Музиччина балка

МУЗИЧЧИНА  БАЛКА
   
   Після люльки найбільше усього запорожці любили музику. Сказано: музика без’язика, а людей збирає. «Козаки гуляють – сили набувають». Запорожці в годину війни були воїнами, а в мирний час – поетами й музикантами. Завжди було любо козацькій душі і поспівати, і пограти, і потанцювати – що до туги вдаватися! Бувало, зберуться де-небудь, ось як ми зараз в Музиччиній балці, та як загуляють. Так часом було весело, що навіть білі хмарини витанцьовували гопака. Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. А як перестане музика, то вони й самі танцюють. А не бажаєш танцювати – будь ласка, – сідай на коня та й ганяй з товаришами наввипередки. А ще любили запорожці понаставляти високих стовпів, понамазувати штани медом, щоб цупко було триматися, та дертися по стовпові вгору. Що за втішний народ – козаки!
   Грали вони на тому, що було під рукою: на лірах, на ваганах, на басах, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на козах, на кимвалах, тулумбасах. Але наймиліше за все була козакові кобза. Жоден інструмент не користувався в козаків такою любов’ю, як кобза і її рідна сестра – бандура. Без сумніву, кобзу придумав сам Бог. Її чаруючі звуки були єдиною втіхою для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах і не мав можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити.
   А зараз я розповім тобі, друже, як одна з Хортицьких балок отримала назву – МУЗИЧЧИНОЇ.

   Над балкою, на тому самому місці, де вона врізається в острів, стояла колись величезна кам’яна брила, і була вона геть чисто повицяткована дірками. Довго зберігав свою таємницю незвичайний камінь, поки одного разу…
   Те, що запорожці з’явилися на Хортиці і почали ходити униз Дніпром до Чорного моря, дуже не сподобалось в Порті, і вирішили якось турки несподівано напасти на Січ. Підійшли вони двома галерами до острова і почали висаджуватись на берег. Саме в цій балці, де ми сидимо. А стояв у ту ніч на чатах молодий козак Охрім Музичко.
   Чує Охрім плескіт води, бачить зі сторожової  фігури – сірі тіні замаячили… Все зрозумів козак, але… от оказія! Тут би сигнал дати братам, так кресало кудись заподілося. Вдарити б у сполох, так реву* (*рева –  козацька трембіта; довга труба, що гучно ревіла; робилася з кори ліщини) ненавмисне зронив. Зліз прожогом з фігури, сховався за камінь, а в голові одна думка: «Як його сповістити Кіш про зухвалий напад бусурман?» І раптом Охрім чхнув… Струмінь повітря попав в одну з дірок, що були в камені, і камінь, ніби прокинувся від довгого сну, – видав шаленої сили звук. Дмухнув тоді Охрім ще раз – гукнув камінь, як труба, гучно й голосно пішла луна по окрузі! В цю ж мить з-за пагорбів злетіла тріскуча блискавка, навпіл розсікла налякане небо і з силою вдарила у кам’яну брилу! Гримнув грім, загуркотіло небо… Всяка суща душа почула те рокотання, навіть ті, що спали, підхопилися, таким вже дужим і раптовим був той удар. Ні, не здалося те запорожцям; загойдалася, здригнулась від гуркоту нічна темрява, і ввесь острів важко, до основ затрясся.
   Серед бусурман виникло сум’яття; оглухлі, позатикавши вуха, вигукуючи одне лише слово: «шайтан! шайтан!..»,  вони кинулися до галер і в неймовірній давці товкли одне одному кістки. Тих же, кому все-таки вдавалося піднятися на галеру, чекала ще страшніша участь. Завирував Дніпро, забуяв, плеснув хвилею об прибережні камені й поглинув турецькі кораблі.
   Ось як воно, друже, буває: величезний камінь, котрий віками пролежав на острові, в одну мить розсипався на пісок. Але притому не дав бусурманам випити келих перемоги.
  Тої ночі не пошкодував камінь і Охріма; кам’яні скалки викололи йому очі, а страшенний рокіт позбавив його слуху. Але, як кажуть, немає лиха без добра. Став Охрім Музичко – кобзарем. Він не міг співати, але в мелодіях, навіяних голосом каменя, він передавав потаємні звуки природи, хвилюючі, наповнюючи бадьорістю все навкруги. Коли він грав, звірі завмирали у високій траві, не сміючи поворухнутися, дерева переставали шелестіти своїм рясним зеленим листям, навіть птахи замовкали, щоб почути цю прегарну незрівняну мелодію. Вона виривалася прямо з його серця і лилася такими ніжними й красивими звуками, що люди залишали роботу, прислухалися й казали одне одному:
   – Ніколи не було й не буде другого такого незвичайного музики – ні в Україні, ні в цілому світі…      
   На честь Охріма назвали козаки цю балку Музиччиною і приходили сюди кожного разу, щоб погуляти й повеселитися. А коли кобзар помер, на тому місці, де стояв камінь, посадили козаки тополю.
   Що ж це за диво таке – український кобзар! Мандрівний музика і поет, в якому втілилася душа цілого народу, який довіряв своїй кобзі найзаповітніші думки і почуття, збирав і розносив по всій Україні яскраві перекази живої історії вільного степу; чарівною грою, чаруючим голосом, що линув десь аж із самого серця, живописав картини козацьких походів, вдачі і завзяття запорожців; у піснях, написаних не з пером у руці, але вистражданих і зважених потаємним зором споглядача людської долі, відображав він горе і радість, надії і сподівання, всі душевні переживання мужнього братства; переповнений суму, мудрості і покою, увібравши у себе дух цілих століть, ніс він немеркнучий вогонь пісень і дум, втішаючи душі і лікуючи людські серця.

З книги "Легенди та казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.