Крилова С. А. Краса у вим рах стат та гендеру

             


Краса у вимірах статі та гендеру


Краса у всі віки невипадково пов’язувалася зі статтю – адже саме в контексті статі краса породжує людське життя, дарує йому повноту та силу. В тоталітарному суспільстві цей зв’язок є більш опосередкованим, він приховується, адже людина повинна бути гвинтиком великого соціального механізму і глибинне вживання в стать та її красу заважає і чоловікові, і жінці мати «активну життєву позицію», в демократичному суспільстві зв’язок краси та статі стає більш явним та очевидним.  Тому не дивно, що після перебудови радянська людина зі здивуванням усвідомила, що стать глибинно зумовлює смисл людського життя, а будь-яка людина передусім прагне любові та  особистого щастя. А цьому  сприяють не лише певні якості характеру, а й  природна  і особистісна краса, краса вчинків і стосунків.
Ставлячи  питання про красу в контексті статі, ми спочатку не відчуваємо його складності: здається, що мова тут повинна іти виключно про зовнішню красу, специфічну красу жінки та красу чоловіка. Проте подальші міркування показують, що без краси стосунків і вчинків, краси особистості та взаємодії особистостей, зовнішня краса втрачається. І, навпаки, зовнішня краса може актуалізуватися, якщо людина проявляє моральну, внутрішню красу в суспільстві. Цю проблему добре виражають слова Є. Заболоцького:
«Так что есть красота?
И почему ее обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота?
Или огонь, мерцающий в сосуде?»
Переживання краси  в контексті статі в першу чергу стосується жінки, бо саме для неї краса – і неповторна тілесна краса, і  краса відносин з коханою людиною, є найголовнішою цінністю.
Це прекрасно показав філософ Я. А. Мільнер-Іринін: «Якщо існує краса в світі людини, то це краса жінки. При цьому мова йде про справжню, живу, повнокровну красу – красу тілесну, душевну та духовну одночасно...» [6,  с. 43].
Може виникнути питання: чи потрібно окремо аналізувати красу в життєвому світі чоловіка? Ні, адже краса не виступає для чоловіка такою ж фундаментальною цінністю, як і для жінки. Звісно, чоловік не може не цінувати красу вчинків та відносин з коханою людиною, з другом, з суспільством, але краса для нього не так пов’язана зі статтю та гендером як для жінки. Не можна не погодитися з Я. А. Мільнером-Іриніним, який зазначає:  «Для чоловіка достатньо не бути потворним – в фізичному плані, розуміється, а не моральнісному, для жінки ж одна моральнісна краса не вичерпує і не може вичерпати поняття жіночої краси» [6, с. 43].
З іншого боку, краса жінки – і тілесна, і душевна, і духовна – є  важливою цінністю і для чоловіка, адже бути поруч з красивою жінкою, бути обраним нею, заслужити її повагу та кохання – важливе підтвердження не лише соціального статусу чоловіка, а його екзистенціальної значущості.
Це зумовлює не лише піднесене та шанобливе ставлення до жіночої краси, а й сприйняття красивої жінки як призу успішного чоловіка. Часто до красивої жінки ставляться як до об’єкту маніпуляції, намагаються її використати, скептично відносяться до її розумових здібностей і моральних якостей.  В давнину саме красива жінка притягувала до себе загарбників та завойовників, ставала здобиччю чужаків, в добу Середньовіччя та Відродження саме вона була жертвою інквізиції. Краса ототожнювалася з трагічністю долі. Тому відсутність краси для жінки означала безпеку. Багато жінок приховували свою красу, обираючи  спокій та буденне життя.
При цьому краса вносить трагізм і екзистенціальну небезпеку і в буття чоловіка, що добре передається відомим японським прислів’ям: «Красуня – це меч, що розрубає життя».
Отже, ми можемо говорити про волю до краси в життєвому світі як жінки, так і чоловіка. Проте в гендерному контексті ми повинні говорити про волю саме до жіночої краси, тоді як воля до краси поза межами гендеру та еросу виводить нас за межі чоловіка та жінки – до особистості.
