Генерал-капитанство Украина Светлейшей Республики

 ГЕНЕРАЛ-КАПИТАНСТВО УКРАИНА СВЕТЛЕЙШЕЙ РЕСПУБЛИКИ

В традиции Европы генерал-капитан (от латин. caput «голова», capitaneus «главный»)  с XIV в. является аналогом командующего округом, но также имеющим в своих руках кроме военной, еще и морскую, судебную, фискальную, торговую и исполнительную власть. Он имел право при надобности распространять свою власть на другие провинции и контролировать их губернаторов.

В Венецианской республике (с 1370 по 1797 гг.) эту должность занимал командующий флотом во время войны, имеющий право обеспечивать нужды флота всем необходимым.
 
В Британии с 1513 г. эту должность занимал регент Екатерины Арагонской, затем как командующие флотами герцоги разных домов. Ныне в Великобритании генерал-капитаном морских сил является муж королевы Елизаветы II принц Филипп, герцог Эдинбургский.

В 1587-1625 г. должность «генерал-капитан Союза» как высшую в Ниделандах (Республике соединенных провинций) занимал принц Мориц Оранский. В Баварском королевстве должность генерал-капитана занимал командующий королевской гвардией.

В Папском государстве эту должность занимал главнокомандующий папской армией (упразднена к 1700 г., а её функции переданы генерал-хорунжему). Известными генерал-капитанами Церкви были император Карл Великий (Шарлеман; VIII в.), короли Филипп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонский, Людовико Тревисан, Николо ди Питильяно (Орсини), Джованни и Чезаре Борджиа, Джулиано II и Лоренцо ІІ Медичи, Федерико ІІ Гонзага и др.

В 1787-1837 рр. колония Новый Южный Уэлльс в Австралии имела статус генерал-капитанства Британской короны, а также под этим статусом иногда в официальных документах определялась североамериканская колония Род-Айленд.

В 1777-1791 гг. должность генерал-капитана имел правитель незавимой Республики Вермонт (до превращения большей её части в один из штатов США).

В испанской империи генерал-капитанством была Ла-Корунья в составе королевства Галисия. В  1938-1975 гг. должность генерал-капитана, определяемую как верховного правителя  провинций Испанского государства, занимал каудильо Франсиско Франко, а с 1999 г. эта должность зарезервирована за царствующим монархом.

В колониальной Испанской империи существовали именно генерал-капитанства. Например, в состав вице-королевства Перу входило генерал-капитанства Новая Гранада, Венесуэла (как великое генерал-капитанство) и Майнас, в составе вице-королевства Новая Испания генерал-капитанства Юкатан и Внутренние Провинции (севернее от Мехико до границ США), также генерал-капитанствами были Канарские острова, Чили, Куба, Филиппины, Пуэрто-Рико, Гватемала, Санто-Доминго.
Должность генерал-капитана имел первооткрыватель Филиппин Фердинанд Магеллан. Также во время борьбы испанских колоний за независимость генерал-капитанствами были некоторые форпосты испанской короны (Буэнос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьерра и др.).

Должности генерал-капитанов занимали лидеры латино-американских повстанцев Симон Боливар, Хосе де Сан-Мартин, Бернардо О’Хиггинс, Хосе Мария Морелос, Игнасио Хесе де Альенде, а с 1990 г. как почётную должность в Чили – бывший президент Аугусто Пиночет. 

В Португалии иногда правители колоний в Бразилии (Мараньян, Сеара, Риу-Гранди-ду-Норти, Итамарака, Пернамбуку, Баия, Потру-Сегуру, Эспириту-Санту, Сан-Висенте, Санто-Амаро, Сантана, Илеус), Африке (Сан-Томе) и Индии (отдельные генерал-капитанства под общим названием «Estado da ;ndia»: Гоа, Бомбей, Мадрас, Даман-и-Диу, Дадры-и-Нагар-Хавели) получали статус генерал-капитана, управляя одновременно несколькими капитанствами.

В мире Средиземья должность «генерал-капитана Гондора» занимает Боромир. В мире Warhammer 40.000 есть «Captain-General of the Adeptus Custodes» как титул одного из Высоких Лордов Терры.

