Мала Хортиця

МАЛА  ХОРТИЦЯ

   …От ми вже стоїмо з тобою, друже, на острові Мала Хортиця, на місці руйновища замку, який у 1556 році звів на цьому острові уславлений український князь Дмитро Іванович Вишневецький або, як його ще з пошаною називали козаки, – Байда, що значить – безстрашна людина.
   Давай влаштуємося гарненько, і я розповім тобі про славного князя ДМИТРА ІВАНОВИЧА ВИШНЕВЕЦЬКОГО

1

   Цар будь-якої держави вважав би за щастя мати у себе такого воєводу. Кажуть, що в день, коли він народився, стався страшний землетрус, який буває тільки при народженні богатиря. Та й як нашого Байду не назвати богатирем! Скажу для порівняння: вирізнявся він серед козаків, мов ополоник поміж ложками. Адже невипадково козаки про нього таку пісню склали:

Був пан Корецький,
Дмитро Вишневецький,
Він небесну силу мав
І воював громом
Та своїм словом… 
   
   Так, Дмитро був живий та завзятий вояка із щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців із татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, він уже з року 1540 почав козакувати й був добре відомий запорожцям. Завзятому Байді боліло серце з того, що через свої незначні сили запорожці змушені були нападати на бусурман лише потай і після кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Розумів князь, що така війна не гідна козацького звання. І вирішив він створити за порогами Січ, «щоб турка воювати, мечем слави добувати», і рушив він в Запороги, і поставив тут замок. Саме на цьому острові. Почали сходитися до нього люди, і незабаром було їх більше, ніж бджіл навколо матки. Адже сказано: «стій за правду горою, то й люди з тобою».

2

   Почав Байда водити козаків по турках і по завулках, крутити такі веремії* (*веремії – швидкі нищівні напади), від яких вжахнулися всі бейлики, фортеці й міста. Про перемоги запорожців у Криму покотилася слава по всій землі. Адже турецького султана боялися Персія, Венеція, шукали милості німці, угорці, іспанці… А що ж султан? Зажурений і злий, зібрав султан все своє військо, під його прапори зійшлися татари, волохи, і всією цією могутньою раттю він рушив до Хортиці. Зауваж, друже, не проти якоїсь окремої держави йшов він війною, а проти запорозького гетьмана, названого найгрізнішим ворогом Туреччини.

3

   Взимку 1557 року, коли Дніпро навколо острова було скуто кригою, посунула люта орда в слов’янський край і оточила замок Вишневецького. Холодна то була зима, але туркам довелося жарко.
   – Гей! Соколи мої! – підніс свій голос отаман. – Турок ворожий іде на нас. Смерть – попереду, сором – позаду. З честю зустрінемо ворога! Постоїмо за правду по-лицарськи! Бий ворожу силу!..               
   Пішли ті на приступ. Жалить турок, як кропива. А Байді й байдуже:
   – І на жалку кропиву мороз буває! – сміється.         
   Посмілішали козаки, бачачи безстрашшя свого отамана, б’ються дужо, та ще й жарти на адресу ворогів відпускають:
   – Турок, турок, з’їв сім курок!      
   – Татарине, татарине, підходь ближче, ми окропом тебе обшпаримо!            
   – Що, волохи, надулися, як півтора нещастя! Що розкатали губу, як жаба на гусеня!         
   – Кишка тонка у вашого султана!          
   – Дивись, Семене, як тебе цей волох любить; лізе й лізе на засідку. Видно, як брата, обняти хоче!       
   – Любить він мене, як собака цибулю! А ось я йому…       
   – Міцно ж ти його обійняв, Семене! Лежить, як не живий.       
   – А щоб йому вчепитися сухої верби! Хай би він наперед п’ятами взувся!            
   – Буде султан пам’ятати наші обійми до нових віників!..            
   І як гримне козацька пісня:
               
У турецького султана
Очі завидющі.
У турецького султана
Руки загребущі.

Хоче, хоче вражий турок
Нашу Січ палити.
Хоче вовче, хоче лютий
Козаків згубити.

Тільки Січа, Січа, Січа  –
Наша вдача споконвічна.
Дуб могутній – сивий пане,
Будь у тужний день з синами.
Шаблі з піхв  і  ширше крила,
Ось вона – козацька сила!
   
   24 дні штурмували вони козацьке містечко, але так нічого й не домоглися. Пішли бусурмани геть собі з великим соромом.

