Три песика з будинку 14 Три песика из дома 14

У мене є три песика.
Це, по-перше, мій «ветеран» Кузьма, восени йому буде 10 років. Мій джентльмен і поліцай – слідкує, щоби нікому не дісталось більше ласки чи смаколиків, ніж комусь іншому. Єдиний з моїх підопічних, в жилах якого тече голуба кров. Нещодавно на вулиці зустріли такого самого песика, і його хазяйка сказала, що ця порода називається Парсон тер’єр. Отож, наш Парсон тер’єр худющий, з довгими ногами, стрибучий, кусючий нервус.
По-друге, Бонька – суміш такси з коллі. Тобто шикарна руда грива, хвіст фонтанчиком, довгий аристократичний ніс, але… короткі ніжки і довгий тулуб. Бонька це одночасно і Боніфацій, і Баняк, і Банан. У Боньки дуже тонка душевна організація – він відчуває небезпеку для свого хвоста навіть якщо ви просто пройдете повз. Його вуха не можна рухати – вони ніжні і чутливі. Його не можна розчісувати. Бонька теж дуже рухливий, але не у вертикальній площині, як Кузьма, а у площині, що розташована під кутом 35 градусів. Коли виводиш його на прогулянку, він наче кінь встає дибки, і у стрімкому пориві так натягує повідок, що той ось-ось задзвенить як струна.
І по-третє, наша дамочка Вербочка. Щось від пекінеса, щось від шпіца. Вербочка визнає тільки своїх, якщо ж до хати зайде хтось чужий – гарантована калюжа під столом і звідти ж безперервний гавкіт у високих тонах. Довго це витримати неможливо і чужинець намагається якомога швидше піти.
Усі мої песики були підібрані на вулиці. Кузю хтось викинув на газон, де його знайшла моя мама. Він був такий слабкий, що не міг іти сам. Мама несла його на руках, а коли змучувалась і ставала перепочити, прихиляла його до паркану, на який він навалювався усім своїм тілом. Коли він потрапив до нашої квартири і був покладений на підстилку, усі зібрались навколо нього і довго вивчали. Він не реагував. Коли я підняла лапку і відпустила, вона повільно опустилась донизу. Кузя не реагував. Ми боялись, що вже запізно щось для нього зробити і він загине на наших руках. Перші рази він боявся вийти на вулицю. Мабуть думав, його знову викинуть. Але Кузя швидко очухався, чому ми були страшенно раді. Він дуже нас полюбив, але часто сидів вдома сам, бо усі були на роботі чи навчанні. Він любив грітися під лампою та спати у спальнику.
Кузя спокійно собі існував 3 роки, аж коли я привела до квартири свого чоловіка, а з ним Боньку. Боньку чоловік побачив на стоянці біля роботи. Бонька і його сестричка жили під бетонними плитами. Чоловік сфотографував цуценятко, і воно так мені сподобалось, що я сказала: «І ти його там лишиш?». Так Бонька переїхав з-під бетонних плит у квартиру. Після першого купання уся вода кишіла блохами.
Бонька народився у протилежному кінці країни, переїхав до Львова, був у Карпатах, декілька раз у Запорізькій області і часто їздив з нами на город. Так що наш Банан  – справжній мандрівник.
Спочатку Бонька і Кузя притирались один до одного.  До цієї зустрічі кожен з них був хазяїном на своїй території. А тепер треба було вирішити, хто з них головний. Декілька раз вони гризлись, після чого Бонька вирішив поступитися місцем старшому.
А ще у Боні було платонічне кохання. В моїх батьків жила псюня Топа, і коли Боня її побачив, то закохався на все життя. Коли вони зустрічались на вулиці, Боня ніжно нюхав її за вухом та махав хвостиком. Ніяких позіхань на її тіло не було. Тільки бути поряд. Топа померла у 2010, і Боні стало самотньо. Його серце залишилось з нею.
Жили мої песики собі, жили, час від часу з’ясовували стосунки, один раз Кузьмі так залило очі, що він випадково прокусив мені ногу…
Але крім окремих магнітних днів, усе було тихо.
І ось весна 2011. Вербна неділя. Дзвінок в двері. Приходить мій брат і каже, що в коридорі біля сходів у куточку сидить цуценя. Ми виходимо. Дійсно – мале забилося і дрижить. Боїться. Рішення прийшло само собою. Моментально. Я підняла цуценя під лапки і обережно понесла до хати. Це була дівчинка. Заховалася під стіл і сторожко спостерігала за нами. Я дала їй на ложечці  молочка, вона обережно випила його. Потім ще. Потім вона стала сміливішою і вилізла обстежити нову територію. Підійшла до відчиненого балкону, виглянула назовні, їй сподобалося, і тоді крім голови на балконі опинилося і все тіло. Довго наша дівчинка думала, що балкон – це те ж саме, що й вулиця. Робила там свої маленькі і великі справи. Довго ми її привчали до туалету. Ткнути носом у каку було нереально – наша дівчинка огризалася і могла вкусити.
