Философия мудрости

Уночі я прокинувся від фізично неприємного відчуття присутності чогось стороннього
у кімнаті. Була задушлива літня ніч. На тлі відкритої кватирки я побачив чийсь невиразний силует. Напружуючи спросоння очі, я поступово звик до напівтемряви, а тут ще місяць широким рогом визирнув із-за хмаринки прямо у мою кімнату. Побачене неабияк спантеличило мене: на вікні, вчепившись у дерев’яну раму пазурами, сиділо маленьке совеня.
- Не спиш? – раптом мовило воно, водячи головою зі сторони в сторону.
- Ти хто? – не знайшовши нічого кращого, запитав я.
Можна було подумати, що спілкування зі совеням, яке вміє розмовляти, для мене звична річ.
- Мудрість твоя – відповіло совеня, кліпаючи великими очима.
- А чому ж така маленька? - не без іронії поцікавився я.
- Так тобі це краще знати. Хіба це ти перечитав сотні томів людської думки у вигляді книг, замислювався над сенсом життя, блукав лабіринтами філософських запитань, писав вірші і шукав своє «Я» у вічних сумнівах і роздумах? Мабуть, що ні.А хіба не ти так безглуздо витрачав визначений тобі долею час на порожні розваги, безтурботне існування на рівні інстинктів і буденної суєти? Мабуть, що ти. Отож не питай, чому я не виросла хоча б до середньостатистичних розмірів виду совиних. Маєш те, що заслуговуєш.
Я замахав головою, закліпав очима, намагаючись прогнати цю мару непотрібних мені
повчань від якогось там совеняти, оскільки був цілком задоволений собою і не вважав себе останнім дурником на цій грішній землі. Мара дійсно розвіялась. Лиш на тому місці, де щойно сиділо совеня, колихалась від якогось незрозумілого протягу фіранка, наче птах махав крилами. За мить і вона зупинилася. У мертвій тиші цокав годинник, немовби повертаючи мене до реального світу.
- От дурня - подумав я і протягнув руку за пляшкою пива, що зазвичай завжди стояла біля мого ліжка, щоб я міг у будь-яку хвилину хильнути із неї. Пляшка була напівпорожня, ще одна, зовсім порожня, стояла поруч. Пиво з пластмасової пляшки було таке бридке, наче це була… тут я утримаюсь від порівняння, виходячи із естетичних міркувань. І так гидко стало чомусь на душі. Осяяна місячним світлом біля стіни навпроти мене, стояла книжкова шафа, данина колишній моді, і, якби не деякі дрібнички, що знаходилися на поличках разом із книгами, я б певно роками не відкривав її.
- Може, почитати що-небудь? – подумав я. - Авжеж, завтра обов'язково пошукаю чогось цікавого. Та і з пивом потрібно зав'язувати, мало б хоча смак, а так пійло якесь. Більше жодного ковтка - подумав я, засинаючи.
Раптом у голові, як на широкому екрані кінотеатру, великими рекламними літерами засвітився надпис « ВІТАЮ. РОЗУМНЕ РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО. ДАЛІ БУДЕ».
- Що буде? - я уже практично спав. - День буде, життя буде…
І снилися мені цієї ночі не Вітьок із Серьогою, мої друзі, перевірені часом, пивом і футболом, і, навіть, не та струнка панянка із сусіднього під’їзду, яка щодня витончено цокає каблучками повз моє вікно, йдучи ранком на роботу і повертаючись увечері додому, а снилась велика сова, що сиділа на підвіконні на місці годинника і ритмічно кивала волохатою головою: Цок-цок… добре є. Цок-цок… добре є.