4

   І знову не дав Байда отямитися ворогу. Весною того ж року налетів він на Крим, узяв приступом Іслам-Кермен, фортецю Озю і всі захоплені гармати вивіз на Дніпро.
   Ще дужче розлютився султан Сулейман Перший на Дмитрашку. Так у бусурманському світі називали Байду-Вишневецького.
   Злий-презлий, зібрав Султан на раду усіх військових командирів і всіх мудреців, щоб вирішити, як краще і швидше приборкати козаків.
   – Яке коріння, таке й насіння, – сказав один мудрець. – Дерево, що не встигло пустити глибоко коріння, без особливих зусиль вирве одна людина. Але якщо воно вкорениться, то вирвати його не зможуть і десятки силачів укупі.       
   Інший мудрець мовив так:
   – Струмок, що дзюрчить із джерельця, попервах можна загатити й лопатою. Коли ж річище глибоке й широке, його не те що загатити, а й на слоні не переїхати.
   Третій мудрець, якого султан цінував більш за всіх, вимовився найкраще:
   – Залишити гарячий попіл означає не загасити вогонь.      
   Врешті-решт рада ухвалила, що потрібно зібрати ще більше військо і знову йти на Вкраїну.
   І потяглися до Хортиці раті, і оточили її вороги. Зі сходу підступав хан з ордою, з півдня на сандалах і галерах прибули турецькі яничари, а із заходу підсунулося волоське військо.
   Вдруге вигукнув Байда:
   – Не вбоїмося ворога, браття! Ось кружляє над нами білий лелека – передвісник перемоги. І якщо б учув птах яку біду, не кружляв би над нами. Отже, сила Божа буде на нас, і раті небесні будуть з нами. Збережемо ж рідну землю, як батьки й діди наші, які турбувалися про степи і трави свої і квіти охороняти вміли, які кров свою проливали за себе. Вдармо ж танок відваги під музику гармат і рушниць! Поки ми на Хортиці, кримчаки нікуди не підуть війною!..          
   Лютими були атаки бусурман, але й козаки стояли горою. Бачачи, що замку штурмом не взяти, вирішили вони вдатися до облоги. Гадалося їм, що якщо не сила, так голод змусить запорожців здатися.
   Неділя минає – козаки співають; друга – козаки танцюють; третя – а їм і байдуже, попихкують люльками та над султаном насміхаються.
  Насупився султан, ходить чорніший од хмари. Худий став, як щука, а злий, як тур в горах. На що гляне – все в’яне.
   Тут йому найголовніший мудрець і каже:
   – О царю років і часів, єдиний на віки і сторіччя! Зоря Зухейль говорить, що не заграють сурми пісню перемоги, поки не розвідаємо ми таємницю козацької сили.       
   – От ти і розвідай! – сердито кинув султан.    
   – Я не можу.    
   – Чому?   
   – Адже я мудрець, а в такій справі потрібен хитрун.    
   – Хто ж у нас найхитріший? – спитав тоді султан, обводячи грізним поглядом свою свиту.       
   Аж тут обізвався Обман-паша:
   – О великий султан і царю часів! Найпокірніший серед слуг твоїх Обман-паша готовий піти у стан ворога послом, щоб вивідати таємницю козацької сили.            
   – Як тільки ми знищимо ту.. ту Січ, – сказав султан, – ти дістанеш срібний посох візира. А не виконаєш завдання – полетиш головою вниз із мінарету.         
   – О, незрівняний султане, яскравіший за сонце і всі світила, і всіх володарів світу цього! Я все зроблю. Весь світ тремтить перед могутністю султана. Затремтять і запорожці.               
   – То йди, і нехай допоможе тобі Аллах!       
   Як мовиться: медок є, а ось і бджілка. Прийшов Обман-паша на Січ і одразу – до  Байди, та солодко так заспівав:
   – Хай сіяє лице і хай буде все гаразд у тебе, о Дмитрашку, щедрий отамане, і мудрий, і благородний! Щира в тебе душа, ти розумний і справедливий!... Мій султан, султан султанів, цар царів, тінь Аллаха на землі, пропонує тобі мир і дружбу.      
   Байда тоді й питає:
   – А твоєму султанові можна вірити?       
   – Як Аллаху великому, справедливому!..            
   – Чисто бреше і просівати не треба, – підморгнув своїм друзям гетьман, а послові й каже:
   – Це по-нашому, по-козацьки. Мир – велика річ.         
   Обман-паша ізнов з запитанням:
   – Султан прохав дізнатися, як славне Військо Запорозьке поживає?         
   – А хіба що?.. Часом – з квасом, а порою – з бідою. – дає Байда таку відповідь. – А султан твій гадає, що ми вже всі тут передохли мов осінні мухи?         
   – Вах! Вах! Вах! Хай продовжить твій вік Аллах, о ясновельможний Дмитрашку! Як можна таке говорити!      
   – Чи Аллах ваш продовжить, чи біс його знає хто, а ми ще довго жити будемо, – сказав Байда і запропонував послу пообідати з козаками.         
   «Хе-хе! – подумав про себе Обман-паша, – цікаво, чим же це він мене пригощати зібрався після місяця облоги?»
   Не знав і гадки не мав турецький посол, яку хитрість приготували йому запорожці. А зробили вони те саме, що й батьки наші робили, коли траплялося їм тримати довготривалу облогу від неприятеля. З останніх запасів, зібраних з усього містечка, наварили вони діжу тюрі й діжу ситі й встановили їх у спеціально викопані колодязі.
   – І як вам почастунок, шановний? – спитав Байда зачудованого посла, коли той одвідав тюрі і ситі.         
   – Ухті-аль-ті-ахті! – палко вигукнув бусурманин.       
   – Я дуже радий, що вам сподобалися наші наїдки, – сказав Байда. – Бачить Бог,  гріх нам жалітися на цю землю, надра якої містять таку смакоту.       
   – О найясніший Дмитрашку, відкрий мені таємницю козацької сили! – почав благати Обман-паша.         
   – Відкрию. Чому б не відкрити. Ходімо зі мною.         
   Одвів його Байда до дуба, спитав:
   – Дубочок бачиш?       
   – Бачу.             
   – У ньому – сила козацька. Лобом дуба вдариш – зірки побачиш. Багато зірок. По них чарівне слово прочитаєш. У цьому слові й схована сила козацька. Затямив?               
   – Еге.             
   – Тоді ставай осьде, так… вперед! 
   Обман-паша розігнався, вдарився головою об дуба, зойкнув від болю, зм’як і впав на землю.
   – Були в козла ріжки, та стерлися. Зірки бачиш?         
   – Ага…               
   – А слово?            
   – Ля-ілля-уль-гуля!            
   – «Гуля» – красиве слово. Відтепер, Обмане-паша, таємниця козацької сили тобі відома.               
   Нічого робити – і цього разу подалися вороги додому, не взнавши перемоги.

