весенние оды усталости

У вмиранні є щось красиве
Легке, приємне і незрозуміле
Відчуття повної свободи
Від страху і умов
Від обставин і зобов'язань
Від самого себе
І від інших
Смерть нас ні до чого не зобов'язує
Але їй ми зобов'язані всім
І тлінню, і страхом
І болем, і смутком
І остаточним звільненням
Від себе, від світу,
Від старого дому
Від вулиці, по якій йдеш щодня
Від повітря, яке вдихаєш
А натомість видихаєш отруєне повітря
Апатії, депресії і меланхолії
І відсутності всього бо вмирання не звільняє
Свобода – сумна і образлива ілюзія
Смерть інстітуціоналізує нашу залежність
Від страху і умов
Від обставин і зобов'язань
Від самого себе...
13 травня 2014 р.


Пам'яті Сєспєля Мішші
я рік не писав віршів
я рік не страждав і жив
я рік не писав нічого
крім текстів
але знову рядки в моїй голові
самі створюють нові тексти
сезон тиші пройшов
конвульсії обивательськой
ситої і задоволеної свідомості
вилилися в нові тексти
неможливо жити в тиші
рік тиші пройшов
за вікном сірий шум
мій радіоприймач збожеволів
збиті настройки радіохвиль
невидимий динамік
скандує голосно
що час тиші пройшов
час тиші згинув
у читанні електронної пошти
та новиних стрічок
і лише десь глибоко
спливає і не зникає
повідомлення, що
тиша пройшла
новий час
час не для ніжностей 


що бачу у віддзеркаленні скла
каркаси будівель
стріли кранів, спрямованих вгору
ілюзію руху і зростання
але це тільки тлінь
я бачу скелети динозаврів
гігантів, яких сила тяжіння
прикувала до землі
вони хочуть літати
їх вабить небо
тому будинки прагнуть увись
але всі спроби марні
старий ньютон всіх прирік
на роки проведені
у декількох метрах від поверхні землі
у когось більше, у когось менше,
але без особливої різниці і фантазії
загалом, коли йдеш повз будівництва
пригадай в печалі, що
підйомний кран колись був птахом
а його стріла – крилом птеродактиля
пригадай неминучість еволюції
це зараз ти хтось
але неминуче ти станеш чимось
елементом системи
стрілою крана
частиною механізму
така механіка буття, де
смерть – це не кінець
і не початок
а всього лише
форма еволюції


 чи часто ви прокидаєтеся ночами
мене запитав мій психіятр
чи хочете ви стати іншою людиною ночами
мене запитав мій психоаналітик
я промовчав,
але я:
я часто прокидаюся в тиші
і темноті такій приємно тихій
що нічого не чую
і здається, що стан самоти
ось-ось стане абсолютним
але цього нічого немає
я чую удар годинника
і шуми за вікном
стогони за стінами
крики на вулиці
я виразно відчуваю момент самоти
(майже – істини)
себе з собою
себе з світом
себе зі всесвітом
здається, ще один крок
всього один крок
нікчемний для людства
але непосильний для мене
і я фінально визнаю
факт божевілля
себе і світу,
втягнутого в процес самогубства
у формі здобичі нафти і газу
будівництва нових міст
мегаполісів населених хмарочосами
і випадковими людьми –
останніми представниками вимираючого виду
який витіснили машини, механізми
і остаточно добив інтернет і комп'ютерні мережі
серіяли і мильні опери
безпроцентні позики
і різдвяні розпродажі
гаждети і зовнішні пристрої
вибори і електоральні процедури
пряма демократія
і військові диктатури
церковники і атеїсти
аферисти і ідіоти
а цю смерть описали і зафіксували
письменники і поети,
історики і філологи,
політологи і соціологи –
природжені паталогоанатоми
роду людського
але серед них не знайшлося місця
для психіятрів і психоаналітиків
отже, чи часто я прокидався ночами
питав мене мій психіятр… 


проходить все
йде в нікуди
і дні, і осінь,
і вітри змін
і легкість буття
і легке дихання
(... о Господи, і тут
спливає Бунін...)
на зміну їм йдуть
утомленість і туга,
депресія в апатіїі
у обнімку із старою дівою
меланхолією
і аритмія
і кашель курця
і просто кашель
утомленої застудженої людини
яка щодня йдучи в офіс
або повертаючись додому
грає роль
німого і пасивного спостерігача
який вимушений
вивчати і фіксувати простір
ось зупинка, магазин
квіти і фрукти
газети і журнали
сигарети, пиво
цвинтар 
і церква
стабільність в її застиглих формах
хоча міняються узбеки в квітковому кіоску
навіть на комінтернівському цвинтарі
когось ховають
по великим святам
але це тільки ілюзія
у тому світі, де все стабільно
ось зупинка, магазин
квіти і фрукти
газети і журнали
сигарети, пиво
цвинтар і церква
і сірі будинки
і чорні дороги
і жовті поля
і краса листя
у бруді, в цвіту і під ногами
все стабільно
стабільно, як ніколи
як наша направлена демократія
як прем’єр-міністр який може стати президентом
і президент з амбіціями прем'єра
стабільно і статично
з тією лише різницею, що
коли ти йшов тут раніше
тобі було всього вісімнадцять
а післязавтра – буде тридцять три
ось зупинка, магазин
квіти і фрукти…


