реценз1я

РЕЦЕНЗІЯ
— Отже, Пушкін?
— Пушкін.
— Олександр Сергійович? — на обличчі редактора з'являєть¬ся добродушна посмішка.
— Олександр Сергійович.
— Дуже мило. Чули про вас, читали: «Онегін — добрий мій приятель...» Добре, дуже добре, солодкозвучно, таке враження, що сама нечиста сила веде ва¬шу руку. Але дозвольте декілька слів. Так сказати, погляд зі сторони. Ваші музи створюють одні образи, а у них, ваших читачів, дещо інші уподобання, з ними не можна не рахуватись. Перефразувавши відомий вислів, можна сказати: «Читач завжди правий!» Так що пардон, коли щось не так скажу — це не мої примхи, а смаки наших дорогих читачів, чиї інтереси я повинен захищати.
Якщо в цьому ракурсі дивитись на ваш роман, то сюжетик у нього слабуватий. Скажіть мені, будь ласка, як ви хочете зацікавити нашого читача, коли в романі всього одне вбивство? Я не говорю, що кров там повинна литись рікою, але три-чотири трупи — це той мінімум, який потрібний, щоб читач не міг відірватись від книги. А у вас були такі можливості, таке широке поле діяльності: азартні ігри, вино, жінки, до того ж ще й справа про спадщину.
В романі у вас сказано, що Онегін нудьгує над помираючим дядею. Абсурд. Цілковитий абсурд, який не відповідає дійсності. Що може бути за нудьга, коли в повітрі запахло грошима, чималими грошима? Це нам довела Агата Крісті. Та введіть в сюжетик пару незаконнонароджених спадкоємців, я впевнений, що дядечко в молодості немало байстрюків пустив по світі, то тоді вашому Жені не прийдеться нудьгувати!
Загалом же ваш Онегін — непоганий герой — трішки хуліган, трішки шулер, трішки жіночий спокусник. Але погодьтесь зі мною, що він трішки й простачок, бо наслідив при вбивстві Ленського, як школяр у класному журналі, виправляючи свої оцінки. А склалось враження, що він чоловік розумний, з відповідною літературою знайомився. Невже не можна було спокійно розібратись з Ленським — і кінці в воду?
— От тоді, — говорить редактор гарячково, захоплений своєю ідеєю, — можна випустити на сцену славнозвісного Пуаро або Мегре з їхніми дедуктивними методами, щоб вони могли розвинути свою активну діяльність. Тут головне не результат, а сам процес.
На жаль, ви і цього разу не змогли використати цей шанс. Дуже жаль – народ нас не зрозуміє.
Редакторове обличчя виражає глибокий сум, але це тільки на хвилинку, а потім його обличчя знову оживляється виразом бурхливої діяльності.
— Тепер поговоримо про Те¬тяну. Як це зворушливо звучить: «Я вам пишу, чого ще треба...?» Відверто скажу, мені шкода її. Де вона виховувалась? Що за манери? Невже вона не може зрозуміти, що принади жіночі знаходяться не всередині, а зовні, тож не треба закриватись в собі, як це робить чрепаха. Треба максимально відкриватись, як це прекрасно робить Мадонна або гаряче обожнювана народом Маша Распутіна. Інакше їй загрожує доля наших інтелектуалок, які вишикувались в черзі до редакцій газет та журналів з шлюбними оголошеннями.
Нагадаю ще один аспект проблеми. Ми не повинні забувати про той вплив, який має література на маси. Будемо відвертими — вибір героїв у вас. не кращий. На яких прикладах ми повинні навчати нашу молодь? В наш складний час нам потрібний такий герой, який вивів би нас з кризи — гора біцепсів, в очах вогонь, а на вустах рішучість і ніяких роздумів, бо на них втрачається час, а час — це гроші.
Онегін же ваш пустив татове майно по вітру, туди ж пустить і дядине багатство, а потім піде з протянутою рукою. Чи це приклад для молоді, яка повинна накопичувати статки?
Ну, а Тетяна — самі сльози. Чого плакати? Чоловік старий? Так, старий, але ж багатий, чин має, а що з молодого? Статистика стверджує, що зараз дуже популярні такі, шлюби, і чим ближче до заповітної мети дорогоцінна половина, тим краще. Можна навіть підштовхнути пилкого коханця, в тому розумінні, що пилюка з нього сиплеться, до бажаного результату. Ні, не треба насильства, не треба найманих вбивць. А треба, щоб час від часу на гарному обличчі коханки з'являвся вираз глибокого смутку, і вона б жалілась на свої невидимі страждання так, що палкий коханець в пориві самопожертви покінчить життя самогубством щоб ощасливити дружину хоча б раз у житті. Відчуваєте, як пристрасті завирували у вашому романі? Редактор задоволено відкинувся на кріслі і виразно подивився на автора:
— Ось такі в мене думки відносно вашого твору, Олександре Сергійовичу. Вибачайте, як що вразив вас, але це, так би мовити, від імені народу, а читач завжди правий.