Ім’я прийшло якось само собою – раз Вербна неділя і псюня - пухнастик пісочного кольору, то буде вона Вербочкою. Часом ми кличемо її Верба, часом Бася, а часом Сюся – бо емоційні калюжі вона робить регулярно, навіть якщо щойно з прогулянки і все, по ідеї, мала лишити на вулиці. Можливо, вона спеціально лишає трохи рідини про запас – може знадобитися у процесі самовираження.
Мої псиська – це постійне гавкання – якщо хтось зайшов у будинок, якщо хтось з нього вийшов, якщо на вулиці кричать, якщо я готую їм їсти, якщо зараз будемо гуляти. Але коли хтось з них захворіє, не їсть, не гавкає і не стрибає, мені стає не по собі. Стрибай, гавкай, тільки будь здоровий!
Ще у моїх сОбаків є дивні звички та чудернацтва. Наприклад, Кузя може стати посеред кімнати і почати засипати стоячи. Коли голова опуститься донизу повністю, Кузя приходить до тями і знову починає марити. Ще Кузьма може їсти необмежену кількість їжі. Один раз він вліз на плиту і виїв каструлю зупи. Далі йому було не дуже добре – живіт як бубен, лежить, стогне і псує повітря. Але це його нічому не навчило.  Іншим разом він виїв каструлю каші. Я думаю, що дається взнаки його тяжке голодне дитинство. Ми не знаємо, скільки він перебував на вулиці, поки ми його не підібрали, можливо, він довго недоїдав.
Вербочка гавкає і ричить на своє відображення у дзеркалі. Крім того сюсяє у хаті коли її переповнюють емоції. І неважливо, радіє вона чи боїться. Вона може насюсяти, коли  пристібаєш її, щоби вивести на вулицю, або після купання, або якщо прийшов хтось, кого вона знає, але давно не бачила. Ще вона любить будити мене, якщо я довго сплю. Вона просто залазить мені на груди і чекає. Довго так спати неможливо, і навіть просто робити вигляд, що спиш. Бо вона не злізе. Хоч вона важить усього 6 кг, вага відчутна, коли вона сконцентрована на твоїх легенях.
Боня любить питальні інтонації. Коли його щось спитаєш, він прислухається, нахиляє голову, думає, а потім підстрибує до тебе і тюкає носом. Відстрибує назад і починає махати своєю мітлою. Боня також чутливий до музики. У нього є мелодії, на звуки яких він починає вити. Ми називаємо це «співати». Співає він завжди однаково, але до самозабуття, вкладаючи усю свою собачу душу. Так, у його списку Muse “Sunburn”, «Луч солнца золотого» у виконанні Магомаєва, мелодія з фільму «Усатый нянь» (знаєте, та, де сміються діти) і ще часом «Фантазія ре-мінор» Моцарта, особливо пасажі. Ще Боня сигналізує, коли дзвонить мобільник. І якщо ти навіть у іншій кімнаті і телефону не чуєш, то по Бонькіному виттю розумієш, що тобі дзвонять.
Коли у нас з’явилась Вербочка, ми спочатку тримали її окремо від хлопчиків, на кухні. Бо не знали, яка буде реакція. Але на кухні зимно, і ми спробували переселити її у кімнату. Діти потоваришували. Особливо Кузя і Баська. Вона єдина, кого він не ревнує, кому усе дозволяє. Ось що означає – джентльмен. У них не просто дружба, вони люблять бавитися, і ці ігри носять елемент загравань.  То Кузі хочеться позагравати, і Баська не проти. То навпаки. Якщо у когось з них немає настрою, то він\вона дає про це знати легким порикуванням та зміненням дислокації. Бонька ж і Баська просто співіснують. Ні любові, ні ненависті. Баська трохи цікавить Боню як представниця протилежної статі, але він її не цікавить зовсім. Так і живемо.
Правда, останнім часом Боня і Кузя знову почали гризтися, причому серйозно, до крові, так, що ледве рознімаєш. Мабуть це тому, що Кузя старіє, і Боня, відчуваючи це, хоче зайняти місце лідера. Але нам цих биток не треба, і тепер Боня живе на кухні, а Кузя в кімнаті. А Верба лазить по всій квартирі. Хоче – чкурне на кухню, а хоче – у кімнату. Їй усюди добре.
