Сiчовi школи

СІЧОВІ  ШКОЛИ
   
   Будували їх за ворітьми Коша. Учбова хата, крита очеретом, два курені, один для молодших, другий для старших школярів, піч-кабиця з дровітнею і котлами, майдан для військових вправ  –  все це обгороджували по колу дерев’яним частоколом, точнісінько як у дорослій Січі.
   Як подивишся із сторожової башти на дворище школи, залюднене жвавою малечею в білих сорочках, то й явиться вона вже і не школою, а молоденьким соняшником, наповненим молочними зернятами. День за днем, рік за роком віддано йшов він услід за своїм сонцем – дорослою Січчю, убираючи промені братства і військової вдачі, наповнюючись світом віри і честі.
   У школярів був общинний лад, як і в усього війська, і називався він – курінним управлінням. У школі вони жили, вчилися… На Новий рік, коли все товариство обирало собі старшину, вони теж обирали отаманів: старші – собі, а молодші – собі.
   Слава про січову школу йшла по всіх-усюдах. Тому багато хто з батьків України, Литви та Польщі вважали за честь віддати своїх синів на навчання до запорожців, щоб діти їх по-справжньому привчалися лицарського діла. Бо вчили школярів не тільки читати, писати, рахувати, а й «з рушниці зірки стріляти, списом добре колоти та на коні реп’яхом сидіти».
   А ось я тобі зараз заспіваю пісню січових дітей:

Тільки в небі місяць засяє,
Шлях Чумацький вийдуть
Зорі прокладать,
Ми сідлаєм коників,
Вороненьких коників,
Щоб у Базавлуці
Вихрем політать!
Гей, коню мій,
Вірненький,
Степом лети,
Вітри обганяй.
В славнім краю
Козацькім
Долю мою,
Світлу Долю
Відшукай!
Ніч казкова швидко минає.
Із Дніпра-Славути ранок воду п’є.
Росяними травами
Путь до Січі правимо,
З-за туману яснеє сонечко встає!..

   Кожну ніч, виїжджали хлопці на Луг випасати коней. А вранці, пригнавши табун, йшли з усім товариством купатися до Дніпра і тільки потім, після особливого сигналу, поспішали до школи. А сигнал цей був ось який. Із воріт січової школи вибігали троє хлопчаків: один з них підкидав у небо голуба – символ Святого Духа, а двоє інших голосно вигукували:

«Аз-буки, закаблуки,
Печеная каша.
Збирайся до купи
Вся братія наша.
Гей, Петро!
Мерщій, Миколо!
Вже на вас чекає школа!»

   В учбовій хаті на них очікували вчителі. Спочатку – тричі – читався «Отче наш…», далі «Царю Небесний…», «Символ Віри…» і тільки потім починалася наука.

СІЧОВІ  ВЧИТЕЛІ
   
   З давніх-давен пішло, що вчителювали в січових школах люди духовного сану, служителі церкви, а військовій справі навчали освічені й випробувані в боях козаки. Вчителів дуже поважали на Запорожжі й надавали їм звання «військових служителів». Було ще й так, що до вчительства прилучали старших учнів. Те, чому навчали їх «бувалі люди», вони передавали молодшим.
   Отже, я поведу своє оповідання про двох бувалих козаків, котрі являли собою взірець січового вчителя, розумом, благородством й силою яких пишалося все Запорожжя.

