Розповiдь про славного киiвського князя Святослава

   Місце, де ми зараз з тобою сидимо, друже, в сиву давнину називалося ПРОТОЛЧЕ. Десь тут буяв і ріс славнозвісний тисячолітній Хортицький дуб. Височезний, з могутньою кроною й міцним корінням, стояв він на великій галявині, недалеко від берега Славути, суворий і мовчазний.
   Дуба, подібного цьому, у піднебессі неможливо було відшукати! Велетень із велетнів, богатир із богатирів, випоєний джерелами священного острова й, велично піднімаючись над іншими деревами, був він справжнім батьком лісів. Дивуючись і вслухаючись, оточували вони велетня, наче діти казкаря діда.
   Дуб-велет той був двічі священним деревом. Свідок язицьких обрядів древніх русів, що захищав своїм гіллям від сонця київських князів Олега і Святослава, а пізніше  –  чубатих січовиків, які збирались біля «святого дуба» на козацькі ради.

КАЗКА ПРО ЖИТТЯ ХОРТИЦЬКОГО ДУБА
   
   На далекому небесному острові Вирії, на білому камені, на Алатирі стоїть Величне Древо Миру  –  Дуб-Стародуб. Його чарівний плід  –  молодильне яблуко принесла одного разу на землю Хортиця Жар-птиця.
   З цього молодильного яблука з’явився на білий світ пагонок дуба. Цілу сотню років він ріс, набираючись сил, поки нарешті не перетворився на добряче красиве дерево.
   Його коріння все глибше й глибше йшло в землю, а саме воно тяглося угору, розкидаючи в різні боки зміцнілі гілки.
   Дуб встояв проти жахливих вітрів, часом лютих, як смерть, засухи, злив і снігових буревіїв. Здавалося, всі стихії намагалися згубити його, вирвати з корінням, зламати. Але не дивлячись ні на що, він все ріс і ріс, сповнюючись сили й добра, стаючи твердішим за камінь.
   Минав час. Небесні птахи почали вити свої гнізда в його зеленій кроні, а степові звірі брели під його тінисте шатро, щоб відпочити й набратися сили перед новою дорогою. Влітку вони ховалися тут від спеки, а взимку  –  від снігової хуги.
   Дуб все старішав і старішав, все збільшувався й збільшувався його стовбур. Ясним літнім ранком ласкаве сонечко освітлювало товсту, порізану глибокими зморшками кору, й зігрівало дерево живлющим теплом. Коли ранковий вітерець набігав і починав бавитися серед його зелених кучерявих гілок, здавалося, що вони шепотіли тиху пісню вдячності ясноликому Сонцю.
   Одного разу прийшли сюди люди, які називали себе сонцепоклонниками, волхвами. Адже Сонце не тільки дарує життя, але й допомагає боротися за життя. Воно розтоплює товщу снігів, від його теплих променів зростають трави і квіти, вкриваючи степи запашними різнобарвними килимами.
   То були мудрі люди. Вони прислуховувалися до голосів неба, а землю називали Матір’ю, уславлюючи її красу і щедрість.
   З тих пір людина кріпко пов’язала свою долю з долею зеленого велетня.
 
 А зараз я розповім тобі давню-давню історію, свідком якої був Хортицький дуб.

РОЗПОВІДЬ ПРО СЛАВНОГО КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ  СВЯТОСЛАВА
   
