Сiчовi джури

СІЧОВІ  ДЖУРИ
   
   Хто завів цей звичай серед запорожців ніхто не знає, але те, що був він одним із найгарніших і наймудріших звичаїв, – це точно. При кожному статечному козакові, я вже не кажу про військову старшину, були в у слугуванні, в кого один, а в кого й більше, хлопчаки-недолітки. Раніше їх називали джурами (чурами), а пізніше – молодиками. Джура доглядав коня названого батька-запорожця, чистив його зброю і навіть гострив шаблю.
   Частими були в козаків військові походи. «Куди козака доля не закине, все буде козак». Так за козаком невідступно прямував його джура. Що й казати, хлопці бачили світи. Трапиться бойовище – чура буде поруч із своїм старшим товаришем: рушницю порохом наб’є, до люльки вогню викреше, води принесе, а то й сам ворога з лука поцілить. Щоб не трапилося, – розділить з ним його перемогу чи поразку.
   Пригоди та небезпека підстерігали молодиків на кожному кроці, й через те, досягши парубочих літ, вони набували собі великих здібностей й ставали найзавзятішими козаками. Одна із народних дум свідчить, як Іван Луговський у Хмельницького «дванадцять літ за джуру пробував, всі козацькі звичаї познав».
   Тебе, певне, цікавить, як же козаки вибирали собі джур? А ось як. Подивиться козак на хлопчину своїм всевидючим оком, наче душу проглядаючи наскрізь, а потім, коли зрозуміє, що цей маленький зірвиголова підходить йому, покличе його до себе і мовить чинно:
   – Беру тебе до себе джурою. Чи підеш до мене?      
   Саме в цей момент дуже важливо для хлопця було не виказати своєї радості.
   – Піду, батьку.
   – Смерті не побоїшся?
   – Не побоюся, батьку.
   – На лестощі не піддасися?
   – Не піддамся, батьку.
   – Вірю тобі, як рідному синові. Дивись же, вірно служи справі всього товариства.
Видирай зерно сили Божої. Справжній козак той, у кого душа світла, серце чисте, хто любить людей і правду.
   Після такої промови козак підносив до обличчя новообраного джури лезо шаблі, той торкався язиком холодної сталі, а потім казав:
   – Все зроблю в ім’я правди й щастя України. Слово моє таке ж тверде, як цей клинок.      
   І пісня у джур була своя:

Хай ця пісня святкова лунає.
Всі ми джури з козацького краю.
Запорожжя – священна держава,
Наша гордість і прадідів слава.
Козачата, козачата,
Всі, як є, співай завзято!
Запорожців юна зміна,
Діти славної Вкраїни.
Січову ми закінчили школу,
Щоби стати в козацькеє коло,
Боронити свою Батьківщину
Від ворожих набігів руйнівних.

   Милуємося в тобі і схиляємо голову перед Тобою, Республіко Свободи – вольниця козацька! Движима єдиним поривом лицарської душі й жагою захистити Україну від ворогів-супостатів, ти не забувала піклуватися і про її дітей, про її майбутнє. Чуйним і мудрим був той знаюка козацький, отаман січової школи, який сказав одного разу і на всі часи, для всіх поколінь:
                КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!
Воістину так. Нема, і не буде.