Также должность генерал-капитана, звучащую как hejtman (от нем. Hauptmann «глава; капитан») имели лидеры восставших против Священной Римской империи вожди таборитов. Среди них – Ян Жижка. Cоответственно имперские войска, направленные на подавление восстания, возглавлял «полевой генерал-капитан» (Feldhauptmann).

Начиная с конца XIII в. и до 1918 г. наместник чешского короля в Моравии носил титул моравского земского гетмана (moravsk; zemsk; hejtman). После административной реформы 2000 года, разделившей Чешскую Республику на края, гетманом называют главу края (krajsk; hejtman).

В Молдавском княжестве гетман (hatman) был вторым по старшинству (после воеводы «герцога») военачальником. Он входил в «диван» – совет при господаре, был хранителем меча и палицы. Кроме того, он являлся пыркэлабом (p;rc;lab, «начальник крепости; комендант») и портаром (portar, высокий сановник при господаре, отвечающий за охрану крепостных ворот и служивший также переводчиком при приёме иностранных посольств) Сучавы, столицы Молдовы. Гетман мог даже занимать должность великого спэтара (mare sp;tar – «главнокомандующий»).

Должности генерал-капитанов (hetman; великих гетманов коронных и гетманов польных) как наместниов короля и управителей армией были в обеих частях Речи Посполитой – Польском королевстве и Великом княжестве Литовском.

После создания в 1572 г. реестрового казацкого войска, его начальник именовался «Гетман его королевского величества Войска Запорожского» [Энциклопедия казачества. – Москва : Вече», 2007. – C. 357]. После подавления казацко-крестьянских восстаний 1637-1638 гг. титул гетмана реестровых казаков был упразднён.

В декабре 1593 г. Папа Римский Климент VIII направил в ряд государств Восточной Европы с особой миссией хорватского священника Александра Комуловича. Перед ним была поставлена задача посетить Трансильванию, Молдову, Валахию, Речь Посполитую и Московское царство в целях привлечения их к Антитурецкой Лиге, которую намеривался Ватикан создать под эгидой Габсбургской империи. Особые сложности А. Комуловичу предстояло преодолеть на территории Речи Посполитой, правительство которой категорически выступало против войны с Турцией. Поэтому папский эмиссар должен был встретиться в тайне от правительственных чиновников с представителями украинского казачества, хорошо известного в Европе своей антитурецкой и антитатарской активностью. Легату А. Комуловичу было поручено передать предводителю казаков верительные письма (полученные им, в свою очередь, от ватиканских агентов купцов Монтелупи) и попытаться убедить его совершить поход на Монкастро (ныне Белгород-Днестровский), этим спровоцировав втягивание Речи Посполитой в войну с Турцией. Письма папы римского к украинским казакам озаглавлены следующим образом: «Избранному благородному мужу, генеральному капитану казаков» и «Избранным сыновьям казацким военным», в то время как в официальных документах Речи Посполитой  вплоть до Зборовского мира 1649 г. военачальник запорожских казаков называется только «старшим». Вероятно, этим титулом папская курия подчеркивала для самих казаков их важность для ватиканской политики. Письма Климента VIII предводителю казаков и самим казакам были известны историкам, но не были объектом акцентирования их внимания. Между тем названные письма представляют собой уникальный случай непосредственного обращения главы католической церкви к украинскому казачеству. Письма сохранились в ватиканском архиве в фонде «Послания к правителям». В середине XIX в. они были опубликованы хранителем этого архива А. Тейнером в объемистом археографическом издании «Древние памятники Польши и Литвы» (Theiner A. Vetera monumenta Poloniae et Lithuaniae. — Romae, 1861. — V.III. — P.211-213). В 1953 г. названные письма были перепечатаны в первом томе ватиканского издания «Документы римских понтификов, освещающие историю Украины» (Documenta pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustranta. – Romae, 1953. – V.I. – P.233-235), подготовленного отцами-василианами. Отчет А. Комуловича свидетельствует о том, что в мае-июне 1594 г. запорожские казаки во главе с атаманом Богданом Микошинским находились в черноморской экспедиции и поэтому он вынужден был вступить в переговоры с другими отрядами казаков – реестровых казаков снятинского старосты Николая Язловецкого и показачившихся крестьян Северина Наливайко [Плохий С.Н. Политика Ватикана в Северном Причерноморье и украинское казачество в конце XVI в. // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и средние века. – Ростов-на-Дону: РГПИ, 1986. – С.117-126].

