Момент

Цієї ночі на мене впала стеля, незнана досі стеля розчарування та зневаги до себе. Вона не питала дозволу, розчавивши мене, зрівнявши з землею, розмазала мої надії по брудній, старенькій підлозі.
Очі мої були сухі, дозволивши собі розкіш водоспаду сліз, я назавжди вбила б у серці сподівання на світлу, кришталеву майбутність. Хоча після мого провального плану з перетворення себе в багату, світську левицю, не те що сподівань а й крихти від великої дитячої мрії не залишилося. Єдине що я хотіла цієї теплої, напрочуд тихої серпневої ночі, це зімкнути очі, хоча б на хвилинку опустити важкі повіки, але біла стеля різала зір і не давала спати. Вона була настільки білою і холодною сьогодні, як ніколи, і разом з тією крижаною стелею весь світ був зверху, зі своїми замерзлими руками, що душили мене своєю безнадійною байдужістю.
Сонце не хотіло припиняти цю довжелезну, без кінця і краю пітьму, що огортала мене, мов ковдрою такою теплою та товстою, що складно було дихати, все частіше й частіше здіймалися груди у пошуках чистого, недоторканого кисню. Думки геть розлетілися, але порожня голова була настільки важкою, що посунути її було надлюдським зусиллям. Все що цікавило мій розум зараз це муха, яка трималася своїми маленькими лапками за стелю і здавалося, що навіть вона така огидна та бридка більш значна для цього світу аніж я.

Ранковий промінь вже стукав у вікно, але темно зелені штори не давали дозволу на вхід. Я дуже люблю штори, ніколи не сплю  кімнатах де їх немає, вони не впускають до мене всі ці людські проблеми, клопоти та страждання, зберігши мій затишок в темному просторі ночі.
Треба зняти з очей утому і піднятися, бо часу на збори було не так вже й багато, а душа конче потребувала гіркої гарячої кави, котра б примусила відчувати пекучий біль жаданого напою. Ось вже свиснув чайник та випустив пару з свого вузенького носа. Два бутерброди і велика гаряча чашка створили мій настрій. Я ніколи не п’ю каву: з вершками, з морозивом чи молоком  і навіть цураюся цукру, бо напій втрачає сій барвистій смак сонного ранку.
Останній день у цій квартирі, у цьому місті. О дев’ятій годині двадцять сім хвилин старенький потяг повезе мене до мами в білу хату за маленьким   коричневим тинком і мабуть я цьому дуже рада…мабуть…
Сумно залишати оселю в якій вже майже пів року живуть мої проблеми та життєві катаклізми.
Зараз лише шоста ранку, так хочеться встигнути подихати брудним, але таким вже домашнім повітрям міста, що сьогодні залишиться лише на сторінках моєї доволі нудної біографії. Вийшовши з під’їзду, я навіть не вагалася у своєму маршруті. У центр!

Чудернацькі будинки з візерунками та історичними написами коли і хто із відомих діячів тут жив, вчився або працював. Я ніколи не читала тих написів, не було часу, або витрачала не на ті речі, діяння і взагалі не на тих самих потрібних людей. Не вдивлялася у чудні арки та величезні колони, у статуї, що  майже повсюди, деякі дужими руками або лапами тримають на собі дах велетнів будинків, інші зверху дивляться з докором, співчуттям, або чаруючою любов’ю на переповнені людьми й машинами вулиці. Великі дорогі ресторани в яких офіціанти краще одягнені аніж я, страви про які чула лише з телевізора, таке життя не для мене, не для таких як я, людей другого ґатунку. Наше життя не складається з улюбленої роботи, веселих вихідних за океаном та світських цікавих буднів. Такі як я не живуть у дорогих квартирах, не одягаються в сукні від «Дольче» і не приймають ванни з пелюстками троянд. Такі як я, мають одну сукню, щоб не соромно було вийти кудись прогулятися,  та дві пари джинсів на всі життєві ситуації.
Чи я не заслуговую на відпочинок у Домінікані? Та може більше аніж усі її туристи. Чи не така талановита, а  чи дурна з дитинства? А може просто у тих хто судить мене очі знаходяться на рівні гаманця, а в мене нема чого їм дати, тому я їду сьогодні назавжди. А ця тітка, що жере свого лобстера, буде жерти його і завтра. Навіщо робити скляні стіни ресторанів? Аби я через ту прозорість відчувала свою нікчемність. Вони заохочують відвідувачів, а мені хочеться, щоб вона вдавилася тим дорогущим шматком такого смачного м’яса.
