между Атлантиком и Пацификом

Впале листя – мертве листя.
Сьогодні вранці я йшов читати лекції
Дерева шуміли зеленим листям
Увечері я йшов додому
Вітер і дощ супроводжували мене
Вітер щось говорив
Дощ теж не міг замовкнути
Падало листя, яке встигло пожовтіти
Наступного дня увечері
Вся дорога була усипана листям
Мокрим, мертвим, але як і раніше
Таким ж яскраво жовтим,
Що немов горів вогнем, який не
Змогли погасити дощ і
Холод, який вночі опустився на місто
Я йшов і бачив, як хмари затягують небо
Місто провалювалося до темної ями ночі
А листя тихо продовжувало подати,
Підкорившися долі, воно тихо вмирало…
30 вересня, 2006 р.


Мова.
Як тебе не намагалися примусити мовчати –
ти продовжувала співати,
голос тихо звучав,
його заглушав шум моторів,
гул заводів, і тріск порожніх
слів твоїх нових панів,
а десь в глушині ти продовжувала
жити і поки до найдальшої околиці
не дійде залізниця зі сходу,
ти не помреш, ти житимеш і
ім'я твоє – моя українська мова…
1 жовтня, 2006 р.


Осінь була в розквіті
Величезний зал, де стоїть запах фарби
Там і двадцяти хвилин висидіти неможливо
А ми просиділи три години
Одні про щось постійно говорили, інші мовчали
Поряд зі мною сиділа пані в сірому костюмі
Декан факультету з українським прізвищем
Я знав її сина, він від нас виїхав
Так він говорив, що він німець
Я сидів і тихо читав книгу
Просту таку книгу про хорватський націоналізм
Чотири рази дзвонив знайомий П.
А три рази якась сволота помилилася номером
Я сидів, а всі інші говорили
Я з нетерпінням чекав кінця цієї зустрічі
Потім я ще година сидів перед монітором
Уточнював контингент, ні – не військовий
Студентів, яких ми намагаємося учити
А потім я вийшов з університету
Осінь була в розквіті
Було прохолодне, але повітря здавалося морозним
Голова жахливо хворіла і свідомість нила
Постійно плакала, згадуючи не те
Про холодні дніпровські струмені, не про Драву
А десь Драва тече холодна,
А кров гаряча, гаряча
Один раз і назавжди обпалююча…
5 жовтня, 2006 р.


Народження поезії.
Клас – це клітка, діти як звіри
тільки не кидаються
але таять в собі не менше небезпеки
повітря замкнуте у вузьку келію
дихати неможливо
мобільні, плейєри
включені ледве не на повну
потужність так, що себе ледве чую
і лише чекаю, коли ж закінчиться
виходжу в свіже повітря
повно грудьми вдихаю
у вухах ці звуки звучать невпинно
думати тут починаю поволі
не знаю, винити чи дякувати
спасибі, школа, ти вбила в мені поета
і розбудила прозаїка
тільки чомусь розлюченого
а коли я їхав і бачив
наше маленьке море
ті рядки, що в думках я
складав в прозу відразу подохнули
зникли, натиску стихії не витримавши
і десь знову прокинулася поезія
8 жовтня, 2006 р.


Архантропи і жінки.
Найнеприємніше – читання лекцій
Присвячених історії Росії в
Переважно жіноче-дівочої аудиторії
Вони не знають, що робити
Немов побачивши мене забули, як записувати
Прості набори фраз під диктування
Одна сіла за першу парту
Не інакше спеціально, з наміром
Задумала, напевно щось
Ну точно, спеціально нагнулася
Груді на парті, ну, радість моя,
Давай нижче і я побачу соски
На мене не діє –
Ти мені не подобаєшся і
Я тебе не хочу
Продовжую читати про всяких
Там архантропів, що жили стадами
Вона пересіла, нога на ногу
Ну прямо як в тому американському фільмі
Так би і сиділа, але ноги напевно
Затекли, та і дзвінок продзвенів і вона втекла
А я подумав, що за дурка
Не дурка, а просто блондинка
А після дзвінка вона так і не повернулася…
8 жовтня, 2006 р.


У літаку між Атлантіком і Пасифіком
У літаку між Атлантіком і Пасифіком
я сидів і мовчки читав українську газету –
поряд зі мною сиділа, якась пара
немолодих американців і я чув як він сказав їй,
що цей росіянин читає свою російську пропаганду –
якби було місце, то вони посунулися,
ну а так, як місця не було вони продовжували сидіти.
А літак летів, прокладаючи шлях в перистих
хмарах, які не були кольори небесної
м'якої блакиті, і поки він летів я раптом подумав,
що наша мова – це єдине що нас об'єднує,
в скрутні і важкі хвилини, коли я починав
читати утомленість йшла, не залишаючи і сліду,
коли мене захльостував гнів, я згадував
слова давно померлого поета і гнів йшов,
наша мова – це краща в світі терапія,
кращі ліки, найсолодший мед.
Так я дочитав газету до кінця,
літак продовжував свій рух
по невидимих небесних коридорах,
а я був на висоті десять тисяч метрів,
десь над Атлантіком і Пасифіком…
13 жовтня, 2006 р.