К сожалению, неизвестны официальные документы папской курии относительно другого предводителя запорожских казаков – Ивана Сулимы. Он был одним из самых успешных руководителей казацких морских походов против Оттоманской Порты и получил в награду от Папы Римского Павла V Боргезе  золотую медаль с портретом Папы.
 
Именно это письмо (рескрипт) папы Климента VIII, рядом с другими рекриптами королей, рассматривалось как установление (привилегия) прав казачьих вольностей и её генеральной старшины на генерал-капитанство Нижнеднепровской («Низовой») Запорожской военной милиции (т.е. казачества) Речи Посполитой.  Эти рескрипты, отобранные поляками после ареста гетмана Ивана Сулымы, хранил сторонник Польши наказной гетман и черкасский полковник реестрового казачества Иван Барабаш. У него их похищает его войсковый писарь Богдан Хмельницкий, своим авторитетом (во время восстания Карпа «Павлюка» Гудзана в 1637 г. он был генеральным писарем восставших казаков, а ранее награжден самим королем Владиславом IV золотой саблей за спасение жизни королю под Смоленском в 1634 г.) созывает на Сечи запорожцев, показывая рескрипты папы и королей. Важность писем доказывается ещё и тем, что после Желтоводской битвы, когда к Хмельницкому был послан для переговоров Адам Кисель, последнему поручалось требовать между прочим и возвращения рескриптов.
 
Избранный в 1648 г. генерал-капитаном (гетманом) Христианской милиции Низовья Днепра, Зиновий Богдан Хмельницкий герба Сырокомля (Абданк-«Ленкавица» с Крестом) для защиты посполитых от своеволия магнатов в соответствии со своим рангом государственного служащего Речи Посполитой и права на межсословную конфедерацию для защиты свобод против центральной власти (ius resistendi) распространил свою власть на часть воеводств Малопольской провинции Речи Посполитой – Подольское, Брацлавское, Белзское, Русское (центр – Львов), Волынское (центр – Луцк), Киевское и Черниговское, тем самым превратив территорию, себе подвластную, в Генерал-капитанство Украина («Гетьманщина»; Capitano Generale dell’Ucraina) Светлейшей Республики (Serenissima Res Publica; «Речи Посполитой»).

Генеральный капитан (гетман) Богдан Зиновий Хмельницкий был 27 декабря 1648 г (2 января 1649 г.). миропомазан Иерусалимским патриархом Паисием и киевским митрополитом Сильвестром Косовым у Золотых Ворот Киевских как Самодержец Руси. Миро ранее было освящено в Иерусалиме на Гробе Господнем. Патриарх Паисий во время литургии в Святой Софии Киевской отпустил Богдану Зеновию без исповеди как прошлые, так и будущие грехи, что совершается только во время коронации. Как «Самодержец Руси» он и подписывал все свои универсалы, а к правителю Москвы официально обращался как к «Царю Руси Восточной».  «Величайший из монархов религии Исуса, первейший из потомков Мессии, гетман казацкий Богдан Хмельницкий!», – именно так в декабре 1650 г. обращался к украинскому правителю турецкий султан Мегмед IV. Перед послами Польши, присланными для переговоров в Киев, Богдан Хмельницкий заявил: «… Правда есть, что я маленький незначительный человек, но это Бог мне дал, что ныне я единовладец и самодержец руський … Выбью из лядской неволи весь руський народ, а что раньше я воевал за свой вред и неправду, то отныне я буду воевать за нашу веру православную… Отрекитесь от ляхов и с казаками оставайтесь, потому что Лядская земля згинет, а Русь будет господствовать… Свободно мне там распоряжаться, мой Киев, я хозяин и воевода Киевский, дал мне это Бог… с помощью моей сабли» [Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К. : Генеза, 1997. – С. 212].
 
