Чорний камiнь

ЧОРНИЙ КАМІНЬ 

      Ще донедавна, на «Тиховоді», недалеко від ріки, в оточенні гранітних брил, лежав так званий Чорний камінь (Зараз його перенесено на дворище музею). Це дійсно велика кам’яна брила чорного кольору, що важить більше 3 тонн.   Покладів подібної породи не стрінеш ніде поблизу Хортиці. Вчені не виключають гіпотезу, що він є неземного походження, тобто метеорит.
   На мою думку Чорний камінь і ще кілька уламків складали колись основу прадавнього святилища поблизу Дніпра; схили Острова слугували природним амфітеатром, звідки зручно було спостерігати за ритуальними діями, які здійснював жрець.
   За формою чорна кам’яна брила нагадує голову велетенського грифа. Ще й жрець вибив на камені малюнок із зображенням голови грифа (вік малюнка – 4-6 тисяч років до н.е. – епоха неоліту), щоб ні в кого не виникало сумніву, що це так.
   Виникає питання: чому саме гриф? Чи знаний був цей птах нашим предкам? Авжеж.
   На Кам’яній Могилі, що в Мелітопольському районі, в гроті Чаклуна, збереглося зображення людини з головою грифа.
   Образ грифів був дуже популярний серед скитських митців. У Пазиринському кургані було знайдено прикрасу: гриф тримає у своїй пащі голову оленя. Згадаймо  містичну тварину грифона ; художній витвір скитських майстрів, де образ грифа поєднується з образом лева.
   Коло села Сахнівки на річці Рось, під час розкопок древнього городища, археологи знайшли старовинну жіночу діадему давньоруського періоду; на тій діадемі зображено Дажбога, який на крилатих грифонах підноситься на небо.
   Нарешті, усім відома українська народна казка «Котигорошко». Головного героя цієї казки виносить з підземного царства на світ божий не хто інший як гриф.
   З цим каменем пов’язана одна легенда. Ось послухай...


РОЗПОВІДЬ ПРО ЧОРНИЙ КАМІНЬ І ПРО ТЕ, ЯК У ДАВНИНУ ХОРТИЦЯ БУЛА НАРЕЧЕНА НА ЧЕСТЬ ХОРСА – БОГА СОНЦЯ
   
   Усім слухачам – лад ладувати, а оповідачеві горя не знати. Хай ця повість полетить на небо, а коли треба буде, нехай повернеться знову.
   Це сталося давно, дуже давно, у ті часи, коли на величнім Дніпровім острові оселилися наші славні предки – слов’яни.
   Успадкувавши затишні багатовікові діброви, соковиті трави й чисельні озера, вони стали жити на острові звичайним життям народу-трудівника, обробляючи землю, плекаючи бджіл, ловлячи рибу, пасучи овець.
   Жив на острові молодий мисливець. Звали його Ясноок. Якось пішов він на полювання і побачив на старезному дубі гніздище грифа, а в ньому трьох грифенят.
   «Нікчемні птахи», – подумав юнак, і трьома влучними пострілами зі свого лука вбив беззахисних пташат.
   Але не встиг він навіть заховати зброю у сагайдак, як з неба з пронизливим криком упав на мисливця великокрилий та густоперий чорний птах і вчепився в нього кігтями.
   Перш ніж Ясноок зрозумів, що ж сталося, гриф з шумом вознісся високо затуляючи своїми чорними крильми блиск сонячних променів.
   Паруючи над рікою, птах розціпив пазурі, і люди побачили як тіло мисливця з плескотом упало в воду…
   – Слухайте всі! – загримів голос крилатого велетня. – Я помстився убивцеві моїх дітей. Готуйтеся, бо й на вас чекає моя кара!            
   Після цього небесний гігант триразово крикнув. Луна відгукнулася в скелях і розкотилася тричі по острову; він зробив ще кілька помахів своїми величезними чорними крильми, піднявся ще вище і, немов зловісна грозова хмара, закрив сонячне світло. Темно й похмуро стало навкруги. Налякані птахи поховалися в дуплах і узбережному очереті. Сполохані звірі позалазили в нори.
   Минали дні. Над островом панувала суцільна ніч. Здавалося завмерло життя. Почали в’янути плодоносні дерева, гинути родючі лани. Не цвіла мурава, не співали птахи. Чоловіки все рідше і рідше поверталися з плювання із здобиччю.
   Занепокоєні ватаги зійшлися на велику нараду, щоб помізкувати над тим, як уласкавити Бога Сонця – Хорса, і вблагати його приборкати грифа.
   – Без сонячного світла ми всі загинемо, – сказав головний жрець. – Тож будемо покладати на Хорса наші сподівання і молити життєдавця про порятунок.
   Усі мешканці острова згуртувалися на требному дворі і, скинувши засмучені очі угору, почали єдину палку молитву:

Сонце-Господарю,
Чулим серцем тебе ми благаємо!
Дай покохатися в світлі.
Стежку відкрий до блакиті.
Хай все навкруг зазоріє,
Зернятко правди хай зріє!