Цікавими є міркування М. Бердяєва про роль жіночої краси для становлення особистості чоловіка, набуття особистісної цілісності – андрогінності. «Чоловік шукає в жінці красу, красу в ній кохає, красу бажає обожнювати, бо втратив свою діву» [1, с. 97], –  пише  мислитель, маючи на увазі ту цілісність буття, яка є в божественному началі, адже воно є те Єдине, що породжує із своїх глибин і чоловіка, і жінку. 
При цьому М. Бердяєв усвідомлює, що в межах буденного буття жіноча краса «залишається зовнішньою для чоловіка, поза ним, він не приймає її всередину себе, не долучає її до своєї природи» [1, с. 97]. На цій основі філософ робить важливий висновок, який пояснює трагічність закоханості та кохання в бутті більшості людей: «Жінку тому так важко любити вічною любов’ю, що в любові чоловік хоче схилитися перед красою, що лежить поза ним» [1, с. 97].
Фундаментальне завдання і чоловіка, і жінки, які зустрічаються зі стихією жіночої краси – в усвідомленні її внутрішнього характеру, в інтимно-особистісному поєднанні чоловічого і жіночого в красі з подальшим виходом за межі і чоловічого, і жіночого. «Боготворіння закладено в культі чоловічої любові. А жінка рідко являє собою той образ краси, перед якою можна прихилитися, який можна боготворити. Тому любов приносить чоловіку таке розчарування, так ранить незбіг образу жінки з красою вічної жіночності. Але вищий, містичний сенс любові не в поклонінні та боготворінні жінки, як краси, що лежить поза ним, а в долучені до жіночності, в з’єднанні чоловічої та жіночої природи в образі та подобі Божому, в андрогіні. В творчому акті вищої любові чоловіча та жіноча природа перестають бути чужими та ворожими” [1, с. 97].
Чи є благоговіння перед жінкою та її красою архетипом буття чоловіка, чи воно є результатом тривалої духовної та соціальної революції людства? Напевно, це архетип, який розгортається і конкретизує в процесі людської історії. Показово, що відомий французький письменник Жозеф Анрі Роні (Старший), який в своїх романах на диво реалістично зображує життя палеолітичної людини, прагне показати, що і в ті далекі часи чоловік був сповнений не лише пристрастю, а й ніжністю по відношенню до жінки,  був наповнений благоговінням перед її красою. В романі «Печерний лев» він пише: “Серце Уна було повне ніжності до темноокої Джейї. Він відчував дивну боязкість, коли бачив її тяжке густе волосся й чудове сяйво великих вдумливих очей» [7, с. 231]. Показовими тут є і слова М. Чернишевського: «Люди перестали бути тваринами, коли чоловік став цінувати в жінці красу» [9,  с. 39].
На відміну від М. Бердяєва, який вбачає сенс краси жінки передусім в особистісній цілісності, матеріалістично налаштований І. Єфремов прагне розгадати таїну жіночої краси, виходячи зі своєї концепції краси як доцільності. «Струнка шия чимало додає до краси жінки... Жінка за своєю давньою природою – страж, а її довга шия дає велику гнучкість, швидкість рухів голови, – знову естетичне відчуття збігається з доцільністю... Широкі стегна... потворні в чоловіка,... складають одну з найбільш красивих рис жіночого тіла... Для того, щоб нанести найменше ушкодження мозку дитини при пологах, мати повинна бути з широкими стегнами... Довге волосся закріпилися в нашому відчутті прекрасного тоді, коли люди в теплу міжльодовикову епоху ще не знали одягу. Можливість прикрити маленьку дитину від нічного холоду у своїх грудей, захистити від негоди – от смисл довгого волосся, їхнє значення для вибору кращої матері» [3, с. 98 - 105].
