Проститутка

                Оповідання

    На табірному майдані, як завжди, була вранішня лінійка. Біля стовпа з червоним прапором стояли начальниця табору та піонервожаті. По периметру майдану переступали з ноги на ногу дітлахи, чекаючи, поки вже можна буде бігти до їдальні. А лінійка сьогодні затяглася. Через нічну подію, винуватцем якої був Юрко Нечипоренко. І от винуватець, потупивши голову з вигорілим на сонці вихором, стоїть посеред майдану і слухає, як чергова піонервожата доповідає начальниці про нічний інцидент. Вірніше кажучи, слухати йому було несила, бо після безсонної ночі в голові у нього було порожньо, а вуха наче позакладало. Та й що там слухати, коли й так усе ясно, як день: ось-ось його витурять з табору. А день, й справді, зайнявся такий ясний, сонце припікало зранку і ніби кликало на прохолоду Сіверського Дінця. Тож хлопці та дівчата після сніданку підуть на річку, а він… бозна-що буде з ним.
    Юрко, мов крізь вату, чув, як начальниця щось говорила до всіх, а потім різко сказала:
    – Нечипоренко! Нам таких, як ти, у таборі не треба. Іди звідси!
І він пішов. Просто вийшов з майдану і попрямував до воріт. Та через якусь мить почув голос начальниці;
    – Ти куди подався, телепень?
    Підбігла його піонервожата, вхопила за плече й заговорила стиха;
    – Ти що, не знаєш, як треба поводитись у таких випадках? Пішли… скажеш, що більше не будеш…
    Вона взяла його за руку і привела на майдан до стовпа з прапором. Він підійшов до начальниці і, не піднімаючи голову, пробуркотів:
    – Я більше не буду…
    – Що не будеш? – сказала жінка, ледь стримуючи посмішку.
    – Не буду казати слово… проститутка.
    Дехто з піонервожатих, прикрившись долонею, тихцем засміявся, а начальниця промовила:
    – Ну, гляди ж мені! А то… поїдеш додому.
    По хвилині всі попрямували до їдальні. Юрко йшов, мов очманілий після скаженої ночі та прочуханки. В голові у нього макітрилось, а перед очима миготіло оте слово проститутка, через яке він потрапив у халепу. А халепа з ним сталася ще й яка…
    Напередодні увечері в їхньому корпусі, як завсіди, довго не спали. Гомоніли, перегукувались, одне слово, ніяк не стихав у них гамір. Та як він, той гамір, міг стихнути, коли десятка три дітвори в одному приміщенні і без жодного дорослого. По слову кожний скаже, і вже ґвалт. Та ще й ночували діти не окремо хлопці й дівчата, а загонами, тобто разом. Отож, балабонили вони, бешкетували, поки всім дійсно захотілося спати. Одна лише Тетянка Охріменко, дівчинка з того ж селища, що й Юрко, не втихомирювалась, щось цвірінькала своїй сусідці. На неї вже й сичали роздратовано, а вона у відповідь, наче навмисне, ще дужче дрочилась. Юрко й собі вигукнув, щоб та заткнулась врешті-решт. На його вигук Тетянка на мить затихла, а потім несподівано голосно сказала:
    – О, ще й цей щось там квакає!
    – Замовкни… проститутка! – скрикнув Юрко. Він не знав, чому саме цим словом обізвав дівчину. Просто спересердя ляпнув перше, що прийшло в голову. Він, четвертокласник, і значення цього слова до пуття не знав, але чув, що воно дуже образливе для осіб жіночого роду. Тому й сказав саме це слово, щоб якнайдужче дошкулити невгамовній Тетяні. Сказав, та через хвилину пошкодував про сказане. Бо з дівчиною раптом зчинилося таке, що, як кажуть, не одразу й утямиш, звідки воно взялося. Тетяна почала плакати. Спочатку стиха, а потім все голосніше й голосніше. Незабаром плач перейшов на гучне ридання, схоже на істерику. Хто вже заснув, прокинувся. Дівчата повскакували й стовпилися біля Тетяниного ліжка. Знову зчинився гамір. А було десь опівночі. Тому шум від ґвалту в корпусі почула чергова піонервожата. Вона прибігла з табірним фізоргом, який ще не спав, бо крутив з нею шури-мури. Отже, з’ясувавши причину ґвалту, вони удвох і взялися за Юрка. Всім наказали негайно спати, а його вивели з корпусу і кудись повели серед ночі.
    – Закриємо його у підвалі. Хай посидить там зі щурами до ранку! – почув Юрко, як фізорг сказав своїй подрузі.
    – А що… за таке якраз у підвалі йому й місце! – відповіла вона.
    Підійшли до підвалу. На дверях висів замок, поблискуючи в променях ліхтаря на стовпі.
    – Ех, твою мать… А ключі – у начальниці! Не будем же ми будити її через оцього шалапуту, – мовив фізорг, і повели вони Юрка назад. Привели у корпус і грізно наказали, щоб стояв він біля свого ліжка до ранку, а тоді вже начальниця табору вирішить, що з ним робити.
    – І не смій лягати! Ми перевіримо! – суворо сказав фізорг і пішов слідом за черговою з корпусу.
    Хлопець залишився наодинці з сонним царством своїх друзів. Простоявши так з годину, він опустився на коліна й поклав голову на матрац, прикривши потилицю руками. Але навіть дрімати в такому стані було непросто, бо коліна швидко замліли. Лягти ж у ліжко він не наважувався, раз у раз поглядав на вікна – чи не зазирають його наглядачі. І хоч нікого не бачив, крім місяця, що випромінював над деревами й висвітлював біле простирало на його ліжку, хлопець все ж таки боявся прилягти, бо, думалось йому, якщо знайшли ключі від підвалу, за ним могли прийти й посадити до щурів. Тому він, як міг, боровся зі сном. Та раптом прийшла нова напасть: йому захотілося до туалету, якось миттєво й гостро. Підійшов до дверей, довго шукав крючок, та від страху, що його можуть почути там, за дверима, ніяк не міг знайти. «Може, вони мене закрили?» – подумалось йому. А охота в туалет підпирала. І коли терпіти вже не було сили, Юрко трохи відгорнув на своєму ліжку простирало й напудьорив у матрац.
    Отак страждалець наш простояв біля свого ліжка до самого ранку. А як прокинувся табір, за ним прийшла піонервожата їхнього загону й повела на майдан. Що було далі, вже знаємо.
    …Минуло з місяць. За декілька днів до початку шкільних занять, коли забулось і табір, і все, що було з ним пов’язане, Юрко йшов у своєму селищі по вулиці і біля будинку селищної ради зустрів оту дівчину, яку образив. Від несподіванки в нього само собою вирвалось «Здрастуй!» Дівчина буркнула також «Здрастуй!» і пройшла мимо, опустивши голову. «А вона ж… гарненька!» – подумав Юрко, дивлячись їй услід. І тут же несподівано вигукнув:
    – Таню!
    Дівчина зупинилась, озирнулась. Він підійшов до неї.
    – Прости мене, – сказав Юрко, ніяковіючи. Вона зиркнула на нього з-під лоба й мовчала. І зненацька йому спало на думку таке, що півгодини тому і в голову б не прийшло.
    – Таню… давай дружить, – пробурмотів він і, помітивши, що вона здивовано глянула йому в очі, додав: – Сьогодні в клубі кіно цікаве… Може, сходимо?
    В дівочих очах промайнула мила усмішка.