Місто, ранок, туман затягує вулиці,
неможливо побачити навіть те,
що на відстані витягнутої руки.
Місто, туман, дві субстанції,
Дощ починається там, де закінчується туман.
Транспорт стоїть, немов мотори залиті водою.
З туману випливають дома.
Місто, туман, дома, що тягнуться до неба,
міст, хвиля за хвилею, піднялася вище за міст,
накривши його, але крізь бризки каламутної
води я бачив тільки місто, ранок, туман.
Ранок закінчився. Туман розсіявся.
Місто почало чекати нового ранку,
нового туману, дощивши…
24 жовтня, 2006 р.


Деякі вірять в бога
Деякі вірять в бога, деякі вірять в Біблію,
Новий і Старий Заповіт, який здається таким стародавнім
і стійким, а коли затряслися стіни,
то він з книжкової полиці звалився на підлогу,
інші не вірять ні в що, віра – терапія і ліки,
але і віра – найстрашніша і довго діюча,
багато разів перевірена і апробована отрута.
Інші вірять в дисципліну і порядок,
віра, порядок, дисципліна –
такі вагомі аргументи, а звалилися одночасно немов
і не було їх і коли я бачив, як падають бомби на
будинки в якійсь маленькій південній гірській країні,
коли бачив як когось вбивають,
я мовчки сидів пил чай – було тихе і спокійне,
як завжди, чай, новини, лекції, а коли чай кінчився –
я відкрив пляшку з пивом і почав пити,
а потім я пішов в туалет, змив там віру,
а коли я прийшов в кімнату, то падали хмаросяги,
але на це після того, як померла віра,
дивитися можна було тільки з одним відчуттям –
відчуттям повної байдужості…
3 листопада, 2006 р.


В світі немає нічого…
В світі немає нічого небезпечнішого ніж надія і віра,
вони надихають, але вони ж розтоптують і
вбивають наші мрії, вони ж направляють нас,
але вони і ж заводять нас в безвихідь свідомості,
вони говорять на, що робити, але у відповідь
ми безвольно слухаємо тишу,
ми куштуємо солодку отруту віри і надії.
Іноді ми розуміємо, що все кінчилося,
нічого не буде, а є лише те, що було,
минуле, те, що є зараз, справжнє і те, що,
можливо, буде, те, що чому судиться стати с
початку сучасним, а потім і минулим.
Але ми залишаємося байдужі до цього відкриття –
ми довго куштували отруту віри і надії…
3 листопада, 2006 р.


Відрив від землі завжди…
Відрив від землі завжди відбувається несподівано,
немов блискавка, шматок металу,
затягненого в шкіру підіймається і відривається від землі –
разом з декількома тоннами металу,
пасажирами першого і економічного класу,
от так злітають Боїнги, напевно так само вони і падають.
Сонця не бачу, немов немає його зовсім,
довкола хмари, які немов прагнуть наздогнати літак
і не дати йому зсунуться з місця,
тільки стрілка біжить по монітору,
показуючи подоланий шлях,
стрілка біжить над Едінбургом,
попереду ще декілька годин польоту,
в ілюмінатор не дивлюся,
тихо занурююся в сон,
але не можу заснути,
боюся впасти,
не сплю ніби моє неспання в силах щось змінити…
24 листопада, 2006 р.


Уявляєте, я бачив сьогодні…
Уявляєте, я бачив сьогодні, як в цирку фокусник,
старезна людина, зазивав глядачів із зали,
пропонуючи їм лягти під пилу.
Спочатку ніхто не погоджувався,
всі відмовлялися, а потім один згодився.
Вийшов на сцену, заліз в якусь коробку
і фокусник узявши пилу у блондинки,
яка перед цим довго зухала своєю дупою,
демонструючи себе і пилу глядачам,
ну узяв він пилу і почав пиляти.
Цей мужик почав кричати,
всі подумали, що так і треба,
але потім потекла кров і
він просто розламався на дві частини,
та частина тіла, де була голова
просто з незрозумілим звуком
звалилася на підлогу і всі почали аплодувати.
Я таких гучних аплодисментів не чув
і подумав, що цьому фокуснику напевно
було важко шукати кожного разу
нових партнерок і він почав скликати з публіки.
А потім тіло підняли і понесли,
говорять, що його просто склеїли і відпустили додому.
Важкі дні бувають у всіх…
25 листопада, 2006 р.


