Совутина балка

   Ось ми біля Совутиної балки. І ця сама балка отримала свою назву від козака Совути. Як це сталося, я тобі зараз розповім.

КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК КОЗАК СОВУТА ПЕРЕТВОРИВСЯ НА СОВУ
   
   Якось під Іванів день захотілося козаку Совуті піти в ліс, щоб відшукати там кущ папороті, або як її ще називають, кочедижнику, дочекатися півночі й зірвати жаданий цвіт. Ти, друже, знаєш певне з матусиних оповідань, що папороть цвіте лише в ніч на Івана Купала і що охороняється вона нечистою силою. То ж знаєш, так? От і добре.
   – Навіщо воно тобі, Совуто? Краще не ходи, – відмовляли його січові діди.   
   – Ні, піду, – стояв на своєму козак, – бо дуже мені кортить помірятися силою з нечистим. Зірву заповітну квітку, й слухняними песиками забігають переді мною нечисті духи. Знову ж, здібності матиму скарби відшукувати, робитися невидимкою… А для козака це діло не зайве.      
   Ну що ти йому скажеш. Раз вирішив  –  іди. Тільки пам’ятай: ти повинен бути твердим і непохитним проти нечистої сили, щоб перетерпіти всі її спокуси; бути байдужим, щоб не піддатися на всі її хитрощі і обіцянки. Якщо відгукнешся на сатанинський оклик, то він тобі враз голову зверне, чи задушить, чи одурить на все життя.
   Ну от. Прийшов він, значить, у ліс, відшукав кущ папороті, окреслив коло, сів у тому колі і почав очікувати півночі. Як раптом, звідки не візьмися, копиця палаюча суне - і на Совуту. Він сидить. Вона через нього - він сидить. Потім, того - вода, так і круте, так і верне горою! Так як гори ото є, то так вода! Шумить, клекотить… А він сидить. Перейшла вода -  він не встав. Все на кущ дивиться. Коли це -  з’явився квітковий пуп’янок. Кольору він був блакитного, а блищав, як той місяць. І поводив він себе якось особливо: то гойдався, як рибальський поплавець на хвилі, то підстрибував, як жива пташка. Після тої води - упирі, набігли з нагайками і - ну! - частувати козака. Але і тоді не злякався Совута. Боляче йому було нестерпно, але він все сидів і чекав, поки розквітне квітка. І вона розцвіла. Та як! Брость раптом спалахнула, мов гарячий вуглик, пішла зростати ушир та вгору. Нарешті, рівно опівночі, з тріском розгорнулася квітка, як зоря-зоряниця, освітила своїм чарівним сяйвом все навкруги. Не розгубився Совута - і зірвав квітку…
   Вранці, повертаючись на Січ, Совута зайшов у шинок, щоб відсвяткувати такий успіх, і тут до нього підсів старий циган. Але то був не циган, друже, ні-і! То був не хто інший, як сам лісовий чорт - чугайстер. Почав він козака розхвалювати, а щедротам його не було кінця: то тютюнцем пригостить, то вареників у шинкарки замовить, а вже горілки підносить - встигай лише чарку спорожнювати. І все з жартами та примовками:
   - Хто ти?
   - Оковита.
   - А з чого ти?
   - Із жита.
   - А звідкіля ти?
   - Із неба.
   - А куди ти?
   - Куди треба.
   - А квиток у тебе є?
   - Ні, нема.
   - Так от тут же тобі й тюрма.         
   Що й казати, добре погуляв Совута. Тільки під вечір повернувся він на Січ.
   На майдані, коло церкви, на очах у всього товариства все й скоїлося. Почала його нечиста сила трясти, та гнути, та ламати!.. Мабуть, щось-то підмішано було в горілку, не інакше. Потім дзиґою завертіло Совуту, та так швидко - от-от злетить. «Фі-і-іть» - і тіло його раптом зникло, наче мара якась, так, що лишилася тільки одна голова. Із тулуба його поволі вилізли кігтисті лапи, потім хвіст, і, нарешті, довгі сірі крила. Він часто-часто заблимав очима, при цьому голова його почала зменшуватися, поки не зробилася завбільшки з кулак, а замість носа з’явився сов’ячий дзьоб. Вискочив тоді з-за кущів лісовий чорт, підхопив із землі вогняну квітку і вдарив нею двічі Совуту по очах. І зробилися вони в нього вмить жовтими та круглими, як у сови. А біс як заверещить:
   - Будеш знати, Совуто, як насміхатися над нечистою силою! Тебе ніхто ніколи не буде любити. Ти не зможеш нічого бачити зранку до вечора і дивитися на сонце. Бути тобі віднині  вдень - чоловіком, а вночі - птахом - сірою совою.       
   Так і трапилося. Вдень Совута ховався у своїй печері, а вночі виходив із схованки на полювання. Але й тоді став козак у пригоді товариству. Покличе його, бувало, до себе отаман і скаже:
   - А-ну, Совуто, облети все навколо Січі та подивись, чи не ховаються десь ворожі бусурмани.   
   Він так і зробить. Ніхто не міг сховатися від всевидючого ока Совути.
   Вірно кажуть: у козака око зряче, і вночі побачить.

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.