Казка про те, як сокiл загубив небо

КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК СОКІЛ ЗАГУБИВ НЕБО
   
   Чого тільки в світі не буває! Було й таке. Жив на Січі дід Шовкун. Відмінним, треба сказати, був він мисливцем. Тільки на полювання він ходив не як усі, з рушницею чи луком, а брав з собою сокола. Соколині лови – рідкісне, яскраве видовище. А навчали їх так. Спочатку зав’язують соколу очі, не дають пити і їсти, тримають у темряві, і все це для того, щоб помучити його. А потім, коли йому відкриють очі, то потроху дають м’яса, щоб він не боявся людей. Потім прив’язують його довгою мотузкою і пускають на півня чи курку, на ґаву чи на горобця, які теж прив’язані мотузкою і у них підрізані крила. Зголоднілий сокіл з великим бажанням кидається на цю пташку, але тут хазяїн віднімає його здобич.
   Коли сокола зовсім привчать, то знімають з нього мотузку і пускають на птаха чи то на невеличкого степового звіра, і таким чином з його допомогою полюють. Інколи сокіл залітав так далеко, що зовсім зникав з очей. Але, не дивлячись ні на що, сокіл завжди повертається до свого господаря і нікуди не летить.
   Та одного разу, на полюванні, трапилося неймовірне: сокіл полетів за перепілкою і… не повернувся, щез. Загорював дід Шовкун, трохи не плаче від досади. І вирішив він, щоб не сталося, відшукати вірного товариша.
   Довго шукав його, де тільки не побував – усе марно. Але одного разу трапилося йому проїжджати повз одне село. А в тому селі та проходив ярмарок. Причепився до нього один чоловік:
   – Гей, славний козаче, не пожалій копійку, купи в мене півня-золоті шпори.      
   – Не треба мені, – відмахнувся дід.      
   – Ти тільки поглянь на нього. Звір, а не птиця! Лицар, а не півень!      
   – Зроби милість, відчепися. Я іншого птаха шукаю.      
   – Так би одразу й сказав, – не відступав той. – Ходімо зі мною. У нашого пана яка тільки птиця не живе. Є птахи наші, є заморські… А на тому тижні залетів на його подвір’я дуже красивий птах. Він з ним і так, і сяк, а той, дурепа, ніякої їжі не приймає, води не п’є. Мабуть, тужить за кимсь.
   Став Шовкун докладніше розпитувати чоловіка й здогадався, що то і є його сокіл.
   Прийшли до пана.
   – До вас сокіл залітав?      
   – Залітав.      
   – Де ж ви його тримаєте?       
   – Де мені його тримати, звісне діло – в курнику.   
   – Так він, мабуть, усіх курей перебив?         
   – Навіщо так кажеш? Цей сокіл на рідкість сумирний.
   Прийшли до курника.
   Бачить Шовкун і справді – його сокіл. Тільки в якому вигляді!.. Насилу впізнав він свого красеня.
   – Скажіть мені, навіщо ви йому дзьоб відрізали?         
   – Як це навіщо?! – здивувався пан. – Він не хотів клювати зерна, я й подумав: це від того, що дзьоб у нього дуже кривий. Ось і підрівняв.       
   – А навіщо ви йому кігті обрізали?       
   – Так він усе рвався, все бився, бідолашний, на місці не сидів. Я й подумав: дуже вже довгі та здорові кігті він відростив – вони йому ходити заважають. Ось і підстриг. А заодно й крильця підрізав.            
   Забрав Шовкун сокола, привіз на Січ, зібрав хлоп’ят і так сказав:
   – Судилося вам, синочки, бути соколятами, то ж стороніться курей. Тому що курці безпечніше серед соколів, ніж соколу в курнику: там вам дадуть зерна, але відрубають дзьоб, підстрежуть кігті і підріжуть крила.   

З книги "Легенди та Казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.