулого року я дивився про те,
як паталогоанатоми розкривали різні трупи,
тепер про якихось марсіян і іншу нечисть,
моє життя – це існування між написанням
однієї статті і початком писання іншої,
це очікування, коли мені пришлють збірник і книгу,
таке життя – я не знаю, яке воно – добре чи ні,
погане чи ні, але я точно знаю,
що це моє життя. Це – моє життя.
23 серпня, 2006 р.


Звична Америка.
Це б найзвичніший день.
Вранці люди йшли працювати,
в офіси, банки, заводи.
Власники магазинів відкривали свої магазини.
Фермери виїжджали на свої поля.
Повії поверталися додому після ночі з
новим клієнтом і лягали спати,
чекаючи наступної ночі.
Стріптезерки теж йшли спати,
втомившися вертіти своїми ногами і дупами,
втомившися від п'яних відвідувачів,
які намагалися поторкати їх груди.
Водії автобусів починали розвозити пасажирів.
Таксисти ловили приїжджих на вокзалах і в аеропортах.
Професори йшли читати свої лекції.
Студенти йшли слухати лекції.
Поліція виїжджала на вулиці,
А двоє школярів, узявши дві рушниці, пістолет
і декілька сотень патронів спочатку пішли в
МакДоналдс, де випили кока-коли,
а потім пішли в свою школу,
їм було нудно і вони почали стріляти,
їхня нудьга убила чотирнадцять інших школярів…
Америка. Америка. Америка.
Нічого не поробиш. Нічого не скажеш…
Америка як вона є…
25 серпня, 2006 р.


Я бачив Хорватію.
Я бачив Хорватію,
дороги запорошені, дороги розбиті,
Я бачив Хорватію,
зруйновані будівлі, церкви без хрестів,
Я бачив Хорватію,
люди втомлені, діти сумовиті,
Я бачив Хорватію,
забори високі, вікна розбиті,
автомобілі кинуті на вулицях.
Я бачив Хорватію.
Я прокинувся і все забув,
мені так захотілося побачити її знову,
але щоб вона була іншою…
27 серпня, 2006 р.


Дощ і жіноча логіка.
Дощ, небо затягнено пеленою чорних і сірих хмар,
які зливаються утворюючи марево,
що одночасно притягає, відштовхує і лякає.
Струмені дощу збігають вниз,
а у мене в свідомості не замовкаючи звучать
слова про користь мовчання і тиші.
І я розумію, що краще мовчати –
хай всі думки варяться в мені –
народжуються і тихо вмирають
в моїй хворій свідомості і збудженій уяві.
То що знає вона, взнають і вони.
А я нічого цього не хочу.
Я хотів їй подзвонити і нагадати,
що вона забула свою книгу в моєму кабінеті,
але подумав, що якщо я подзвоню,
інші взнають, я відклав телефонну трубку
і вічно самотній в тиші і мовчанні продовжив слухати,
як мені про щось говорив дощ,
але як би я ні силився і ні старався
я не зміг зрозуміти ні єдиного слова…
29 серпня, 2006 р.


Нещадне жорстоке сонце.
Сонце палить нещадно,
жалість йому незнайома, ї
х забули представити один одному
коли створювали всесвіт
і я чекаю тільки одного,
коли хмара закриє цей вогонь
і я зможу декілька хвилин
спокійно попрацювати, але знову –
зображення на моніторі стало нечітким –
це значить, що сонце вирвалося з
полону хмар і знову гордо простує
по небу, випалюючи асфальт і траву,
сонце не знає пощади,
пощада йому незнайома…
30 серпня, 2006 р.


Я сидів в деканаті і тупо дивився…
Я сиджу і дивлюся в монітор, імітуючи що працюю –
всі документи, що треба було підписати –
я підписав, склав потрібні накази і протоколи,
а навпроти сиділа студентка і щось говорила про те,
що вона дуже цікавиться проблемами міжнародних відносин,
особливо – зовнішньою політикою ЗСА в
концепціях американських лівих,
а, з другого боку, вона ходить на танці,
де вивчає східні танці.
Вона говорить, що досягла чималих успіхів
в танці живота з елементами стриптизу і питає,
чи не показати мені як це танцює –
я відриваюся і питаю – що саме –
східні танці або елементи стриптизу –
моє питання вгнало її у фарбу –
її одяг мав чисто символічний характер –
не знаю, що було б потім,
але тут задзвонив її мобільний телефон
і вона пішла – і тепер я не знаю,
радіти мені із цього приводу або жалкувати…
2 вересня, 2006 р.


На мотив пісні македонських партизан.
Несподівано, немов ніхто цього не чекав
і не думав про те, що це може відбутися
він впав поранений, один хлопець побачив це
і підбіг до нього, а коли він підійшов ближче,
то побачив, як здіймаються її грудям,
i з рота тонкою червоною цівкою стікає кров,
яка крапля за краплею падала на траву.
І лише зараз він зрозумів, що це була вона,
він здивувався, як він раніше цього не помітив.
А зараз він стояв і дивився як вона поволі і
буденно вмирала. Раптово він зрозумів:
всі вмирають, вмирають однаково…
2 вересня, 2006 р.