5

   За те, що Обман-паша не вивідав таємницю козацької сили, султан, як і обіцяв, наказав скинути його з мінарету вниз головою. А головного мудреця застрахав:
   – Якщо ти не надумаєш, як знищити запорожців,  станеш на голову коротшим!             
   Злякався головний мудрець, але не розгубився. На те вони й мудреці. Він сказав:
   – О могутній із наймогутніших, нехай у твоєму серці панує спокій. Я знаю, як перемогти козаків.            
   – Як?!..            
   – Є в тебе чарівний птах-велень Рохх.          
   – Так, у мене такий птах є, – кивнув головою султан.
   – Накажи зібрати всіх ковалів з усіх кутків держави, і хай вони скують величезного меча, який би міг з одного удару розколоти будь-якого каменюку, а сам щоб ні на волосину не затупився. За твоїм велінням птах Рохх полетить на Хортицю і вщент рознесе цим мечем замок Дмитрашки!..         
   Запропоноване мудрецем сподобалося султанові, і він віддав наказ скувати такого меча.
   А був серед майстрів миргородський коваль Юхим, який із води вмів вийти сухим, який вже три роки як перебував невольником у турецького багатія Аги-Карги.
   Вивідав Юхим, навіщо туркам потрібно такого меча, і почав працювати своїм молотом, як за трьох, ще й підохочуючи бадьорою піснею інших майстрів-ковалів:
               
«Кує коваль бричку,
Заглядає в пічку:
Чи єсть борщ, чи єсть каша,
Чи єсть в борщі штука м’яса…»
   