ВЧИТЕЛЬ  НАУМ  ЦІКАВИЙ
   
   Був дід Наум запорозького коліна; у нього і звичай був козацький, і мова козацька; було що скаже, то все – до діла й до ладу. Високий то був дідуган, стрункий, руки мав великі й дужі. А вже обличчям вийшов – ну чистий тобі Микола Чудотворець з ікони. Тільки уяви собі, друже, у такого велетня очі – карі, щоки – рожеві, а сам – білий. Одягався завжди в усе біле, носив довге білосніжне волосся, брови мав кошлаті білі, білу бороду й вуса. Одним словом, «такий білий, що лебеді вхоплять».
   Ще скажу, доброти він був надзвичайної. Здавалося, не було в нього свого серця, але було серце всього народу. Було, питає в учнів: «Ну що, комарики-дзюбрики, бажаєте школярської юшки набратися?» Ті в один голос: «Бажаємо, Цікавий!» – «От і добре, – скаже він тоді і додасть: «Як скаже Наум – бери на ум, значить, бери. Моя наука завжди знадобиться».
   Якщо з’являвся новачок, Цікавий його питав:
   – А чи вірно на Запорожжі кажуть: береженого Бог береже, а козака шабля стереже?
   – Вірно, – погоджувався новачок.
   – А ти вже шаблю отримав?
   – Отримав.
   – Дай-но мені подивитися.
   – Візьми.               
  Тоді він його за вухо вхопить і давай крутити (жартома, звичайно, і зовсім не боляче), та при тому примовляючи: «Лис, лис та поріс, круте дулю, як не вкусить, де татарин, там дубок, тягни лиса за чубок! Запам’ятай же, дитино, і зарубай це собі на носі – шабля із рук нікому не дається».
   А який то був майстер боротьби і кулачного бою. Йой! Обійди хоч цілий світ, а другого такого не зустрінеш. Неодноразово козацький «спас», якому навчав він школярів, рятував їх потім у бойовищах від неминучої смерті. І вчив же як – наче пісню співав!
   Загикають хлопці, йдучи стінка на стінку, Наум сміється:
   – Якби криком брати, то кого б ми до рук не прибрали.      
   Того, хто програв, Наум повчав:
   – Пустився в бійку – чуба не жалій. А краще міркуй, чому програв. І не горюй, а запам’ятай: не той дужий, що поборов, а той, що вивернувся.      
   Смішно було споглядати, коли веселі хлоп’ята, у перерві між уроками, нападали з усіх боків на Вчителя, намагаючись вхитритися і якнайміцніше ухопитися за нього і повалити на землю. Він тоді, немов цуценят, розкидав їх по всій галявині, від душі регочучи:
   – Е-ге-гей! Комарики-дзюбрики, ану – політай!!.. А хто це мені в бороду вчепився? Ач, який, шибеник. Не хапай за бороду: зірвешся – вб’єшся!      
   От де вчитель був, так учитель. Розумом – мудрець, а душею – дитина.