Сонечко любе!
Згори, з Неба, своє ладо ти ллєш,
Кожній билинці життя ти даєш.
Розжени наглу ніч, на жалкуй свого світла,
Щоб усе, що не є, на землі цій розквітло!

Сонце-Царю,
Заграй на дудочці жару,
Щоби птах ненависний згорів як імла,
Щоб усі ми зазнали від тебе тепла!

   Це були чудові часи. Через сорок діб молитва досягла світила. Той, хто освітлює степ і велить квітам цвісти, той, хто перемагає темряву і своїм теплом підсилює все живе, не полишив людей у біді.
   – Грифе! – пролунав гучний голос Хорса. – Я розумію твій біль і відчай. Ти втратив своїх дітей. Але знай: ти не в праві заважати моїм променям нести світло й тепло землі!             
   По тих словах пекуча стріла сонячного променя поцілила в птаха, від чого той скам’янів і миттю полетів униз. Він падав так швидко, що від дужого свисту, в людей позакладало вуха. Упав він на каменистий берег острова, причому, голова залишилася лежати серед іншого каміння, а тулуб відколовся і його поглинула вода.
   Падіння чорного велета спричинило страшний землетрус. Уламки скель падали в річку, утворюючи могутні хвилі. Та врешті стихія вщухла. Сонячне світло залило степовий простір. На острові знову завирувало життя. Трави і квіти потяглися до неба. Повернулися птахи і радісно залунали їхні пісні. Розквітли дерева, і невдовзі стало вдосталь всіляких плодів.
   Люди подякували Сонцю за порятунок і відтоді почали називати острів на честь Володаря Світла – Великого Хорса.
   Чорний Камінь зберігся на Хортиці до наших днів. Він лежить на березі, недалеко від сивого Дніпра, акурат навпроти Дубового острова. Так що кожний бажаючий може піти і подивитися на скам’янілу голову грифа.

***

   Починаючи від Хортиці, у східному напрямку, з’явилося з часом чимало місцин, де люди шанували Сонячне божество: Хорсунь, Хорасан, Хорезм («Земля Сонця»), місто Хорсабад.

   Безсумнівно, наші предки мали певний зв’язок з грифами. Про те, що ці птахи мешкали в степовій зоні Південного Причорномор’я наприкінці 19-го сторіччя, маємо свідчення німецького зоолога Альфреда Брема. У книзі «Життя тварин» («Жизнь животных», Том ІІ «Птицы», Москва «ТЕРРА» ; «TERRA», 1992) Брем переповідає спогад угорського графа Хотека про сірого грифа (Vultur monachus) ; великого сіро-бурого птаха, представника роду справжніх грифів (Vultur): «Коли я був ще хлопчиком, я отримав у подарунок сірого грифа, котрого витягли з дунайських хвиль…» Запис очевидно зроблено у 1872 році, коли Брем перебував у науковій експедиції в Угорщині, де продовжував працювати над книгою «Птахи у неволі».
***
   Вірогідно, що жрець, який правив треби біля Чорного каменя, виконував певний ритуал – подання тіла небіжчика на поїдання грифам. Десь відсторонь каменя мав бути ра;вень – глибокий колодязь, покритий зверху залізними ґратами. Мертве тіло клали на риштування. Останки, які залишалися після роботи грифів, падали в колодязь крізь порожнини між прутами.
   Цей обряд може видатися комусь вельми дивним. Адже відомо, що народи різних віросповідань, або спалювали своїх мерців (слов’яни-сонцепоклонники, індуси, джайни, буддисти), або ховали у землю. А тут… Це сталося на тому зламі історії, коли людина прийшла до думки, що ціле життя, споживаючи різні страви (м’ясо, овочі, фрукти), вона (людина) й сама має бути з’їденою, і таким чином стати часткою природного процесу. Логіка давньої людини спиралася ще й на вірування в те, що душа, позбавившись тлінного тіла, подібно окриленій птасі, легше здолає шлях до Ираю (Вирію, Раю).

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.