Гостро пахнуть надвечiр, вмираючи, квiти...

Гостро пахнуть надвечір, вмираючи, квіти.
Вітер тОркає арфу сухих бур’янів.
Зник в розчахнутім  небі палаючий липень.
Ніч бентежить тривожним тремтінням вогнів,
Мов той кінь схарапуджений,
                місяцем зирить.
Нам би десь полетіти від злічених днів.
Серпень серце окрилить:
                - Шукай собі ирій!
Над серпанком туманів, сирітством полів,
Над забутими смутками,
                легкий і вільний,
Ти здіймешся,
              відплакавши ритмами слів...
Тільки знов спогадаються,
                солодко-гірко,
Ці вмираючі грицики,
                спів цвіркунів.

                -----------

                “ ... Русалка Польова
                (шепче, схилившись Мавці до плеча)
                Чи ж не трапляється часом у полі
                гострим серпочком поранити руку?
                Сестронько! зглянься на муку!
                Крапельки крові було б для рятунку доволі. –
                Що ж ? Xіба крові не варта краса?
                Мавка
                (Черкає себе серпом по руці,
                кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
                Ось тобі, сестро, яса..”               
                Леся Українка “Лісова пісня”.

Вже поля пожовтіли, хоч спека зійшла.
Переджнивне згасання очей волошкових.
Немов сирота, бродить русалка в житах,
Жалісливо вимолює людської крові.
Пожалію. Розкрию їй серце своє.
Багряніє яскраво любов, загадково.
- Хто тобі, синьоока, ще стільки наллє
Нерозтрачених смутків і жалю, і болю?
Хто тобі ще наповнить тривогою ніч,
Хто тебе ще покличе під місяць уповні?
Перелесник примчить до тебе восени,
А допоки натішся по вінця, уволю...
Що залишиться потім?
                Лиш голі поля.
Не вернеться русалка з лугів вечорових.
Десь брестиме під зорі причинна душа,
Дожидаючи осінь та згублену долю.