В своєму баченні краси І. Бунін поєднує позицію Н. Бердяєва і І. Єфремова, розглядаючи жіночу красу як душевну легкість, яка підносить і чоловіка, і жінку над всім буденним і матеріальним. В оповіданні «Легке дихання» вустами своєї героїні Ольги Мещерської він дає таке описання  жіночої краси: «..це чорні, киплячі смолою очі, ... чорні, як ніч вії, рум’янець, що ніжно грає, тонкий стан..., малесенька ніжка, в міру великі груди, вірно округлена ікра, коліна кольору раковини, покаті плечі... – але головне... –  легке дихання» [2,  с. 14-15].
 В контексті дослідження гендерних вимірів краси виникає необхідність розділити зовнішню та внутрішню жіночість і чоловічість. Для цього можна ввести в структуру роботи концепти «чоловічість» та «чоловічність», які взаємодіють з поняттями «жіночість» і «жіночність» – для означення зовнішніх та внутрішніх вимірів статі.
Чоловічість та жіночість – це зовнішні виміри статі, які проявляються передусім в фізично-тілесних характеристиках та в поведінці. Чоловічність та жіночність виражають внутрішні виміри чоловічого та жіночого начал – екзистенційні. Вищим проявом чоловічності є мужність, яка в свою чергу може підніматися до рівня духовності. І мужність, і духовність характеризують як буття чоловіка так і  жінки, піднімаючись над статтю. Так само над статтю піднімається вищий прояв жіночності – душевність, яка є характеристикою і чоловічого, і жіночого начал. Зрозуміло, що внутрішня краса людини виявляється на рівні духовності та душевності, більше того, в їх поєднанні.
З позицій ідеалістичного світогляду внутрішні вияви статі впливають на зовнішні; з позиції ж матеріалістичного світогляду, навпаки, зовнішні вияви статі зумовлюють внутрішні. З позицій же персоналістичного світорозуміння, на основі якого автором будується підхід соціальної метаантропології, можна говорити про взаємообумовленість внутрішніх проявів статі та гендеру. Якщо міркувати  про зовнішні виміри статі, можна застосовувати поняття маскулінності та фемінності, що корелюють  з поняттями «чоловічість» та «жіночість». Отже, варто говорити про красу зовнішньої статі, використовуючи поняття маскулінності-чоловічості та фемінності-жіночості.
Досліджуючи екзистенцію жінки в контексті переживання краси як соціальної цінності, дисертантка прагнула піднятися над власною статтю і вийти на мета-позицію – розглядати красу в життєвому світі жінки і з жіночої, і з чоловічої точок зору.  Але справа не просто в підсумовуванні цих точок зору, мова йде про спільне співтворче проникнення в глибину проблеми на рівні поєднання чоловічого та жіночого способів розуміння, що духовно і душевно актуалізують одне одного.
Усвідомлюючи це, в даному дослідженні доцільно використати метод андрогін-аналізу. Що означає в цьому контексті поняття «андрогін-аналіз»? Якщо розбити його на складові, виходить: аналіз чоловічого та жіночого (від давньогрецьких слів: андрос – чоловік і  гін – жінка). Як ми побачили вище, андрогінами Платон називав цілісних істот, що жили до сучасного людства. Це істоти, котрих боги розрубили  навпіл, і перетворили в чоловіків і жінок. З тієї пори половинки ходять по світу в трагічних пошуках одна одної.
В сучасній філософській антропології та психоаналізі андрогін-аналіз трактується  як метод дослідження і глибинної корекції відносин чоловіка і жінки [4, с. 11-12].  Разом із тим, андрогін-аналіз є стиль і метод творення тексту, що долає “монологізм” та “логоцентризм” класичної філософії. Андрогін-аналіз є принципово діалогічним. У цьому його відмінність від практики творення класичного філософського тексту, де відбувається безкінечний монолог або обмін монологами.
Ця ж особливість андрогін-аналізу зберігається в ньому як у практиці усвідомлення та актуалізації особистості на екзистенційному і світоглядному рівні. Тут маємо принципову відмінність практики андрогін-аналізу і практики ортодоксального психоаналізу, в якому монолог-сповідь нескінченно чергується з монологом-інтерпретацією; можливе полегшення на цьому шляху межує із самотністю. Владна монологічність  – вираження чоловічого типу свідомості і буття – замінюється толерантністю і діалогом; замість взаємних монологічних імпульсів андрогін-аналіз пропонує співтворчість.