Сьогодні прочитав в газеті…
Сьогодні прочитав в газеті,
що один генерал в одній маленькій країні
відзначав свій сторічний ювілей –
йому виповнилося сто років,
можна сказати, що стукнуло,
але це ніяк не відобразилося на його самопочутті –
він вже давно до цього встиг остаточно звихнутися.
Навколо нього підлабузнювалися і метушилися
санітари і лікарі, потім прийшли якісь генерали,
всі в парадній формі, в кашкетах, з погонами, з орденами.
Один почав зачитувати поздоровлення,
читав і читав по папірцю,
а старий генерал слухав, слухав і дивився,
а потім раптом запитав: А як там Кейтель?
Потім він підкинув руку у вітанні,
ад'ютант заграв полковий марш, всі вийшли.
Сотий рік закінчився, а сто перший тільки починався…
25 листопада, 2006 р.


Коли останній промінь сонця…
Коли останній промінь сонця
тихо зникав за горизонтом,
коли останні рядки
лягали на лист,
коли останні новини закінчилися,
коли стало зовсім тихо –
я зрозумів, що нічого не змінилося,
нічого,
тільки немає більше сонця,
немає горизонту,
немає нічого.
І це ніщо було всім…
23 грудня, 2006 р.


Ми сиділи в чиїйсь квартирі
Ми сиділи в чиїйсь квартирі
в старому центрі і пили,
перша пляшка вина вже кінчилася,
але це нас не здивувало
і навіть не розладнало –
у нас було ще чотири.
Ми сиділи, пили, розмовляли.
Про що? Не пам'ятаю,
так втім це і не важливо.
У новий рік про що тільки не говорять.
Ми говорили і коли наші теми
кінчалися ми тихо вставали і
йшли покурити на кухню.
Коли я йшов повз шафу де
стояв кришталь те я бачив фотографію
нареченої з таким веселим і
надзвичайно радісним лицем.
Я думав, де ж я її бачив і
потім пригадав, що якось
бачив на чиємусь дні народження.
Я був там і не бачив чоловічих речей,
всі речі були її і її маленької дочки.
І ось в новий рік ми прийшли туди
щоб підтримати її морально –
вона розвелася з своїм чоловіком.
так дивно і буває,
щось йде і не повертається,
тільки новий рік приходить до нас ночами
і це повторюється, рік від року,
кожні 365 днів, або скільки їх там буває…
2 січня 2007 р.


тиша
де дитина – нерівна
Геннадій Айгі

Немає нічого важливе за тишу,
ніж та тиша, знайома кожному з дитинства,
з її тихими, ледве чутними, звуками,
ледве помітним стукотом трамваїв
десь на околиці міста,
там, де кінчається дорога і починається ліс,
немає нічого важливе за ту тишу,
ніж та, яку чуєш рано вранці,
коли дома, тонучі в сутінку тіней,
випливають з темноти,
немає нічого важливе, ніж тиша,
тиша залів, де тиша зростає з перегортання сторінок
і гулу голосів,
немає нічого важливе ніж тиша
монотонного руху сірих вагонів
потягу підземки на глибині більше ста метрів,
немає нічого…
13 січня, 2007 р.


бродив я в полі
не було там
жодної копиці
зайшов я в село
і не побачив
там нікого
Геннадій Айгі
Ліс, вода, трава, дорога, людина
Вода, трава, дорога, знову люди
Трава, дорога, і знову вони
Дорога, люди
Суцільна череда стовпів
З дротами
Немов венами
У повітря кинутими
Череда надривів і криків надломлених
Немов задуха дихати не дає мені
І знову, немов не було нічого,
Ліс, вода, і трава і люди,
Натовп, до річки поспішаючий
Далеко в лісах, що не розрізнити
І не зрозуміти ніяких дрібниць і
Звуку не почути
Тиша – сила страшна…
13 січня, 2007 р.



Птах у стінки, падаючи як мертвий,
дзьобом ковзнув по білому паперу
Геннадій Айгі

Так несподівано, немов раптово,
але дуже вчасно серце зупинилося,
стало темно,
симфонії в свідомості заграли бурхливим оркестром,
вени потоком овацій їм відповідали,
спалахи були дуже яскраві,
раптово прозрів, але нічого не побачив,
так несподівано, раптово, але
разом з тим і дуже вчасно,
тільки час уміє так вибирати час,
стало темно, серце перестало
битися в конвульсіях,
немов зрозуміло,
що вже не вирватися,
так несподівано –
я не чекав цього,
все завершилося,
я помер…
13 січня, 2007 р.