Мої псиська – це мої діти. Я не тільки годую їх і вигулюю. Я лікую їх, коли вони захворіють, молюся Богові, щоби все обійшлося, розмовляю з ними, бавлюся, намагаюся чомусь навчити. Правда, команди ми розуміємо з 5го разу і то, коли крикнеш або даш по дупі. Але жити можна, бо натомість дістаєш любов і вірність. «Цьомчики» в ніс на ніч та зранку.  Щирий погляд і щасливе посапування уві сні. Якби не вони, в моїй квартирі було би чисто і тихо, але пусто.
В моєму житті є те, що не дозволяє опустити руки, коли важко. Бо три песики все одно хочуть їсти і гуляти. І ти не маєш права плюнути на все. Ти просто не маєш права. Адже ми у відповіді за тих, кого приручили.
Життя моїх песиків далеко не казка, але вони ситі. Вони сплять у теплі. Я думаю, що у будь-якому випадку їм краще, ніж якби вони жили на вулиці. Я сподіваюсь, що для цих трьох істот життя має сенс. І коли їм прийде час покинути цей світ, я буду поряд.
P.S. Тварини вчать нас буди кращими, терпимішими, добрішими. Вчать співпереживати. Вчать розуміти невимовлене. Людина може попросити про допомогу, тварина – ні. Людина може сказати, що їй треба, чи вона хвора, чи голодна. Тварина ж живе надією на вашу прозорливість.
Тварина, що постраждала від людської бездумності чи жорстокості, це доказ того, що ми далеко не ідеальне суспільство. Якби люди більше переймались проблемами живих істот, що страждають поряд, менше би було у світі болю. Якби люди спрямували  свої зусилля на збереження навколишнього середовища, збереження кожного живого створіння, у них би не було бажання вести війни. Адже ніхто не захоче руйнувати те, до чого доклав зусиль, часу, грошей. Адже той, хто врятував життя, не зможе вбити. Люди шукають сенс життя. Сімона де Бовуар сказала, що життя людини має сенс до тих пір, поки вона вносить сенс в життя інших людей ( а я переформулюю – живих істот) з допомогою любові, дружби, співчуття і протесту проти несправедливості.
 Бажаю вам відшукати те, заради чого варто жити. Те, що наповнить життя радістю. Те, про що ви можете сказати: «Воно того варте». Ось як ці три песики мого життя.


«Три песика из дома №14»
У меня есть три песика.
Это, во-первых, мой «ветеран» Кузьма, осенью ему будет 10 лет. Мой джентельмен и полицай – следит, чтобы никому не досталось больше ласки и вкусняшек, чем ему. Единственный из моих подопечных, в жилах которого течет голубая кровь. Недавно на улице встретили точно такого же песика, и его хозяйка сказала, что эта порода называется Парсон терьер. Итак, наш Парсон терьер худющий, с длинными ногами, прыгучий, кусючий нервус.
Во-вторых, Бонька – смесь таксы с колли. То есть, шикарная рыжая грива, хвост фонтанчиком, аристократический нос, но… короткие ножки и длинное туловище. Бонька это одновременно и Бонифаций, и Баняк, и Банан. У Боньки тонкая душевная организация – он чувствует опасность для своего хвоста, даже если вы просто пройдете мимо. Его уши нельзя трогать – они нежные и чувствительные.  Его нельзя расчесывать. Бонька тоже очень подвижный, но не в вертикальной плоскости, как Кузьма, а в плоскости, расположенной под углом 35 градусов. Когда выводишь его на прогулку, она как конь встает на дыбы, и в стремительном порыве так натягивает поводок, что тот вот-вот зазвенит как струна.
И, в-третьих, наша дамочка Вербочка. Что-то от пекинеса, что-то от шпица. Вербочка признает только своих, если же в дом зайдет кто-то чужой – гарантирована лужа под столом и оттуда же гавканье на высоких тонах. Долго это выдержать невозможно и чужак старается как можно быстрее уйти.