Польские послы во главе с Адамом Кисилем приподнесли Богдану Хмельницкому грамоту на гетманство. Тот созвал раду в Переяславле, где принял гетманское «достоинство» и благодарил короля. До этого он подписывал письма к королю только как « войска в(ашей) к(оролевской) м(илости) Запорожского старший» [Письмо Б. Хмельницкого к польскому королю Владиславу IV, написанное вскоре после Корсунской битвы, в конце мая 1648 г. ].

На основаннии Зборовского мирного договора (19 августа 1649 г.) власть генерального-капитана (гетмана) признавалась Речью Посполитой над Киевским, Черниговским и Брацлавским воеводствами. В часности коронное войско и евреи не имели права находиться в этих воеводствах, уряды (governo) должны были занимать представители православной шляхты; список реестровых казаков увеличивался до 40-тысячного реестрового войска, которое должно было формироваться из 16 военно-административных единиц – полков (на Правобережье Днепра – 9, на Левобережье – 7). Каждый полк (reggimento) возглавлял полковник (colonello), избранный на полковой совете или назначенный гетманом. Полковник сосредоточивал в своих руках военную, судебную и административную власть на территории полка, то есть был не только военным руководителем, но и властью над всеми жителями полка. Территория полка делилась на 10-20 и даже больше сотен (centuria). Сотни, как и полки, отличались по площади и численности населения, были, например, сотни, в состав которых входило по несколько тысяч казаков. Запорожская Сечь (Castrum) была отдельной административной единицей в государстве.

Однако польская шляхта демонстративно не признавала положений договора, не стесняясь, переходили черту, за которой начиналась казацкая земля («генерал-капитанство Украина»). В декабре 1650 г. Сейм Речи Посполитой назначил всеобщую мобилизацию шляхты (посполитое рушение). Неприязненные действия начались с обеих сторон в феврале 1651 года в Подолии. Когда киевский митрополит Сильвестр Коссов отправился в Варшаву, чтобы принять участие в заседаниях сейма, католическое духовенство стало протестовать против его участия, и митрополит принужден был уехать из Варшавы.

Поэтому, в связи с нарушением присяги польским королём Яном Казимиром о веротерпимости, православный украинский народ освобождался от соответственной присяги королю. Митрополит коринфский Иоасаф, приехавший из Греции, препоясал генерального капитана Богдана Хмельницкого мечом, освященным на гробе Господнем в Иерусалиме. Также прислал грамоту константинопольский патриарх, одобрявший войну против врагов православия.

По Белоцерковскому договору (1651 г.) после поражения в битве под Берестечком, власть генерального-капитана, состоящего при великом коронном гетмане, признавалась только над Киевским воеводством, в котором будет отсутствовать польская армия. Но в в результате побед казаков над шляхетской армией под Батогом (1652 г.) и Жванцем (1653 г.) ситуация вернулась к условиям Зборовского договора, сейм отказал королю в созыве посполитского рушения, а территория Руси по реку Случ (граница с Волынью) была очищена от поляков.

Однако, как указывает Дм. Корчинский, будучи генерал-капитаном Украины, Богдан Хмельницкий был ограничен в своей политической маневренности – он не смог учредить Великое Княжество Русское: «… Как и швейцарцы, мы были (и остаемся) нацией наемников. Как-то мы упражнялись эту тему с эссеистом Топчием. Он остроумно заметил: лозунгом Хмельниччины было «увеличение реестра». Дошло до требований какой-то невероятной численности реестра. Большинство мужчин не желало работать, только воевать за плату от короля, царя, или какого-то другого султана. Армию такой численности тогда не прокормила бы ни одна страна, поэтому ситуация не имела решения. По той же причине Хмельницкий не мог провозгласить себя князем и основать княжество Русское. «Теперь ТЫ будешь нам платить?» – спросили бы его соратники. Сейчас ситуация значительно лучше – век угнетения породили в Украине значительную прослойку платящего налоги сословия. Сейчас у нас есть кому оплачивать нашу войну, даже при отсутствии хорошего султана»  [Корчинський Дм. Подібно до швейцарців, ми були (і лишаємось) нацією найманців // https://www.facebook.com/korchynskyi/posts/1253500684715461 ]. 

