Гетьман Богдан Ружинський Богданко

ГЕТЬМАН  БОГДАН  РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
   
   «Велетень у громаді, як правда в пораді».
   Людина гігантського зросту, богатирської сили й хоробрості, Богдан Ружинський увірвався в січове козацьке життя, як вихор, як орел, що несеться на здобич. Його лютий вигляд страшив смільчаків, а могутній голос змушував губити свідомість. Навіть простий ціпок в його руці викликав більше жаху, ніж меч у руках іншого вояка. Не одну шаблю вищербив він об бусурманські голови! Дуже скоро, зваживши сміливість і військовий талан Богдана, козаки України ввірили йому гетьманську булаву, поміж собою називаючи його просто і з любов’ю Богданком. Повір мені, друже, такої поваги удостоювався на Січі не кожний.
   Ти спитаєш, як він потрапив на Січ? Дорога сердечних втрат і сліз привела його в Запорозьку вольницю:
               
«Ой, Богдане, Запорозький гетьмане,
Та чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
– Ой, як же мені не ходити
Та у чорнім оксамиті,
Гей, що були у мене гості,
Та всі славні запорожці,
Що вони пили та гуляли
Та зо мною совіт мали.
Сини вражі татарюги,
Що одну нічку ночували,
Отця, неньку зневажали;
Другу нічку ночували,
Малих діток вирізали;
Третю нічку ночували,
Миленькою з собою взяли.
Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!»

   Року 1575 одинадцятитисячна татарська орда рушила на Україну, плюндруючи й знищуючи все на своєму шляху, нікого не жаліючи і не милуючи. Нападники палили й спустошували міста й села, убивали дітей і старих, а молодих брали в полон. Тоді-то й загинула вся його сім’я, а кохана дружина потрапила в татарський полон. Так, було від чого людині зненавидіти бусурман.
   Убрався Богдан у чорний одяг скорботи, узяв меча і попрямував на Низ, щоб відплатити татарам за їхні злодіяння. Не знімав він чорної одежі до кінця своїх днів, і стали вони для всього мусульманського світу жахливим знаменом нещадної помсти.
   Пройшовши вогнем і мечем по всьому Криму, гетьман Ружинський з низовими козаками рушив у відкрите море до берегів Малої Азії, де взяв міста Трапезонт і Сіноп, не залишивши від них каменя на камені. В цьому морському поході запорожці вперше використали підводні човни.
   Я бачу твої здивовані очі, друже, і це зрозуміло. Але не поспішай. Зараз я розповім тобі, як запорозькі корабельні майстри під началом Богдана Ружинського, на 30-40 років випередивши голландського винахідника Ван Дреббеля, придумали дивовижного човна, на якому можна було долати значні відстані під водою.
   Ти, певне, знаєш, що козакам за допомогою очеретини вдавалося знаходитися під водою довгий час? Отож… Ця нехитра штука й підказала Богданові думку про те, як би його так зробити, щоб ціла чайка з козаками могла перебувати під водою потай від людських очей; щоб, як казали запорожці, «ходила вона, як лин по дну», та щоб «ховалася, як лящ у жабуринні». І ось що я тобі скажу: якщо вже козак за щось береться… Вийшло в них диво-чудо, яке й описати важко. Та все ж спробую. Але перед цим пісню тобі заспіваю:
               
«Пустив козак коня в чисте поле,
А сам скочив в синє море,
А як скакав, наповідав:
– Ой, щоби в морі води не набрати,
Щоб під водою гарно пробувати,
Буду рибу-кита до себе манити,
Буду в його череві стиха сидіти,
Буду тую люльку смоктати,
Ще й старих пісень споминати,
Аж під самим берегом виходжати».
(Народна пісня)
               
КОЗАЦЬКИЙ  ПІДВОДНИЙ  ЧОВЕН
   
   Зовні він був дуже схожий на рибу; був у нього й хвіст, за допомогою якого човен міг змінювати напрям руху, були й крила-плавці, які не дозволяли йому перекинутися. За розмірами він був удвічі менший за чайку; у підводному човні могло поміститися від 30 до 33 чоловік. Велику роль у такому човні відігравав так названий «живіт». Як риба несе в животі ікру, так і суденце несло у спеціальній шкіряній торбі під днищем пісок чи то гальку. Коли була потреба, «живіт» відчинявся, «ікра»-камінці висипалися, і судно спливало на поверхню. На палубі також розкривалися добре припасовані стулки, і з човна виходили на берег козаки-чорноморці; їх ще на Січі називали  «морськими людьми».
   Для того, щоб нагнати більше страху на ворога, хлопці одягали особливі сорочки, обшиті безліччю мідних бляшок – ну чим тобі не риб’яча лузга! – і мідні шолома. А ще нашивали на плечі клубки пряжі, кожен завбільшки з людську голову; на клубки надівали також мідні шоломи.
   Тільки уяви собі на хвилинку жах тих людей, перед очима котрих виникала раптом з-під води величезна «риба», з середини якої з диким галасом вибігали триголові «морські чудовиська». Бачачи таке, навіть найхоробріші воїни втрачали дар мови й навіть божеволіли! Ось і пісня про це є:
               
«Дівка в морі купалась,
Та й риби злякалась.
То не риба, то не рак, –
Запорозький козак».
   
   Ти спитаєш мене: яким таким духом дихали козаки під водою? Що слугувало їм в такій «рибі» за зябра? Скажу. Над верхньою частиною човна, як димар над дахом, виводилась труба. Верхній кінець її здіймався над водою. Через трубу й надходило повітря усередину човна. У ній же знаходився «морський батько» – старший на човні; він оглядав обрій і керував човном.
   У підводному стані судно йшло на веслах. Причім, отвори для весел затягували шкірою.
   Дуже часто, щоб лишитися непоміченими для супротивника, козаки удавалися до інших хитрощів. Скажімо, перевертали догори дном чайки або дуби і, ховаючись під ними, потай підходили до берега. Тому й говорилося:
   «Козак у воді  –  врівень з водою». Або:
   «Козак і в огні не горить, і на воді не тоне, і під водою не гине». Або:
   «Не дивись, вражий турчине, на воду, а дивись під воду».
   Переможний похід Богдана Ружинського наполохав Крим і Туреччину. Він засвідчив силу й відвагу козацького війська, його спроможність приборкати будь-якого ворога. Богданко – лицар з лицарів, і пам’ять про нього ніколи не вмре в народі!..

   О запорожці, характерники, степові мудреці! Схиляємо перед вами свої голови. Ще не раз народ складе вам подяку. Горді не від гонору, відважні не від геройства, шляхетні не від пихи – вище за все ставили ви честь і братство. Гуртом ви розкривали будь-які таємниці, ніхто не зміг би збити вас з пантелику, перед вашими зіркими очима танули лицеміри, як сніжки на теплій долоні. Мудрістю своєю ви були подібні до пугачів, мужністю  –  до орлів. У житті цім знаходили ви щастя, й радість, і торжество. Чи ж не дітям нашої землі переймати й нести всі ваші заповіді й знання, відкидаючи все брехливе й чуже, щоб завжди і скрізь і до віку жила й міцнішала добряча українська вдача!

з книги "Легенди та Казки Хортиці", в-тво "Просвіта", 2000 р.