Коли надії останніми краплями стікають в стакан небуття, я істерично радію всьому навкруги, тому що потрібно тримати себе в купі, щоб ні єдина емоція ні на секунду не втекла з під контролю.

Мені ще багато потрібно буде вислухати докорів: « я ж тобі казала», « не слухаєш, тепер й май» і гидких насмішок таких ото як « столична королева повернулася». Королева та без корони, а хіба я по неї їхала, чи по славу і владу, і навіть не по гроші,я шукаю людей: інших, не таких що були з дитинства навкруги, може я сама дурна, але мені завжди здавалось, що я вища за них на дві голови. Мені було дуже складно з так названими друзями і навіть з рідними. Ніхто не розуміє мене і ні краплиночкою душі не намагаються, думають я навіжена, тупа простачка що поїхала   за багатим чоловіком, грошима, шубою та «марсадесом».
Що їм докажеш? Ти хоч кричи і бийся головою в стіну, так бийся щоб і мізки залишилися на підлозі, а скажуть що у « проститутки не взяли так приїхала щоб їх синів та чоловіків  спокушати». Я тільки вийду з електрички, а вже в іншому кінці села будуть знати і всю мою історію, і яка я погана, і щоб мене гадюка вкусила. Але я шукала людей, яких на мій великий жаль не зустріла. І тут стіна байдужості і нерозуміння, але ця стіна говорить розумними словами і залізла на небесний трон сидить і кров п’є з таких нетямущих хробаків, як я.
Не хочу повертатися, але й залишатися не маю змоги, не має грошей і роботи путньої так і не знайшла. Все тимчасові траплялися, а зараз вже не має сили на ті кляті пошуки. Дома мати і червоний борщ, боже, як хочеться того борщу аж відчуваю запах, але якби борщу та без матері, без скаженої баби Наді. На дев’ятому десятку життя вона зовсім з’їхала з глузду,  хоча я завжди думала, що вона від народження така зла, мов той чорт. Ні одного разу не чула від неї доброго слова чи цукерки, пряника хоча б чогось. І маму вона не любила завжди дорікала: нічого не робе, нічого не вміє і чоловік- п’яниця, а все тому, що ти дурна. В кого ти така вродилась?- так казала. А бабу нашу чотири чоловіки кинули, бо вона їх так заїла, що виходили вони з нашої хати мов мерці і вже думаю, що назавжди залишалися з тою болячкою в пам’яті і руками, як у останнього п’яниці. Мені було так шкода їх, справді дуже шкода, бо як не чоловік, то такий гарний. Баба дурного до хати не брала, але більш року ні один з нами не прожив. А потім вже, як стало не до чоловіків, то вона прийнялася виїдати наш останній мозок, та їла великою ложкою, не церемонилася.
Влітку спека така що шкіра злазить і ні про що інше не думав, як би врятуватись від неї тільки. То баба на ніч зачиняла всі вікна і двері. Було так душно, кімната то одна, так душно , що краще під тином з вужами спати. А сама вона лежить, сопить і повітря ротом хапає. Піт так і ллється з неї, що можна пів села напоїти ранком, але не встане, щоб вікно закрити, а потом погано їй, бо ми, паскуди непутящі, життя не даємо і весь божий день, що люди працюють вона на фуфайці під березою  валяється і звідти, як з трону указує, що нам телепням робити. Мати ж моя за все життя такого скарбу, як я, ще двох накопала. Брата мого старшого, що пішов жити до дівчини і п’є , і б’є її і грошей не заробляє, бо бути чесною, тупий був, мов бабин дірявий валянок і ледар такий, що будеш вмираючи кричати на поміч в той час, як в нього « година відпочинку», то він  не те що встане, а й винуватою тебе залишить, що помирати не в той час зібралася, а та « година відпочинку» була після кожної трапези, а їсти він любив понад усе. Його з дитинства плекали, любили і тільки що в дупу не дули, хоча і те було, коли він малий з дерева впав на розбиту банку, то й мама, й тато разом його зеленкою мазали і дмухали щосили.