   З усіх Київських князів, які у різні часи відвідували Хортицю (а побувало їх тут чимало: Кий, Аскольд, Дір, Олег, Ігор, інші князі), Святослав був за усіх наймиліший і найулюбленіший дубу. Він був такий же міцний, як дуб, і точнісінько так відрізнявся од людей, як дуб-велет від інших дерев у лісі.
   Був він дуже гарно збудований: кремезний, широкоплечий, брови мав густі, очі сині, ніс орлиний; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині; ходив (як і Пращури наші з часів Сварога) завжди з оголеною головою і підборіддям, залишаючи тільки вуса та довгий чуб на тімені; одяг носив білий, який нічим не відрізнявся від одягу простого воїна.
   Ну, чим тобі не козак, га?! Та я, не замислюючись, назвав би його першим у світі козарлюгою. І не випадково. Палкий, сміливий, він все своє життя присвятив ратній справі, а відвагою своєю здобув собі славу не лише у друзів, а й у ворогів.
   У похід Святослав ніколи не брав з собою ні казанів, ні наметів, м’ясо готував прямо на вогні, спав на повсті, підмостивши під голову сідло і як ішов із ким воювати, то висилав поперед себе своїх послів, щоб вони сповістили про те ворогів, кажучи: «Іду на вас». Це він робив для того, щоб недруги мали можливість і час приготуватися до бою. Він вважав, що негідно для справжнього лицаря нападати на супротивника несподівано, потайки.
   Козак, що й говорити, козак!
   Ну так от. Повертався якось Святослав з чергового походу додому; йшов човнами з невеликою дружиною, але біля порогів заступило йому дорогу багаточиселенне печенізьке військо. Печеніги, треба сказати, народ бездомний, з худоби та грабунків живе. Де напне шатро, там і дім йому. Худоба траву витолочить – далі мандрує... Мечі в них короткі, односічні й скривлені. Щити – мов бубни, із шкіри бичачої роблять, вдвоє, втроє складають, щоб міцніше було. І круглі такі, як бубни. Луком цілять добре, на льоту птаха збивають. А ще краще вміють петлі волосяні кидати. Жбурне ото, вона й обів’ється навколо шиї. Далі смикне – вершник і полетить сторчака з коня.
   Зажурився князь:
   – Крізь такий кордон нам не проскочити. Наближається зима, степом йти неможливо. Нічого робити, треба зимувати тут.      
   І повернув він човни, і поплив униз до Хортиці.
   Та зима була люта, завірюшна й принесла вона нову біду: закінчились у них харчі, настав голод. Довелося вбивати коней і тим рятуватися.
   Якось вони перезимували. Ранішня весна загомоніла навкруг, палке сонце швидко розтопило сніги.
   Не думав, не гадав печенізький князь Куря, що зможуть русичі вижити, та певне знаючи, що сила їхня занепала, почав він переправлятися величезним військом на острів, щоб єдиним махом покінчити з ними.
   Побачивши таке, зібрав Святослав своїх дружинників і звернувся до них з такими словами:
   – Від предків ми мужність дістали, так пригадаймо ж, якою непоборною до цих часів була сила руська, й міцно борімось за свою честь і спасіння. То не наш звичай – втікаючи йти додому, але – або жити з перемогою, або славно вмерти!      
   – Ти нам батько, будь-яку долю розділимо з тобою! Честь – дружині, слава – князю!  –  дружним вигуком відповіли йому вірні воїни.         
   – Покляніться ж мені богом Хорсом, котрий дивиться на нас з сонячного диску, що до самого кінця бою будете триматися купи!
   – Клянемось!       
   – Якщо знімуть вороги з мене голову, ви по сережці моїй пізнаєте мене і не дасте зганьбити!
   – Не дамо, князю!
   
   Тут, саме на цій галявині, відбулася вирішальна битва. Русичі зімкнулися дружньо навколо священного дерева так, що воно опинилося в центрі битви як суворий полководець, який спостерігає з висоти за бойовищем.
   Запекло билися русичі, і в самий розпал бою Святослав був схожий на ведмедя, швидкого, жахливого, грізного. Рука його була тверда, з кожним ударом меча він набирав нової сили, і ніхто не міг встояти в боротьбі з ним. А грізна луна бойовиська гуркотіла й кидалася між дубом і річкою.
   Врешті-решт переможний клич печеніга рознісся навкруги. Сили ворога все прибували, а сили київських ратників танули, поки, зрештою, Святослав не зостався один.
   – Схопіть його живцем! – сам не свій від радості, скомандував Куря.      
   Та хіба знав він, що русичі, хоча й переможні, ніколи не даються до рук ворогів своїх.
   Востаннє витязь змахнув мечем – позавмирали від жаху печеніги.
   – Гуляй, Куря, буде й про тебе буря! – грізно мовив Святослав. А потім раптово просяяв лицем і зі словами: «Прийми, брате, могутній дубе, мою яв і нав* (*Яв – світло, нав – темрява), – із силою увігнав меч у живіт, прикував себе до дуба.          
   Не встиг князь віддати Богу душу, як раптом загуркотіло небо й вогняний дощ линув на печенігів, здригнулася земля, й пострибали вороги, як ті жаби, в Дніпро-Славуту.
   Коли все ущухло, печеніги знову кинулися до дерева, але не знайшли там жодного русича… і тіла Святослава не знайшли вони. Куди ж вони подівалися? Їхні тіла спопелив небесний вогонь, білі кістки схоронила Матінка Сира Земля, а душі… їхні нетлінні душі перенеслися й втілилися в дерева молодої квітучої діброви на Великому Лузі.
   Але це ще не кінець історії. Розгніваний Куря, витріщивши очі, ще довго бігав навколо дуба, сподіваючись відшукати тіло Святослава. Він так розлютився на своїх воїнів, що, здавалося, був готовий з’їсти когось з них живцем. І, щоб угамувати свій гнів, наказав він відтяти голову одному із своїх командирів, зробити з його черепа чашу, а по світові пустити чутку, буцімто вечорами, після довгих степових переходів, любить він, печенізький князь Куря, вихилити чашу холодного вина, зроблену з черепа самого Святослава.

   Ось якого вірша склав я Хортицькому дубові:

ХОРТИЦЬКИЙ  ДУБ

Усе стоїть між небом та землею
Над Хортицею велень – цар дубів.
Для ворогів такий же непоборний,
Ласкавий і люб’язний до синів.

Тисячолітній свідок долі Краю,
П’ючи нектар з джерел святої землі,
Міцніша дуб, і втоми він не знає:
Росте й росте у силі і в добрі.

Все, як колись. Мамай на кобзу грає.
Нестримний біг чарівного Дніпра…
Йбо, козака без Долі не буває,
І запорожців слава не вмира.

Козацький батько! Всі ми, дужі, браві,
Із вдячністю, не гублячи чуття,
Повернемо колишню міць державі
І піснею уславимо життя!

З книги "Легенди та казки Хортиці", "Просвіта", 2000 р.