Sentimental

Як же мені болить - оті твої втомлені сумні очі, позбавлені звичного бурштинового блиску. Ти лиш іноді відриваєш свій погляд від монітору, всковз дивишся на мене й знову поринаєш у свої цифри, розрахунки й сайти.

Мені болить у душі наша країна, ночами я не можу спати, вранці страждаю від книжкового похмілля, а уві сні бачу вибухи літаків... Часом, дивуюсь, як взагалі я живу в такому стані, як рухаюсь далі. Адже йти далі стає все важче. Постійно щоранку повторюєш як мантру "все буде добре", збираєш докупи самого себе і залишки надії. Віру в себе. Віру в нас.

Ти ніколи не називав мене своєю Зіркою чи Камеєю.
Я ніколи не зізнавалась тобі у коханні.
Я не розумію, що коїться у душі, хвилі яких океанів та морів підіймаються, коли бачу тебе.
Я не можу пояснити, що це. Але це "щось" є. Невидиме, тонке, як вуаль.
Може, ілюзорне, мною вигадане.
Щось тепле й запашне, як львівська кава.
Щось глибоке, як оте твоє улюблене "коли навколо ні душі", і моє улюблене "мила моя Сюзі".
Вибач мені за ці рядки.
Я врешті-таки стала до болі сентиментальною,
з отією старомодною романтикою, яка нікому не потрібна.