Татусі у нас трьох різні. У Кості, то був якийсь вчитель, кажуть, що добра була людина і що мама його кохала, як світ божий, але життя таке, що як меду дасть то їж скоріше поки не відібрали, то мама й їла, поки його потяг не збив, ото на все життя й наїлася.  Бо мій вже батько бив її кожного дня, бо пив горілку відрами і хату нашу чотири рази заклав, то мати забравши мене пішла від нього, а мене й досі ненавидить, що я від того виродка. А чи я маю вину, що вона сама його знайшла й мене, не розгледівши душі його гидкої, лише на третій день знайомства зробила. А після того вже гуляла вона так, що кішка наша туди не добіжить звідки вона привезла молодшого нашого Максима.
Всі кажуть, що погана моя мати і баба погана, і я така буду. А мені шкода їх, бо коли голова така дірява, що тільки черв ненависті і зависті там лазить і то тікає, бо їсти нема чого, тоді вже нічого не поробиш, така кара дається за великі гріхи наших предків.
Я дуже люблю їх, але краще, щоб я тут, а вони там, але не здійснилося, мабуть правду кажуть, що я така непутяща вродилась.
Насправді я хотіла втерти усім їх довжелезні, як залізниці в Америці, носи, бо вони вже зовсім знахабніли пхаючи їх в кожне життя у кожну домівку вдень і вночі. Як би за кожну брехню, що ото вони розносять по світі їм відрубували пальці, а потім руки та ноги, то від усього нашого села залишилися б дядько Павло, мій хрещений і священик Інокентій, але за нього я не буду точно казати, бо коли на Великдень він по хатах ходив крашанки й куличі збирав, говорячи, що то Богу в подарунок, а я  сама бачила на той  час дев’ятирічними оченятами, що ті яйця об голову вони лупили з фельдшером Федором, коли вже так понапивалися, що пустий стакан до рота тягне наш Інокентій, нічого звідти не ллється, а він так очі мружить, повітря видихає та закусує божим яйцем, що мовби пів кружки літрової випив. Чи то, думала я, звичай священний такий, до бога дарунки відправляти і захоплювалася тими божими людьми, що вони біди такої переживають, бо і ікається, і плачеться тому чоловікові потім, і на лавці спить, а стакан з рук до останнього не випускає. 
А може то доля моя така і тільки там стану я по-справжньому щасливою. Серед землі духмяної нашої матері, що несе життя по всіх усюдах. Куплю корову чи коня і буду працювати на них, бо по суті всі селяни раби свого господарства. День і ніч, мов на каторзі вони пашуть пашуть більше за тих коней, а хто цінує той труд? Буду писати свої віршики та казочки про село, про землю.
Чого приперлася зі своєю простотою до столиці. Київ місто горде, воно не приймає аби кого, не стає домом для безталанних та ледарів. Це місто можливостей та життя, справжнього життя, що процвітає, що летить несамовито, як птаха, але не кожному надає крила. От нафантазувала собі, що раз приїду і стану великою письменницею і що всі вклоняться моєму таланту  в ноги, та під пахви внесуть у велику українську літературу. Але  не так сталося, як гадалося, хоча я й не намагалася написаного показувати, все спочатку грошей  заробити хотілося, а вже потім… А воно те загадкове потім так і не настало. Коли вже художники намалювали таку долю, що ж поробиш, аби це картина справжня була, то я б стерла всю ту таку не жадану майбутність гумкою і намалювала б міст: дерев’яний хиткий міст, весь у пахких трояндах, що обгортають поручні і тягнуться личком до сонця. Міст, що не визначає шлях, але дає сили для боротьби, дає надію таку сильну, що зверне гори сумнівів. От тоді б я… ха-ха-ха я завжди кажу « от тоді б я», завжди знаходжу виправдання своїм похибкам, але не виправляю їх, а складаю руки на колінах, і коли допомога не падає на мене з неба, то тікаю, як зараз. Але що мені заважає, цього разу я ще не втекла, не сіла в поїзд, а білет можна поміняти і поїхати через тиждень. Цілий тиждень в мене буде! Це ж так багато! Не купуватиму подарунків  та собі сукню але спробую, раз в житті, саме зараз я готова, як ніколи розірвати всі тенета нещастя. Я сяду і напишу роман, ще ж цілий тиждень, віднесу у всі видавництва, а як ні, то через тиждень мати заколе свиню і мені буде чим заїдати горе, але моє виправдане зароблене горе, а не втрачений, випущений з рук момент.