Все мои песики были подобраны на улице. Кузю кто-то выкинул на газон, где его нашла моя мама. Он был так слаб, что не мог идти сам. Мама несла его на руках, а когда уставала и останавливалась передохнуть, прислоняла его к забору, на который он наваливался всем своим телом. Когда он попал в нашу квартиру и был положен на подстилку, все собрались вокруг него и долго изучали. Он не реагировал. Когда я подняла лапку и отпустила, та медленно опустилась вниз. Кузя не реагировал. Мы боялись, что уже слишком поздно что-либо для него сделать и он умрет на наших руках. Первые разы он боялся выйти на улицу. Видимо думал, что его снова выбросят. Но Кузя быстро очухался, чему мы были страшно рады. Он очень нас полюбил, но часто сидел дома сам, потому что все были на работе или учебе. Он любил греться под лампой и спать в спальнике.
Кузя спокойно себе жил 3 года, пока я не привела в квартиру своего мужа, а с ним Боньку. Боньку муж увидел на стоянке возле работы. Бонька и его сестричка жили под бетонными плитами. Муж сфотографировал щенка, и он мне так понравился, что я сказала: «И ты его там оставишь?» Так Бонька переехал из-под бетонных плит в квартиру. После первого купания вся вода кишела блохами.
Бонька появился на свет в противоположном конце страны, переехал во Львов, был в Карпатах, несколько раз в Запорожской области и часто ездил с нами на дачу. Так что наш Банан – настоящий путешественник.
Сначала Бонька и Кузя притирались друг к другу. До этой встречи каждый из них был хозяином на своей территории. А теперь надо было решать, кто из них главный. Пару раз они грызлись, после чего Бонька решил уступить место старшему.
А еще у Бони была платоническая любовь. У моих родителей жила псюня Топа, и когда Боня ее увидел, то влюбился на всю жизнь. Когда они встречались на улице, Боня нежно нюхал ее за ухом и махал хвостиком. Никаких посягательств на ее тело не было. Только быть рядом. Топа умерла в 2010 и Боне стало одиноко. Его сердце осталось с ней.
Жили мои песики себе, жили, время от времени выясняли отношения, один раз Кузьме так ударило в голову, что он случайно прокусил мне ногу…
Но кроме отдельных магнитных дней, все было тихо.
И вот весна 2011. Вербное воскресенье. Звонок в двери. Приходит мой юрат и говорит, что в коридоре возле лестницы в уголке сидит щенок. Мы выходим. Действительно – малявка забилась и дрожит. Боится. Решение пришло само собой. Моментально. Я подняла щенка под лапки и аккуратно понесла в дом. Это была девочка. Спряталась под стол и настороженно наблюдала за нами. Я дала ей на ложечке молока, она аккуратно выпила его. Потом еще. Потом она осмелела и вылезла исследовать новую территорию. Подошла к открытому балкону, выглянула, ей понравилось, и тогда кроме головы на балконе оказалось и все тело. Долго наша девочка думала, что балкон – то же самое, что и улица. Делала там свои маленькие и большие дела. Долг омы приучали ее к туалету. Ткнуть носом в каку было нереально – наша девочка огрызалась и могла укусить.
Имя пришло как-то само собой – раз Вербное воскресенье и псюня – пушистик песочного цвета, то будет она Вербочкой. Иногда мы зовем ее Верба, иногда Бася, а иногда – Сюся – потому что эмоциональные лужи она делает регулярно, даже если только что с прогулки и все, по идее, должна была оставить на улице. Возможно, она специально оставляет немного жидкости про запас – может понадобиться в процессе самовыражения.
Мои псы – это постоянное гавканье – если кто-то зашел в здание, если кто-то из него вышел, если на улице кричат, если я готволю им кушать, если сейчас будем гулять. Но когда кто-то из них заболеет, не ест, не гавкает и не прыгает, мне становится не по себе. Прыгай, гавкай, только будь здоровым!
Еще у моих сОбаков есть странные привычки и чудачества. Например, Кузя может стать посреди комнаты и начать засыпать стоя. Когда голова опустится вниз полностью, Кузя приходит в себя и снова начинает грезить. Еще Кузьма может поглощать неограниченное количество пищи. Один раз он влез на плиту и выел кастрюлю супа. Дальше ему было не очень хорошо – живот как шарик, лежит, стонет, и портит воздух. Но это его ничему не научило. В другой раз он выел кастрюлю каши. Я думаю, дает о себе знать его тяжелое голодное детство. Мы не знаем, как долго он находился на улице, пока мы его не подобрали, возможно, он долго недоедал.
Вербочка гавкает и рычит на свое отражение в зеркале. Кроме того, сюсяет дома, когда ее переполняют эмоции.  И не важно, радуется она, или боится. Она может насюсять, когда прицепляешь ее, чтобы вывести на улицу, или после купания, или если пришел кто-то, кого она знает, но давно не видела. Еще она любит будить меня, если я долго сплю. Она просто залазит мне на грудь и ждет. Долго так спать невозможно, и даже просто притворяться, что спишь. Потому что она не слезет. Хотя она весит всего 6 кг, Но вес ощутимый, если он сконцентрирован на твоих легких.
