Ти - моя Амнезiя

Пам'ятаєш, як у Дереша?
"Ти - моя Амнезія".
Ти моє забуття. Мій рай та мій апокаліпсис.
Звідки все воно береться? Приходить нізвідки, й минає в нікуди.
Кохання.
Моє кохання.
Таке романтично піднесене, й водночас таке прикре та болюче.
Я огортаю тебе ним,
обіймаю всіма бірюзовими хвилями моря та лагідними південними вітрами,
оголюю для тебе найтонші струни душі, палко цілую тебе в своїх снах,
подумки присвячую тобі кожен свій твір.

Та часом ти такий далекий від мене, до болю далекий.
Поруч, але не зі мною.
Боюсь - боюсь часом бодай глянути на тебе й не побачити відклику у твоїх бурштинових очах.
Я наповнюю себе літрами кави з цинамоном, страждаю від книжкового похмілля, й попри всі вади та неправильність сучасного життя я продовжую вірити у щось прекрасне та здійсненне.
Вірити у романтику.
Вірити в себе.
Вірити - в нас?

Під вечір я стаю до болі дурною та сентиментальною.
Щось зле коїться зі мною.
Не треба мені - ані перфомансів, ані персикового цвіту.
Стиснути лиш твою руку, й впасти на твоє плече,
дозволивши собі хоч раз побути слабкою.



p.s. ці строки написані під час мого "книжкового похмілля" у потязі Одеса-Львів. Дякую Дерешеві та Львову за натхнення.