колись
у далекому дитинстві
ванна кімната мене лякала
і я боявся потонути
ванна здавалося мені
глибокою океанською западиною і воронкою
яка засмокче мене і
я зникну...
...цей страх пішов…
колись
у романтичній юності
словенські Альпи
здавалися мені
надзвичайно високими
пролітаючи над ними на літаку
я побачив, що вони низькі
це стало моїм найважчим
географічним розчаруванням
яке, як мої дитячі страхи, теж пішло… 
...колись
зовсім недавно
я стояв на зупинці
в очікуванні автобуса
у одній руці я тримав свій портфель,
а в іншій – пакет з супермаркету
поряд стояла дівчина
її груді здавалися мені надзвичайно красивими
я періодично дивився туди
імітуючи, що дивлюся чи не їде мій автобус
потім він приїхав і я сів в нього
не удостоївши її грудей
прощальним поглядом
і лише з вікна автобуса
я побачив, що з цієї висоти
вони були не такі прекрасні
якщо дивитися не з низу до верху
а зверху вниз
таке просте логічне допущення,
але такі різні наслідки
в черговий раз я пережив розчарування
і смерть своїх ілюзій…
періодично я завжди боюся смерті
у дитинстві я її боявся інстинктивно
потім – свідомо
тепер
я не бачу в цьому значення та сенсу
страх нескінченності позбавлений значення
у ньому є тільки нескінченність
і навіть безсмертя
якщо це прочитає
хоча б одна людина
навіть я
залишений наодинці з своїми фобіями…


я не пам'ятаю коли мені було
п'ять або вісім років
не пам'ятаю
із цього приводу у мене немає ніяких
розкаянь совісті і забобонів
немає нічого дурніше ніж
гордитися спогадами з свого
такого раннього дитинства
коли не було нічого
крім страху і порожніх мріянь
які пішли
і безповоротно зникли
згинули
нічого від них не залишив
навіть ностальгії
ностальгія – категорія досвіду
а спогади про дитинство
ігри пам'яті
дайте пам'яті волю
хай тішитися
на лугах фантазії
і долинах фанатизму
ностальгії і ілюзії
якщо нам самим там немає місця…


що таке 18 років
як і п'ять або вісім
у мене немає відповіді
або я просто не знаю
напевно
між п'ятьма і 18
немає особливою і принциповою
різниці
розрізняючи – категорії
переважно уявні
я не пам'ятаю свої 18
так само як не пам'ятаю
п'ять, десять або 14
час все нещадно стер
і пам'ять
і уривчаті спогади
і ілюзії
і мрії
і навіть галюцинації
час нічого і нікого
не пощадив
залишивши мене наодинці
з своїми 33 роками
немає нічого гірше за пам'ять
у ті дні
коли здається
що нічого не було
і немає бажання згадувати
на жаль,
пам'ять – дорога з одностороннім рухом
ми пам'ятаємо
але не в змозі нічого забути…


травень на останньому видиху
вмирає весна
і ми відчуваємо її агонію
останні судоми
спонтанні видихи жари
вони особливо помітні
у тіні офісів
і кондиціонерів
у супермаркетах
і величезних торгових центрах
ось і зараз
на третьому поверсі
монстра – торгового центру
я сиджу за столиком
і забувши про заборони лікарів
їм суші
мені дуже хочеться випити пиво
а ще я дуже хочу палити
але я сиджу і тихо
поволі
поглинаю суші
за вікном яскраве сонце
і стоянка
повна самих різних машин
поряд зі мною стоїть пакет
три пляшки пива і
ще одна коробка суші
немов і я як танцюрист
у сатанинському останньому танці
суспільства споживання
кружляю дикі і божевільні мінуети і перуети
поки не впаду і
не затихну зовсім
після нетривалих
але яскравих
конвульсій
а навколо мене нічого не зміниться
ті ж самі або інші
обличчя
машини
супермаркети
яскраві реклами
торгові центри
логотипи
голі тіла
які здаються вічними
але вічність – це
брехлива ілюзія
ілюзорна реальність
реальна тільки до першого
ранку після першого
обміну ядерними ракетами
але і він має всі шанси стати останнім
третя світова війна
ледве почавшись
обмінами ядерними бомбами
буде нескінченно довге тривати
ставши війною
дротиків, стріл і сокир
але і ці бідні і убогі дикуни
рано чи пізно
пізнають всі блага цивілізації
і для когось з них
уранішнє поїдання суші
у величезному торговому центрі
може стати початком кінця…