   Незабаром роботу було завершено.
   Рано-вранці на міській площі зібрався величезний натовп. Усі придворні вельможі, багачі були тут. Під розкішним шовковим балдахіном сидів султан. Заграли труби. Четверо дебелих молодців унесли і поклали на високому помості меч; він виблискував так, що полиски його сліпили очі. Ніяка фортеця не змогла б встояти під його ударами.
   Саме в цей момент з небес опустився і сів на поміст птах Рохх. Був він завбільшки з слона; у нього було одне око, дзьоб, ніби гострий розжарений на вогні спис, кігті, мов гаки, а крила такі, що й сонце заступили.
   – Чи ти готовий, – спитав султан птаха Рохх, – узяти меча, що лежить перед тобою, полетіти на Хортицю й рознести там замчище невгамовного гетьмана Дмитрашки?          
   – В ім’я султана, великого і могутнього, я готовий зробити все! – відповів птах людською мовою.         
   У ту мить, коли птах Рохх стис залізними кігтями меч-велетень, від натовпу відокремився коваль Юхим, підбіг до нього, підскочив і вхопився в його хвіст. Кинулися, було, яничари, щоб схопити Юхима, але не встигли. Птах і людина злетіли у небо.
   Поки вони летіли в холодній темряві повз химерні мерехтливі хмари, Юхим, від пір’їни до пір’їни, дістався голови велетенського птаха, сів і став чекати, що буде далі.
  Нарешті Рохх зупинився, грізно заклекотів, замірився мечем, і… І тут наш коваль дістав з-за пояса гостру залізну шпицю (яку загодя зробив) і встромив її у пташине око!..
   Це врятувало замок від нищівного удару. Втративши зір, птах заверещав і так швидко замахав крильми, що Юхим не втримався на його голові й сторчголов полетів униз. Добре, що він упав у воду, а не на гострі узбережні камені, інакше… інакше козаки ніколи б не взнали цієї історії.
   Ти спитаєш мене: куди ж заподівся меч? Скажу. Знесилений птах упустив його в Базавлуці у Дубовій балці, де з часом виріс залізний ліс.

6

   В одному з своїх походів на Молдавію Байду було по-зрадницькому схоплено і відправлено в Туреччину.
   Привели його до султана. Той і каже:
   – Ой ти, Байдо, та славнесенький!    
   Будь мені лицар та вірнесенький,
   Зроблю тебе пашою, не обділю грошвою,
   Візьми в мене царівну,
   Будеш паном на всю Вкраїну!
   – А як же я буду паша? – запитав його Байда.
   – А що?          
   – Адже я турецької мови не знаю.            
   – За це не хвилюйся, я тебе так затуркаю, краще мене забалакаєш. Ну що, згода?         
   – Ні, султане, дудки, не піду я на ці штуки.       
   Крякнув султан від обурення, мало Байду очима не з’їв.
   – Чому?!!..          
   – А тому, що знає Байда, за ким правда. Ех, султане, султане! Ти коли йшов до нас на Вкраїну, хіба не знав ти, що в нас віра особлива є, яку захищаємо ми, не жалкуючи своєї крові, і яку будемо ми захищати, як завжди це було! Пам’ятай про це і вдень, і вночі, і інших застерігай не зазіхати на наш славний край. Нікому й ніколи не зломити козацьку силу!         
   Призадумався султан, брови нависли – злоба на мислі. Та раптом як заверещить:
   – Ах ти, невгамовний Дмитрашку! Не захотів ти моєї ласки, так знай: тебе будуть бити, лупцювати, мордасити, дубасити, мотлошити, топтати, тріпати, чухрати, духопелити, гатити, трощити, товкти! Драти, як сидорову козу!
   Хто б не злякався такого покарання! Але Байду тільки сміх розібрав.
   – Скільки вже нас били, скільки шкура козацька тріщала, а ми лише міцнішали після кожного удару! Мене заб’єте, а на моє місце інший гетьман стане. Ще твердіший за мене. Раз я став ходити на Крим,  то не заросте сюди доріжка ніколи. Багато богатирів прийдуть услід за мною.            
   Відважна промова князя ще більше розлютила султана. Він звелів скликати усіх чародїїв-чаклунів і, коли ті з’явилися, наказав їм перетворити Байду на таку потвору, яку ще світ не бачив.
   Заклинання посипались одне за одним:
Нехай він осліпне на одне око, а на друге стане косий!
Нехай рот його розтягнеться до вух!
Нехай у нього виросте горб спереду!
Нехай його ніс зробиться таким, якого ще ні в кого не було!
Нехай голова в нього всядеться задом наперед!
   – У-ох-хо-хо! – вигукнув страшним сміхом Байда. – Ваше чародійство – що дитяче белькотіння, чаклунська сила – ніщо перед запорозьким характерником! А чи знаєте ви, що беззбройний козак і очима ворога вбити може?!..            
   «У-у-ух!!!» – видихнув він з грудей усе повітря, зір його при цьому став загоратися, оживати, струснувся попіл з очей, і в натовп чаклунів полетіли палаючі вуглини…

7
 
  Кремезним і дужим яничарам тільки після довгої несамовитої боротьби вдалося зв’язати Байду. Вони увігнали під його ребра гострі гаки і підвісили на дубі.
   Три дні провисів запорожець, стікаючи кров’ю, поки розлючені турки не вийняли у нього, ще живого, серце, і, порізавши на шматки, поділили між собою і з’їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був безстрашний Байда-Вишневецький.
   Він умер як належить козаку: без страху й крику, гордо і спокійно.

З книги "Легенди та Казки Хортиці" в-тво "Просвіта", 2000р.