Це можливо лише тому, що маскулінності класичної філософії та ортодоксального психоаналізу протиставляється андрогінність – єдність чоловічого і жіночого не просто на тілесному, а й на екзистенціальному та суспільно-комунікативному рівнях. Як показав досвід створення цього дослідження, тільки така єдність стає ключем, що відчиняє досі замкнені проблеми осягнення краси в контексті статі та гендеру. Андрогін-аналіз дозволяє нам зовсім по-новому прочитати слова Ф. Достоєвського: «Краса врятує світ»: краса врятує світ лише тоді, коли веде до любові, а не до самотності.
Діалогічність андрогін-аналізу як діалогічність чоловічого і жіночого природно вростає в любов. Вона викликана до життя діалогічним характером людського буття, який є найважливішою передумовою і краси вчинків, і краси стосунків. Діалогічність, на відміну від монологічності, породжує не владу, а свободу, ту свободу, яка є єдиною з любов’ю. Андрогін-аналіз відображає реально існуючий любовний діалог  чоловічості та жіночності у внутрішньому світі кожного, діалог духовності та душевності, що породжує особистість.
Таким чином, важливим методологічним принципом в осягненні краси в життєвому світі жінки  стає усвідомлення того, що жіноча краса в своїй глибинній внутрішній основі є гармонія духовного та душевного начал, гармонія, яка з необхідністю відображається на тілесному рівні. Іншими словами, краса жінки це передусім особистісна краса.
При цьому слід констатувати, що на питання про красу в життєвому світі жінки ми відповідаємо передусім почуттями, а вже потім  розумом. Екзистенція жінки – це завжди таїна, пов’язана з таїною любові та народження. Екзистенція жінки в контексті краси є подвійною таїною.  В усіх часах і культурах саме таємничість дає жіночій красі дивну глибину і силу; не дивно, що в багатьох казках, легендах та міфах жінка, яка набула красу, постає чарівно-таємничою.
Тому, торкаючись теми краси, розум часто-густо стає безпомічним і найчастіше вирікає стереотипи на кшталт: «Не народися красивою, а народися щасливою», що насправді є лише спосіб затушувати проблему. Складність усвідомлення краси в бутті жінки  – результат складності її визнання. Краса статі  – це щось зовсім інше, ніж краса природи, вона завжди є виклик і заклик; вона призиває тривогу і бажання зробити з половини ціле. Краса жінки  – це краса половини, що кидає виклик усьому мужньому у світі.
Тому будь-яка красива жінка несвідомо жадає поєднання з розумом і силою чоловічого начала. Навіть при зовнішній упевненості, вона на диво тендітна й вразлива, і краса її постійно потребує зовнішнього підтвердження. Чим красивіша жінка, тим більш мужнього чоловіка вона хоче бачити поруч із собою; його чоловічість і свобода стають оправою її краси. Усе це часто штовхає жінку, яка вважає себе красивою, на шлях і хижачки, і жертви. Не дивно, що людство тривалий час сприймало красу жінки як спокусу. Краса жінки парадоксально відокремлює її від особистості чоловіка, часто робить неможливим дружбу з ним.
Як вже зазначалося вище, краса в людському бутті сприймається як жіноча властивість та якість. Це характерно для більшості культур світу, в тому числі – для української. Чоловік, що зробив свою красу важелем самоствердження, сприймається нами як образа чоловічості. Екзистенціальне протиріччя краси і чоловічості в життєвому світі справжнього чоловіка пояснює несвідому ворожість жіночних чоловіків до красивої жінки. Красива жінка недовершена тому, що у своїй красі максимально відрізняється від чоловіка. І разом з тим, по-справжньому красива жінка космічно довершена, це передусім завершеність душевності. Істинна краса жінки є внутрішнє сяйво, що може змінити зовнішність. Іноді це виражається у вітальності, що сяє полуденним світлом; іноді це меланхолічна, холодна і бліда замисленість. Але у всіх випадках внутрішнє сяйво жіночої краси притягує до себе чоловіків і мужніх жінок як метеликів, які летять на світло, не віддаючи собі звіту про наслідки [5].
