Харьковская эмиграция 1942-1943. 43

ПІСЛЯМОВА

Харківські та взагалі всі українські емігранти, опинив¬шись в кіпці 40-х років в Європі, розсіялись по всіх усюдах: хто залишився в Німеччині, Англії, багато хто виїхав до США, Ка¬нади та Бразилії, навіть до дале¬кої Австралії. Всіх приваблюва¬ла країна вільного світу, не поруйновані війною Сполучені Штати Америки.
Літературна діаспора США складалась більше ніж з 20 осіб, і приємно відзначити, що серед них є і колишні харків’яни: Лео¬нід Лиман, Олекса Веретенченко, Юрій Шевельов, Олекса Варавва, Петро Шатун, Олександр Семе- ненко.
На чужині наша інтелігенція не зреклася своєї батьківщини. За кордоном ці люди продовжу¬вали відстоювати права україн¬ського народу на рідну мову і культуру.
В Німеччині залишились Юрій Бойко, Володимир Держа¬вин, російськомовний поет Дмит¬ро Кленовський. Всі вони не полишали свого захоплення СЛОВОМ, наукових зацікав¬лень, весь час працювали на об¬раній ниві. Вже перебуваючи за кордоном, вони написали багато творів, серед них і мемуари- спогади, в яких є неоціненні сто¬рінки про житгя 30-40-х років, про Харків ~ про все, що гак ці¬кавить і цікавитиме людей на¬ступних поколінь: краєзнавців, психологів, істориків, літерату¬рознавців, мистецтвознавців.
Ці емігранти, і не тільки хар¬ків’яни, певний час живучи в Ра¬дянському Союзі, не стали в но¬вому оточенні конформістами, не забруднили свою свідомість і совість підлабузництвом, сек- сотсгвом (як і при окупації), во¬ни залишили батьківщину з чис¬тою душею і такими залишились назавжди. Тут доцільно прига¬дати вираз Л. Лимана, сказаного ним про себе:
«Я ріс серед хаосу й озвіріння, а виріс чистий і чіткий».
На жаль, цього не скажеш про багатьох радянських пись¬менників: національно свідомі й талановиті, вони все ж мусили кривити душею або ж писати «в шухляду». Інакше - анафема, за¬слання або, в ліпшому випадку, примусове вислання за межі СРСР (Стус, Руденко, Світлич- ний та ін.).
Життя за кордоном для не¬щодавно уярмлених здавалось справжнім вільним світом, де немає цензури - пиши, що хо¬чеш, тільки не порушуй законів країни, в якій живеш.
Всі, хто виїхали у вільний світ, добре там влаштувались - стали видавцями, підприємцями, професорами, тільки невелика частина людей за власним неба¬жанням не змогла знайти свого місця під сонцем, опинилась осторонь головних магістралей життя. Але всім їм була прита¬манна одна хвороба - ностальгія за батьківщиною.
Проте слід сказати відверто - декому з українців (і не тільки) долари затьмарили очі. Може, це і природно: завжди живучи у злиднях, в країні, де пропагува¬лась теза, що жити в бідності - благо, отримавши можливість заробити гроші, вони з шаленіс¬тю прагнули збагачення. Це ди¬вувало наших земляків-інтелі- гентів, викликало розчарування. Тож А. Гак з сумом казав:
«В таборах люди були щедріші, а тут, відчувши цінність грошей, просто таки плачуть за кожним центом».
Але однаково жоден з них не хотів повертатись до Радянсько¬го Союзу, хоча свою зболену Україну продовжували любити до останнього подиху.
«Ніколи ми її не забудемо і не відречемося» (А. Калиновський).
А ще відвертіше висловився письменник Іван Багряний в брошурі «Чому я не хочу повер¬татись до СРСР»:
«Я вернусь до своєї Вітчизни, коли тоталітарна кривава більшо¬вицька система буде знищена, як і гітлерівська».
У повоєнні роки в Європі спо¬стерігався справжній розквіт літературного життя. Наше письменство еміграції другої хвилі протягом трьох років, по¬долавши чималі труднощі на шляху до свого ствердження, розвивалось в традиціях націо¬нальної літератури. Дуже влучно з цього приводу висловився Ю. Клен [Літ. 44]:
«Ми живемо в малокультурних умовинах, в тісноті, не маючи влас¬ного кутка, часто серед руїн най¬більш поруйнованих міст, заіро- жені постійною небезпекою втра¬тити навіть той куток з твердим ложем. Ми люди без імені й держа¬ви, без громадської приналежності. А просто вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ-за-очі, за океан, у країни тро¬пічні чи полярні, аби не вертати додому - явище, яке не мас при¬кладу в історії. І в цих важких умо¬вах житгя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гос¬тями - ми далі творимо свою куль¬туру. Маємо школи, нижчі, середні і виші, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артис¬тів, співців, а наші пости й прозаї¬ки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся би на це?».
Зараз в живих не залиши¬лось майже нікого з цих хар¬ків’ян. Пішли з життя Нитченко, ІІІевельов, Веретенченко, Лиман. Залишились їхні літературні надбання. Гадаю, що з цього приводу влучно навести слова з вірша російської поетеси Ма¬рини Цвєтаєвої:
Застыло все, что пело и боролось, сияло и рвалось.
Кінцівкою до цієї книги, на наш погляд, було б влучно навес¬ти слова відомого поета й есеїста О. Тарнавського:
«Еміграція - це перехідне явище. Література, хоч і створена поза рід¬ними землями, скоріше чи пізніше мусить стати частиною української літератури».
Через 40 років після написан¬ня цих рядків так і сталося. Та ми, свідомі українці, як ніхто інший знаємо просту істину, що все повертається на круги своя.