Собственно, наличие субъектников-налогоплательщиков, возглавляемых собственными атаманами, и присекло попытку возрождения генерал-капитанства с его военно-цензовой демократией на территории, контролируемой немецкими оккупационными властями в 1918 г.

P.S. Возглавляются казаки генеральной старшиной (генерал-майорами), во главе которой стоит гетман (генерал-капитан). Маркграф ("граф марки", markgraf, margrave, margrabia) / Маркиз (marquess, marquis, marchese) / Мормер (mormaer) ("граф моря") / Паша / Хоу - соответствует должности генерал-капитана (гетмана). (Ясновельможнейшесть, Светлое Высочество, Сиятельство, Высокородие, Most Excellente, Most Honorable, Highness, Erlaucht, Illustris,-issimus). В своих дневниках Екатерина ІІ называла Пугачева именно "маркизом".

-----------------------

Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки
Олег Гуцуляк
Що таке генерал-капітанство
У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.

У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.
 
У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.

У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський.
У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.

У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.

У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.

У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).

В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.
У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.
До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).
Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет.

У Португалії іноді правителі колоній у Бразилії (Мараньян, Сеара, Ріу-Гранді-ду-Норті, Ітамарака, Пернамбуку, Баїя, Потру-Сегуру, Еспіріту-Санту, Сан-Вісенте, Санто-Амаро, Сантана, Ілеус), Африці (Сан-Томе) та Індії (окремі генерал-капітанства під загальною назвою «Estado da Іndia»:  Гоа, Бомбей, Мадрас, Даман-і-Діу, Дадрі-і-Нагар-Хавелі) отримували статус генерал-капітана, керуючи одночасно кількома капітанствами.

У світі Середзем'я Дж. Толкієна посаду «генерал-капітана Гондора» обіймає Боромир. У світі Warhammer 40.000 є Captain-General of the Adeptus Custodes як титул одного з Високих Лордів Терри.

Також посаду генерал-капітана, що звучить як hejtman (від нім. Hauptmann «глава; капітан», походить від латин. caput «голова», capitaneus «головний») мали вожді таборитів, що повстали проти Священної Римської імперії. Серед них – Ян Жижка. Відповідно імперські війська, спрямовані на придушення повстання, очолював «польовий генерал-капітан» (Feldhauptmann).

Починаючи з кінця XIII ст. і до 1918 р. намісник чеського короля в Моравії носив титул моравського земського гетьмана (moravsky zemsky hejtman). Після адміністративної реформи 2000 року, що розділила Чеську Республіку на краї, гетьманом називають голову краю (krajsky hejtman).

У Молдавському князівстві гетьман (hatman) був другим за старшинством (після воєводи «герцога») воєначальником. Він входив у «диван» – раду при Воєводі (Герцозі), був охоронцем меча та скіпетра. Крім того, він був пиркелабом («начальник фортеці; комендант») і портаром (високий сановник при господарі, який відповідає за охорону фортечних воріт і служив також перекладачем при прийомі іноземних посольств) Сучави, столиці Воєводства (Герцогства) Молдова. Гетьман міг навіть обіймати посаду великого спетара («головнокомандувача»).

Посади генерал-капітанів (hetman; великих гетьманів коронних і гетьманів польних) як намісників короля та управителів армією були в обох частинах Речі Посполитої – Польському королівстві та Великому князівстві Литовському.

Генерал-капітанство Україна
Після створення 1572 р. реєстрового козацького війська, його начальник іменувався «Гетьман його королівської величності Війська Запорізького» [Енциклопедія козацтва. - Москва: Віче, 2007. - C. 357]. Після придушення козацько-селянських повстань 1637-1638 р.р. титул гетьмана реєстрових козаків було скасовано.

