Балка Бабурка

БАЛКА БАБУРКА
   
   Балка Бабурка отримала свою назву від запорозького полковника Івана Бабури. Не тільки відмінним вояком був славний полковник, а ще й неабияким казкарем. На запитання: «Хто ж ви більше: воїн чи казкар?» Бабура відповідав: «Як хочете, так і розумійте. Хоч круть-верть, хоч верть-круть  –  однаково. Козак – що будяк: і цвіте, і вколоти може».
   Ось яку чудернацьку примовку склав він про себе:

Я – козак Іван Бабура.
В мене добра натура.
Любить Бабура
Вільної години
На травичку сісти
І усій чесній громаді
Казку розповісти.
А знаю казки я
Про долю й недолю,
Про сонце і місяць,
Про вольную волю,
Про Великий Луг,
Про ледарів і хапуг,
Про Дикеє Поле і Чорнеє море,
Про птаха і звіра,
Про лицарів християнської віри,
Про дружбу і зраду,
Про кривду і правду,
Про вовкулак і русалок,
Про чортів і про мавок,
Про скарби і злидні…
Аж три ночі, ще й три дні
Казати казки я вам буду без втоми.
Кладіть їх у торбу
Та й несіть додому.

КАЗКА ІВАНА БАБУРИ ПРО РУСИНА ПОЛОЗА
   
   Чув я цю історію від старих козаків. А чи було це насправді, – Бог тому свідок.
   Відомо, що на Здвиження всі гадюки ізлазяться докупи, до однієї ями, і лижуть там кам’яний стовп, чим і живуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бо провалишся до гадюк у яму.
   Одного разу, коли він був ще хлопчиком, пішов Семен Русин у ліс і потрапив таки до них.
   Гадюки миттю обліпили хлопця, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, ті – назад; почали лизати камінь, а вона й його підштовхує до стовпа. Полизав і Семен камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив він з ними в ямі аж до самої весни, бо звідти він ніяк не міг вилізти, надто ж глибока вона була.
   Минав час. Семен вже козакував на Січі, призабувши про той випадок. Одного разу повертався він якось зі своїм побратимом з розвідки: той на коні, а Семен – пішки.
   Застала їх ніч у степу. Прокидаються вони вранці й бачать: облягла їх навкіл змія – така величезна, як гора. Сидять вони в цьому страшному колі, а як бути, не знають. А змія раптом візьми та й відкинь трошки убік хвоста. «Ну, – каже Семен своєму побратимові, – ти, брате, з конем, то драпай, може втечеш.”
   Щойно той виїхав, змія знову замкнула коло. Потім розвернулася вся й ну кланятися й пищати – от-от мало не забалакає та весь час ніби кличе козака за собою. Семен якось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змія полізла собі, а він за нею. Прилізла до нори і як запищить! А з нори друга змія, яка удавилася рукою мерця; виє і всіляко намагається вивільнити своє горло. Семен тоді – раз! – і вийняв руку з її горла. Давай вона тоді кланятися йому та дякувати. І подарували йому змії торбинку з пшоном. А пшоно це було не просте, чарівне: з’їсть людина одне зернятко, й перекинеться на полоза; кинь в нього жменю того пшона – зараз же скине він зміїну шкіру і знову стане людиною.
   Відтоді прозвали його козаки – Полозовичем. Частенько можна було зустріти Семена, що йшов в оточенні змій. А носив Полоз, треба сказати, чорний одяг. Коли він біг степом, здавалось, – чорний птах летить над землею, або чорне колесо котиться по траві…
   Якось прочули козаки, що ординці вийшли з Криму, щоб у черговий раз пограбувати Україну. Прийшов Семен до отамана й каже:
   – Я перекинуся на полоза і на чолі зміїної зграї прожену татар. А коли після цього я знову з’явлюся перед вами, – киньте у мене жменю пшона, і я знову перекинуся на людину.
   З цими словами він дав отаману торбинку з чарівним пшоном, а одне зернятко поклав собі у рот і перекинувся на величезного полоза. Через мить на очах отамана один полоз перетворився на тисячу, і вся зміїна зграя ринула у той бік, звідки наступало татарське військо. Перелякалися вороги до смерті, забачивши гаддя, і розбіглися хто куди.
   Тільки-но бусурманин подався геть, перед отаманом знову з’явився полоз. Але сталося непередбачене – торбинки з пшоном ніде не було. Видно, військовий кашовар узяв її без відома отамана на приготування саламахи.
   Як не волав козак про поміч, вже ніхто не міг йому допомогти. Так і лишився він у вигляді полоза і довго ще жив на Січі, допомагаючи скарбничому охороняти Військову Скарбницю.
   Багато чому навчилися козаки у Семена Полозовича. А своє вміння наслідувати полозу називали «зміїними вибриками». Що ж це за вибрики такі були? Вмів козак плазувати, як змій, ніби було в нього багато крихітних ніг. Він усім тілом щільно притулявся до землі і витягувався у довжину, мовби лився по землі. Непомітно наближаючись до озброєного вершника, козак міг, як полоз, підскочивши вгору, перекинутися в повітрі й так ударити його ногою (наче полоз своїм дебелим хвостом!), що той, мов комаха, летів з коня. Не встигав він зрозуміти що й до чого, а козак-полоз вже тут як тут; ще один блискавичний кидок, і ось – обкрутився він навколо ворога, замкнувши його в чіпких обіймах.

З книги "Легенди та казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.