Козак Михайло Перейдирiчка

КОЗАК  МИХАЙЛО  ПЕРЕЙДИРІЧКА
   
   «Усе – тінь минуща, одна річ – живуща».
   Не вдався наш Михайлик на зріст, виріс, як кіт навсидячки. Добре ж йому діставалось від козаків; було, тільки-но його забачать,  починають дражнити:

«Що в нашого Михайла
Да сивая шапка,
Ой як вийде на вулицю,
Скакає, як жабка».

   – Хоч маленький, та вдаленький. Хоч мале, та вузлувате. Мале тілом, та велике духом. – відповідав на те Михайлик, анітрішечки не засмутившись. – Ще й я можу такого, чого ви не можете.             
   Нагородив його Бог рідкісним даром: умів він зоряної ночі через річки-озера по місячній смузі переходити. За що й прозвали його козаки поміж собою – Перейдирічка. І став йому у пригоді той дар, коли потрапив він одного разу в турецьку неволю.
   Дуже скоро зрозумів Перейдирічка, що «краще бути молотком, ніж ковадлом»; що воля є воля і що обов’язково треба тікати. Тікати… але як? Попереду море – його за ніч не перебіжиш.
   Почав тоді наш Михайлик придивлятися до природи: в яку пору року небо буває ясним, а море тихим. І помітив він, що один раз на рік (на початку зими) на цілий тиждень море тихішає. В такі дні з півдня дує легкий лагідний вітерець, неспроможний підняти велику хвилю.
   «Пора, – сказав собі якось Михайлик. – Ночами буду бігти по місячній доріжці, а вдень…» Як же бути світлої днини, коли місяць розчиняється в блакитній високості? Як бути?
   І придумав наш козак дивну, вельми дивну штуку! З двох дошок змайстрував він собі невеличкого хреста, прив’язав до нього дві мотузки, щоб уночі нести його за плечима; вдень той хрест мав замінити йому пліт, на якому він міг би протриматися на воді до наступної ночі. Який молодець, га?! Прямісінько за Євангелієм: «Неси свій хрест і віруй»
   І ось настала довгоочікувана ніч. Присів Михайлик на прибережний камінь, кинув погляд у далечінь, звернувся до моря з такими словами: «Море, море, будь мені помічником скорим; я місяцем окручуся, кленовим листом постелюся, маковим зерном покочуся». І місяцю ясному склав він молитву: «Святий Місяцю, славен ти перед Богом, перед миром християнським. Зроби ж так, щоб і я був славен перед Богом, перед миром християнським!» І, вірно, почув Місяць молитву запорожця, ще яскравіше заблищав місячний слід по воді. Тут вже баритися було ніколи. Підвівся втікач і пішов по місячній доріжці…
   Що казати – важким, несказанно важким був його шлях через море, та тільки досягнув козак протилежного берега, вклався в тижневий строк. А далі… «Гей, гей, суша – не вода, земля-матінка тверда». А степ козаку – дім рідний. Розумній голові й пропасти гріх.
   Ще місяць добирався Михайло до Січі. А коли прийшов, то й закопав він свій хрест на кладовищі зі словами: «Тут, браття, на віки вічні покоїться неволя козака Михайлика».
   З тої пори отримав він від запорожців нове ім’я – Перейдиморе.

З книги "Легенди та казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.