У грудні 1593 р. Папа Римський Климент VIII направив до низки держав Східної Європи з особливою місією хорватського священика Олександра Комуловича. Перед ним було поставлено завдання відвідати Трансільванію, Молдову, Валахію, Річ Посполиту та Московське царство з метою залучення їх до Антитурецької Ліги, яку мав намір Ватикан створити під егідою Габсбурзької імперії. Особливі складнощі А. Комулович мав подолати на території Речі Посполитої, уряд якої категорично виступав проти війни з Туреччиною. Тому папський емісар мав зустрітися таємно від урядовців із представниками українського козацтва, добре відомого в Європі своєю антитурецькою та антитатарською активністю. Легату А. Комуловичу було доручено передати ватажку козаків вірчі листи (отримані ним, у свою чергу, від ватиканських агентів купців Монтелупі) і спробувати переконати його здійснити похід на Монкастро (нині Білгород-Дністровський), цим спровокувавши втягування Речі Посполитої у війну. Листи папи римського до українських козаків озаглавлені таким чином: «Вибраному благородному чоловікові, генеральному капітану козаків» та «Вибраним синам козацьким військовим», у той час як в офіційних документах Речі Посполитої аж до Зборівського миру 1649 р. тільки по Зборівському миру воєначальник запорожських козаків називається тільки «старшим» (відповідає латинському «майор», mayor).  Ймовірно, цим титулом папська курія підкреслювала для самих козаків їхню важливість для ватиканської політики. Листи Климента VIII ватажку козаків і самим козакам були відомі історикам, але не були об'єктом акцентування їхньої уваги. Тим часом названі листи є унікальним випадком безпосереднього звернення глави католицької церкви до українського козацтва. Листи збереглися у ватиканському архіві у фонді «Послання до правителів». У ХІХ ст. вони були опубліковані хранителем цього архіву А. Тейнером в об'ємистому археографічному виданні «Стародавні пам'ятки Польщі та Литви» (Theiner A. Vetera monumenta Poloniae et Lithuaniae. – Romae, 1861. – V.III. – P.211-213). У 1953 р. названі листи були передруковані в першому томі ватиканського видання «Документи римських понтифіків, які висвітлюють історію України» (Documenta pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustranta. – Romae, 1953. – VI – P.233-235). Звіт О. Комуловича свідчить про те, що в травні-червні 1594 р. запорізькі козаки на чолі з отаманом Богданом Микошинським перебували в чорноморській експедиції і тому він змушений був розпочати переговори з іншими загонами козаків – реєстрових козаків снятинського старости Миколи Язловецькогог та покозачених селян Северина Наливайка [Плохий С.М Политика Ватикана в Северном Причерноморье и украинское казачество в конце XVI в. // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и средние века. – Ростов-на-Дону: РГПИ, 1986. – С.117-126].

На жаль, невідомі офіційні документи папської курії щодо іншого ватажка запорозьких козаків – Івана Сулими. Він був одним із найуспішніших керівників козацьких морських походів проти Оттоманської Порти і отримав нагороду від Папи Римського Павла V Боргезе золоту медаль із портретом Папи.
 
Саме цей лист (рескрипт) папи Климента VIII, поряд з іншими рескриптами королів, розглядався як встановлення (привілей) прав козацьких вольностей та її генеральної старшини на генерал-капітанство Нижньодніпровської («Низової») Запорізької військової міліції (козацтва) Речі Посполитої. Ці рескрипти, відібрані поляками після арешту гетьмана Івана Сулими, зберігав прихильник Польщі наказний гетьман та черкаський полковник реєстрового козацтва Іван Барабаш. У нього їх викрадає його військовий писар Богдан Хмельницький, своїм авторитетом (під час повстання Карпа «Павлюка» Гудзана в 1637 р. він був генеральним писарем повсталих козаків, а раніше нагороджений самим королем Владиславом IV золотою шаблею за порятунок життя королю під Смоленськом) скликає на Січі запорожців, показуючи рескрипти папи та королів. Важливість листів доводиться ще й тим, що після Жовтоводської битви, коли до Хмельницького було надіслано для переговорів Адама Кисіля, останньому доручалося вимагати між іншим і повернення рескриптів.
 