Краса жінки завжди небезпечна, тому що породжує безжалісну конкуренцію чоловіків і мужніх жінок. У боротьбі за красиву жінку вони руйнують себе, але  частіше вона сама одержує згубні травми. Спектр цих травм простягається від смертельних ран, що наносяться ревнощами, до особистісних потрясінь, що руйнують здатність любити. Згадаємо біль, який звільняє божевільну Ларису з п’єси Островського «Безприданниця» після карандишевського: «Так не діставайся ж ти нікому!», і нарцисичну спустошеність Наталі з оповідання В. Брюсова «Останні сторінки зі щоденника жінки».
«Красивою неможливо стати, але нею можна здаватися», – так знову і знову гадає безліч жінок. Хоча б раз у житті кожна жінка здається красивою. Одній для цього потрібні сутінки, іншій – ранок, а третій – вчинок. І, звичайно, потрібний чоловік, в глибині якого ця ілюзорність стає реальністю.
Проте істинна краса жінки не може бути результатом збігу випадкових обставин. Краса жінки означає гармонію зовнішньої й особистісної краси. Без такої гармонії зовнішня краса  рано чи пізно призводить у лабіринт, де крім входу є лише тупики безвихідної самотності.
Особистісна краса  – це краса вчинків та стосунків. Вона первинна стосовно зовнішньої, створюючи тонус і стиль жінки, що притягує не нескінченну безліч сірих і жадібних чоловіків, а Єдиного Чоловіка. Люди платять за красу  самотністю чи любов'ю. Плата самотністю  – майже завжди розплата, плата любов'ю  – божественний подарунок. Але іноді і самотність буває божественним подарунком, однак лише в тому випадку, якщо веде до любові. Самотність буде подарунком і нагородою красивій жінці, коли вона усвідомлює в ній своє справжнє Я, особистість, що теж гідна краси. Тоді вона знаходить достоїнство, що робить її достойною любові; не пристрасті, коли її тіло стає розкішною річчю, що належить чоловіку-володарю, не дружби, що постійно перероджується в користь, а саме любові.
У матеріальному світі краса поєднується з доцільністю. В особистісному світі краса збігається зі свободою. Дві особистості, що поєднуються, несуть красу-як-свободу, здатні полюбити одна одну. Одночасно вони проникають у стихію любові до себе.
Справжня краса жінки і доцільна, і лежить за межами доцільності. Саме така повнокровна краса здатна подарувати жінці любов. Зовнішня краса жінки, що відчужена від особистісної, робить жінку нещасливою, веде її від любові в лабіринти садо-мазохістичної пристрасті і маніпуляції.
В контексті дослідження краси у її гендерних вимірах варто говорити і про зовнішню, і про внутрішню красу жінки, красу вчинків та стосунків – про красу, що може призвести до самотності, і красу, що може подарувати любов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бердяев Н.  Эрос и личность. Философия пола и любви. – М.: Прометей, 1989. – 159 с.
2. Бунин И. Легкое дыхание. – М.: Вагриус,  2002. – 207  с.
3. Ефремов И. Лезвие бритвы. – Нижний Новгород: ГИПП «Нижполиграф», 1998. – 608 с.
4. Крылова С. Андрогин-анализ // Философский словарь: человек и мир. – К.: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. – С. 11-12. 
5. Крылова С., Хамитов Н. Психология красивой женщины. – М.: АСТ, Харьков: Торсинг, 2004. – 253 с.
6. Мильнер-Иринин Я. А. Женственность. Спб. – Алетейя,  2010. – 320 с.
7. Рони Старший. Борьба за огонь. Пещерный лев. Вамирех. – Кемерово: Кемеровское книжное издательство, 1980. – 368 с.
8. Фромм Э. Человек для себя. – Минск: Коллегиум, 1992. – 253 с.
9. Чернышевский М. Эстетические  отношения искусства к действительности. – М., 1948. – 178 c.

Статья опубликована в журнале "Гилея" в 2012 г.