ВЧИТЕЛЬ  ГРИЦЬКО  СОКІЛ
   
   «Знати сокола по польоту, доброго молодця – по ході». Це сказано не інакше як про нього, про Грицька Сокола. То був моторний, спритний козак; «перейшов вогонь і мідні труби, попав чортові в зуби і звідти вийшов», «був на бувальцях, знає, що кий, що палиця». Він «міг з вареного яйця курча висидіти», «міг по крашанках пройти і ні одного не роздавити». Такого, як Грицько, «в ступі не влучиш, і в корці води не впіймаєш». Такий «і на льоду прожив би». Він – «що кішка: як ти його не кинь, а він все на ноги стає».
   Отже, носив Сокіл на голові надзвичайної довжини «оселедця». Скажімо, такий довгий, як ціпок. Бувало, прив’яже до «оселедця» невеличку гирьку, підкине вгору порожню пляшку, трусоне головою – дзень-дзелень! – і розлітаються у різні боки скляні скалки. Коли його питали: «Навіщо тобі такої довжини «оселедець», Гришо?» – Він, сміючись, відповідав: «Це для того, щоб турка легше було в бою дістати. Вб’ю яничара – моя перемога, а ні – гідно зустріну смерть. Нехай ворог відрубає мені голову гострим мечем, ухопивши мій довгий чуб, але не бажаю, щоб рука ворога поганила козацьке тіло.
   Будь-¬яка зброя перетворювалася в руках Сокола на якесь чародійство. Шаблею крутив, як швець шкірою. У самий розпал веселощів, бувало, ввійде в коло, витягне з піхв шаблюку і скаже: «Сипте, хлопці, пшоно із лантуха у мене над головою, а я буду одбивати». І що ти гадаєш? Сказав – і зробив. Шабля крутилася з такою швидкістю, що не було видно леза, а пшоняні зернини, не встигаючи впасти перед ним на землю, розліталися в різні боки.
   А як розкажеш про його вміння орудувати списом?! Вірно мовиться: не все те козак, що списа має. Був у нього танок з двома списами. Вертів він ними, як сам хотів. І присідав й підстрибував… Отакечки встромить у землю обидва списи, легким вітерцем злетить по них угору, зробить три переверти й прийде на ноги!..
   Але найцікавішим й чудернацьким, що в нього було, так це «брязкаюча свитка». До неї він пришивав безліч різних дрібних предметів: балабончиків, дзвіночків, мідних тарілочок, таких же, як на бубнах... Нестримний регіт котився по всьому майдану, коли, дзеленькаючи й бряжчачи, з’являвся він у своїй «свитці» й починав чудувати й химерувати.
   – Вбраний козак всім хороший: як забряжчить, то всі слухають! – весело вигукував Грицько. – Ану, братики, ловіть мене. Той із вас, хто спіймає Грицька Сокола, отримає золотий!      
   Починалися лови. Та хіба його спіймаєш! «Ось він, рідненький, хапай!..» Хоп! А воно вже у іншому боці дзеленчить. Всі бігом туди. Й знов похибка… Нарешті який-небудь «вдалий» козарлюга ловив «брязкаючу свитку» й волав сам не свій від радощі: «Це я! Це я його спіймав!..» Куди там! Спіймав, та не Грицька. А де ж Сокіл? А він уже на дзвіниці.
   – Що, піймали облизня! – сміється. – При мені мій золотий зостанеться. При мені.       
   Як би важко не йшла наука, друже, запорозькі вчителі ніколи не брали до рук різки, як це робилося в інших школах. У донців, скажімо. Запорожці, навпаки, засуджували такий вид виховання, бо з любов’ю ставилися до дітей. Козаки цінували й застосовували в навчанні особистий приклад і пояснення.
   Сокіл, той вмів «катувати» словом. Наприклад, неуважного й млявого школяра міг жорстко підхльоснути: «Якби не руки та не ноги, то був би з нашого Марка гарний барабан для тревоги». Або: «Усім козак, тільки чуб не так». Або: «Ні се, ні те, голубеньким цвіте, жовтеньким пахне». Боягузу міг таку небилицю розповісти: «Летить куля, дзижчить; я в бік – вона за мною; я в другий – вона за мною; я впав у кущі – вона мене тиць по лобі; я мац рукою – а то жук!» А вже хвалька і просто висміяти при всьому класі: «Це той, що одним пострілом сорок сім качок б’є».
   Ніколи Грицько не скупився і на похвалу. Але спочатку похвалить, а потім скаже: «Догана мудрого більше стоїть, як похвала дурня.» І додасть: «Хвалять – не радуйся, гудять – не сумуй».
   Січові хлоп’ята приймали участь у церковних богослужіннях у якості «співаків». При січовій школі існувало відділення для співаків, яке з часом перетворилося на окрему школу музики і церковного співу. Дітей навчали грати на різних музичних інструментах, та, головне, співати в церковнім хорі.
   Голосисті хлоп’ята старалися на славу. Співали жваво, від усього серця. Ніжно й зворушливо починав спочатку хтось один, і тут його підхоплювали інші. Мелодія лилася, наче з одних вуст. Чисті дитячі голоси розганяли тугу, звеселяли душу! А завершувався спів на такій високій ноті, що, здавалося, підніми голову вгору, і десь там, під самим куполом церкви, побачиш справжніх янголів, які співають тобі пісню Неба!

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.