Обраний у 1648 р. генерал-капітаном (гетьманом) Християнської міліції Низов'я Дніпра, Зіновій Богдан Хмельницький герба Сирокомля (Абданк-«Ленкавиця» з Хрестом) для захисту посполитих від свавілля магнатів відповідно до свого рангу державного службовця (ius resistendi)  Речі Посполитої для захисту свобод проти магнатської сваволі поширив свою владу на частину воєводств Малопольської провінції Речі Посполитої – Подільське, Брацлавське, Белзьке, Руське (центр – Львів), Волинське (центр – Луцьк), Київське та Чернігівське, тим самим перетворивши територію, собі підвладну, у Генерал-капітанство Україна («Гетьманщина»; Capitano Generale dell'Ucraina) Найсвітлішої Республіки (Serenissima Res Publica; «Речі Посполитої»), тобто територія, «у-краяна» (відокремлена) як окрема військово-адміністративна одиниця у складі Речі Посполитої. Дані «украяні» території в європейській адміністративній традиції визначалися як «марки» (marc, mark; від латин. «margo» «край»). Наприклад, Данія досі має самоназву «Данська марка», Danmark), а у складі Імперії Карла Великого були Іспанська марка, Баварська марка, Саксонська марка, Веронська марка та ін. В Анлії маркою називається графство Марч в Уельсі, також є марки Чешир і Дарем, Шотландські марки. Як правило, марки очолюються графами (грабья, комте, кмет, ярл, бан, жупан), які підпорядковані герцогам-воєводам-дукам (графи, які безпосередно підпорядковані королю, - це «палацові графи», палатини). Графи марки титулуються маркграфами (маркізами), або великими графами, але можуть очолюватися і королями (як от Данія). У своїх щоденниках Катерина ІІ називала гетьмана Уральських козаків Пугачова саме "маркізом". Звертання до маркграфа (маркіза) –  Ясновельможність, Світла Високість, Сияння, Високородність, Most Excellente, Most Honorable, Highness, Erlaucht, Illustris,-issimus. З числа графів  обиратився герцог («букв. «воєвода», дукс / дука / дуче), який ставав воєначальним авторитетом для інших графів – «дукс беллум» (dux bellum), а графства, на які він поширював свою владу, були об’єднані в герцогство (воєводство), яке могло мати самостійний статус (наприклад, Воєводства Молдова, Валахія, Велике герцогство Люксембург та ін.).
Для виконання своїх завдань (переважно, охороні кордонів) граф міг формувати озброєні підрозділи з населення свого графства – «міліцію» (невільнонароджені не мали право тримати в руках зброю). Як правило, вільнонароджені формували легкоозброєну кінноту, яку називали «козаки» (від тюрк. «вільний, вільнонароджений»).

Генеральний капітан (гетьман) Богдан Зіновій Хмельницький був 27 грудня 1648 р. (2 січня 1649 р.) миропомазаний Єрусалимським патріархом Паїсієм та київським митрополитом Сильвестром Косовим біля Золотих Воріт Київських як «Самодержець Русі та захисник Православної віри». Миро раніше було освячено в Єрусалимі на Гробі Господньому. Патріарх Паїсій під час літургії у Святій Софії Київській відпустив Богдану Зеновію без сповіді як минулі, так і майбутні гріхи, що відбувається лише під час коронації. Як «Самодержець Русі» він і підписував усі свої універсали, а до правителя Москви офіційно звертався як до «Царя Русі Східної». «Найвидатніший з монархів релігії Ісуса, найперший із нащадків Месії, гетьман козацький Богдан Хмельницький!», – саме так у грудні 1650 р. звертався до українського правителя турецький султан Мегмед IV. Перед послами Польщі, надісланими для переговорів до Києва, Богдан Хмельницький заявив: «… Правда є, що я маленька незначна людина, але це Бог мені дав, що нині я єдиновласник і самодержець руський… Виб'ю із лядської неволі весь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду і неправду, то відтепер я воюватиму за нашу віру православну... Зрікайтеся ляхів і з козаками залишайтесь, бо Лядська земля згине, а Русь пануватиме... Вільно мені там розпоряджатися, мій Київ, я господар і воєвода Київський, дав мені це Бог… за допомогою моєї шаблі» [Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших годин до кінця XVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - С. 212].
 