Боня любит вопросительные интонации. Когда его спросишь что-нибудь, он прислушивается, наклоняет голову, а потом подпрыгивает к тебе и тюкает носом. Отскакивает назад и начинает махать своей метлой. Боня также восприимчив к музыке. У него есть мелодии, на которые он начинает выть. Мы называем это «петь». Поет он всегда одинаково, но самозабвенно, вкладывая всю свою собачью душу. Так, в его списке Muse “Sunburn”, «Луч солнца золотого» в исполнении Магомаева, мелодия из фильма «Усатый нянь» (знаете, та, где смеются дети) и иногда «Фантазия ре-мионр» Моцарта, особенно пассажи. Еще Боня сигнализирует, когда звонит мобильный. И даже если ты в другой комнате и не слышишь телефона, то по Бонькиному вытью понимаешь, что тебе звонят.
Когда у нас появилась Вербочка, сначала мы держали ее отдельно от мальчиков, на кухне. Потому что не знали, какая будет реакция. Но на кухне холодно, и мы попробовали переселить ее в комнату. Дети подружились. Особенно Кузя и Баська. Она единственная, кого он не ревнует, кому все разрешает. Вот что значит джентельмен. У них не просто дружба, они любят играться, и игры эти носят элемент заигрываний. То Кузя захочется позаигрывать, и Баська не против. То наоборот. Если же у кого-то из них нет настроения, то он\она дает об этом знать легким порыкиванием и изменением дислокации. Бонька же и Баська просто живут рядом. Ни любви, ни ненависти. Баська немного интересует Боню как представительница противоположного пола, но он ее не интересует вовсе. Так и живем.
Правда, последнее время Боня и Кузя снова стали грызться, причем серьезно, до крови, так, что еле разнимаешь. Наверное, это потому, что Кузя стареет, и Боня, чувствуя это, хочет занять место лидера. Но нам этих драк не надо, и теперь Боня живет на кухне, а Кузя в комнате. А Верба лазит по все квартире. Хочет – прошмыгнет на кухню, а захочет – в комнату. Ей всюду хорошо.
Мои псища – это мои дети. Я не только кормлю их и выгуливаю. Я лечу их, когда они заболеют, молюсь, чтобы все обошлось, разговариваю с ними, играюсь, стараюсь чему-то научить. Правда, команды мы понимаем с 5го раза и то, если крикнешь или дашь по заднице. Но жить можно, потому что взамен получаешь любовь и верность. «Поцелуйчики» в нос на ночь и сутра. Искренний взгляд и счастливое посапывание во сне. Если бы не они, в моей квартире было бы чисто и тихо, но пусто.
В моей жизни есть то, что не позволяет опустить руки, когда тяжело. Потому что три песика все равно хотят есть и гулять. И ты не имеешь права плюнуть на все. Просто не имеешь права. Ведь мы в ответе за тех, кого приручили.
Жизнь моих песиков далеко от совершенства, но они сыты. Они спят в тепле. Я думаю, что в любом случае им лучше, чем если бы они жили на улице. Я надеюсь, что для этих трех существ жизнь имеет смысл. И когда придет им время покинуть этот мир, я буду рядом.
П.С. Животные учат нас быть лучше, терпимее, добрее. Учат сопереживать. Учат понимать невысказанное. Человек может попросить о помощи, животное – нет. Человек может сказать, что ему нужно, болен ли он или голоден. Животное же живет надеждой на вашу прозорливость.
Животное, пострадавшее от человеческой бездумности или жестокости, это доказательство того, что мы далеко не идеальное общество. Если бы люди больше занимались проблемами живых существ, страдающих рядом, меньше бы было в мире боли. Если бы люди направили свои усилия на сохранение окружающей среды, сохранение каждого живого существа, у них бы не было желания вести войны. Ведь никто не захочет разрушать то, к чему приложил усилия, время, деньги. Ведь тот, кто спас жизнь, не сможет убить. Люди ищут смысл жизни. Симона де Бовуар сказала, что жизнь человека имеет смысл до тех пор, пока он вносит смысл в жизни других людей (а я переформулирую – живых существ) с помощью любви, дружбы, сопереживания и протеста против несправедливости.
Желаю вам отыскать то, ради чего стоит жить. То, что наполнит жизнь радостью. То, про что вы можете сказать: «Оно того стоит». Как вот эти три песика моей жизни.