Козак Iгор Шпiрка

КОЗАК  ІГОР  ШПІРКА
   
   «Казка – для сміху, а правда – на втіху».
   Був козак Ігор Шпірка в бою нестримний, як вихор, в житті – веселий, як сопілка. А вже розумний, тямущий та кмітливий, …одним словом – «не в тім’я битий».
   Потрапив якось Шпірка в турецький полон. Не бажаючи миритися з таким життям, він кілька разів пробував тікати, але кожного разу невдало. За таку нескореність зв’язали йому турки руки сирою сирицею, та й поклали його перед праведним сонечком на тюремному даху. Як стало сонечко пригрівати, стала сира сириця зсихати, став тоді запорожець від болю тяжко зітхати, соколів, вільних птахів, на поміч призивати:
   – Ой ви, соколи ясні, брати мої рідні! Візьміть мене, сиру сирицю з рук знімайте, на крильця саджайте, в рідну Україну відношайте.               
   Почули соколи козацький плач, на темницю сіли-впали, сиру сирицю з білих рук знімали, крильцями до рук торкались, рани криваві заживляли.
   – Ой ви, соколи ясні, вільні птахи! – сказав тоді Шпірка. – Хочу, як ви, по піднебессю літати, горя-туги не знати!      
   Тут старий сокіл і каже:
   – Ех ти, чоловіче ласкавий, в турецькій неволі пробуваєш, а законів козацьких знати не бажаєш!    
   – Яких таких законів? – питається козак.       
   – А хіба не чув ти: «козак, як схоче, то й до неба доскочить»?      
   При цих словах козака ніби світлом осяяло. Кинувся він, не розмірковуючи, з тюремного даху, наче птах ширяючий, опустився на землю, не ушкодивши ні кісток, ні м’язів.
   І пішов тоді Ігор тюремним дворищем гуляти, город-Царгород заклинати: «Ой ти, Царигород-город, на срібло-золото багатий, є що в тобі їсти й пити і хороше ходити, та немає чоловікові поради!»   
   Сполошилися тут турки, хотіли було кинутися на козака – куди там! «Соколи ясні, вільні птахи, спішно козака забирали, на крильця собі саджали, за тихим вітром рушали, під високу висоту залітали, з неволі його виношали, в рідну Україну відбували».
   Летіли вони так швидко, що крім свисту вітру у вухах, не чули нічого. Тільки серце, волелюбне серце запорожця розсівало по всій землі пісню радості:
               
«Тепер моє гуляннячко, тепер моя воля.
Бо не стоїть за плечима моя лиха доля!..»
   
   От і вилинули соколи з чужої сторони. Сіли-впали у лісі, на великім горісі. І подарували вони Ігорю тканину небачену. Була вона прозора і ніжна, але тверда, як криця.
   – Ми даємо тобі крила, – сказали вони, – а вже як тобі літати, подумай сам.         
   Діло молоде. Став Ігор думати, як же йому в небо піднятися, і придумав! Він зробив із дерева легку споруду у вигляді сокола, сіделко до неї прикріпив і обтягнув усе дивовижною тканиною.
   Щоб підняти такого «сокола» у повітря, треба було мати три коня; споруду кріпили на довгих мотузках до сідел двох коней під вершниками, а на третьому коні, що йшов трохи позаду, сидів сокіл-козак. Рухалися так званим трикутником. Коней пускали в галоп (завжди проти вітру), і… як світанкове сонечко вгору йде, так і сокіл-козак піднімався вгору. Варто було притримати коней – і споруда повільно опускалася. Причому, кінь біг під своїм хазяїном і в будь-яку хвилину був готовий підставити йому свою спину. Бог його знає, що за диво! І дійсно: «Козак, як схоче, – то й до неба доскочить».
   Безперечно, такі польоти робилися запорожцями не для забави. На широкому степовому просторі, злетівши у небо, спостерігач чи розвідник міг на значній відстані побачити хмару куряви, яку могла здійняти ворожа кіннота.
   Тепер, друже, давай вернемося з тобою до Ігоря Шпірки. Яких тільки подвигів не здійснив він на своєму «соколі».
   Одного разу раптово злетівши угору і загравши у козацьку реву, він змусив до втечі ціле військо кримчаків. Одні тікали від жаху, другі – страшенно кричали, у третіх – підкосилися ноги, і вони качалися по землі, а деякі від переляку лишалися на місці, нерухомо звівши свої очі до неба. Але головним його подвигом було спалення Очакова. Так трапилося, що безуспішними виявилися всі спроби запорожців взяти фортецю приступом, як з суші, так і з боку лиману. Ось тоді-то Шпірка і запропонував свій план. За три години до світанку хлопці підняли його в небо, і він, ніби стріла, пущена з лука, досяг фортеці… Раптом все небо над Очаковом спалахнуло вогнем, і на спляче місто посипалися жарини, наче з печі. Це летіло клоччя овечої шерсті, котре Ігор прихопив у торбині з собою, а досягнувши Очакова, підпалив. Вогняний дощ зробив свою справу – фортеця згоріла. Про це у запорожців збереглася така пісня:
               
«Ой нате вам, бусурмани,
Три трясці в запасці.
А четверте – з неба лихо,
Щоб сиділи тихо.

Усі турки помарніли,
Бо несмачну кашу їли,
Їли кашу переварену,
Їли свиню пересмажену».
   
   «Дай же, Боже, всьому братству козацькому, на многая літа, до кінця віку!»

З книги "Легенди та казки Хортиці" в-тво "Просвіта", 2000 р.