Польські посли на чолі з Адамом Кисилем піднесли Богдану Хмельницькому грамоту на гетьманство. Той скликав раду в Переяславі, де прийняв гетьманську «гідність» і дякував королю. До цього він підписував листи до короля лише як «війська в(ашої) ко(ролівської) м(милості) Запорізького старший» [Письмо Б. Хмельницкого к польскому королю Владиславу IV, написанное вскоре после Корсунской битвы, в конце мая 1648 г. ].
На підставі Зборівського мирного договору (19 серпня 1649 р.) влада генерального-капітана (гетьмана) визнавалася Річчю Посполитою над Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Зокрема, коронне військо та євреї не мали права перебувати в цих воєводствах, уряди (governo) мали займати представники православної шляхти; список реєстрових козаків збільшувався до 40-тисячного реєстрового війська, яке мало формуватися з 16 військово-адміністративних одиниць – полків (на Правобережжі Дніпра – 9, на Лівобережжі – 7). Кожен полк (reggimento) очолював полковник (colonello), обраний полковою раді чи призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й владою над усіма мешканцями полку. Територія полку ділилася на 10-20 і більше сотень (centuria). Сотні, як і полки, відрізнялися за площею та чисельністю населення, були, наприклад, сотні, до складу яких входило кілька тисяч козаків. Запорізька Січ (Castrum) була окремою адміністративною одиницею у державі.

Однак польська шляхта демонстративно не визнавала положень договору, не соромлячись переходили межу, за якою починалася козацька земля – Гетьманщина («генерал-капітанство Україна»). У грудні 1650 р. Сейм Речі Посполитої призначив загальну мобілізацію шляхти (посполите рушення). Неприязні дії розпочалися з обох сторін у лютому 1651 року на Поділлі. Коли київський митрополит Сильвестр Коссів вирушив до Варшави, щоб взяти участь у засіданнях сейму, католицьке духовенство почало протестувати проти його участі, і митрополит змушений був виїхати з Варшави.

Тому через порушення присяги польським королем Яном Казимиром про віротерпимість, православний український народ звільнявся від відповідної присяги королю. Митрополит коринфський Йоасаф, який приїхав із Греції, підперезав генерального капітана Богдана Хмельницького мечем, освяченим на гробі Господньому в Єрусалимі. Також надіслав грамоту константинопольський патріарх, який схвалював війну проти ворогів православ'я.

За Білоцерківським договором (1651 р.) після поразки у битві під Берестечком, влада генерального-капітана козаків, що перебуває при великому коронному гетьмані Речі Посполитої, визнавалася лише над Київським воєводством, у якому відсутня польська армія. Але в результаті перемог козаків над шляхетською армією під Батогом (1652 р.) та Жванцем (1653 р.) ситуація повернулася до умов Зборівського договору, сейм відмовив королю в скликанні посполитського рушення, а територія Русі по річку Случ (кордон з Волинню) була очищена від поляків.

Проте, як свідчить Дм. Корчинський (1.02. 2017), будучи генерал-капітаном України, Богдан Хмельницький був обмежений у своїй політичній маневреності – він не зміг заснувати Велике князівство Руське: «… Подібно до швейцарців, ми були (і лишаємось) нацією найманців. Якось ми обсмоктували цю тему з есеїстом Топчієм. Він дотепно зауважив: Гаслом Хмельниччини було «збільшення реєстру». Дійшло до вимог якоїсь неймовірної чисельності реєстру. Більшість чоловіків не бажало працювати, лише воювати за платню від короля, царя, або якогось іншого султана. Армію такої чисельності тоді не прогодувала б жодна країна, тож ситуація не мала вирішення. З тої самої причини Хмельницький не міг проголосити себе князем і заснувати князівство Руське. Тепер ТИ будеш нам платити? – спитали б його соратники. Нині ситуація значно краща – століття гноблення породили в Україні значний прошарок податкового стану. Нині в нас є кому оплачувати нашу війну, навіть за відсутності доброго султана»  [Корчинський Дм. Подібно до швейцарців, ми були (і втрачаємо) нацією найманців // https://www.facebook.com/korchynskyi/posts/1253500684715461 ].

Власне, наявність суб'єктників-платників податків, очолюваних власними отаманами, іперепенило спробу відродження генерал-капітанства Україна з його військово-цензовою демократією на території, контрольованій німецькою окупаційною владою в 1918 р. («Українська Держава»).