Душа

Ходила Душа світом, дивилася на нього широко розплющеними очима, милувалася ним і тягнулася юними чистими почуттями до розмаїття його краси. Зустріла Душа свою Долю – молоду, вродливу і пішли вони разом, тримаючись за руки, роздаючи дорогою усім охочим крихти свого великого щастя, що переповнювало їх серця. Наче усе було добре, але заздрісні люди почали шептатися у них за спинами: - Дивіться – вона і вона, і разом. Нетрадиційні відносини. Хіба так можна?
Засмутилася Душа, але виду не подала, таїла у собі образу. А незабаром і Доля дізналася про плітки і одного разу, не витримавши тих підступних насмішок, пішла із дому.
Спорожніло на душі у Душі. Так їй сумно стало, що не помітила, як з’явилися у неї Діти – гризотні думи. Не давали вони Душі покою. Куди вона, туди і вони. Чіплялися за спідницю, просилися на руки, лізли у голову і навіть у серці найбільш тужливі знаходили собі притулок. Зовсім поникла Душа, але одного разу завітав до неї Хміль, червонощокий, гамірний, трохи нахабний. Веселіше стало Душі і Діти кудись розбіглися. Сміх, жарти, пісні залунали у домі і змінилася Душа. Сподобався їй Хміль і стала вона усе частіше шукати із ним зустрічі. Це було не так уже і важко, бо був той Хміль багатоликим і велелюдним. При першому ж бажанні з’являвся і приносив полегшення. Минуло трохи часу і помітила душа, поки немає Хмелю, до хати приходить страшна потворна істота – Похмілля. Була воно як задуха, як сива безвихідь, як нестерпна отруйниця, від якої кожна клітинка Душі несамовито волала: - Хочу хмелю!... І хотіла Душа того чи ні, але мусила підкорятися цим бажанням. Уже більше нічого не цікавило Душу. Інколи, після Хмелю і перед Похміллям до Душі приходили Розпач і Розкаяння, але були вони не надто переконливими. Лопотіли щось про минуле, про надії і мрії, про нове життя, але такими несмілими і тихими голосами, що Душа не чула їх. А із Хмелем зустрічатися ставало важче, бо любив він жити на широку ногу, а у домівці Душі – лиш порожні кути та павутиння на них. Одного разу,
коли Хміль довго не приходив, потворне Похмілля липкими руками стало стискувати шию Душі. Стало тій страшно. Вибігла Душа на балкон, глянула униз і диво – побачила свою Долю, що колись покинула її. Молода і гарна(так здавалося), стояла Доля далеко унизу і привітно махала рукою, ніби кликала до себе.
- Іду! – крикнула Душа і зробила крок уперед. Назустріч їй летіли спомини тих часів, коли вона була молодою і щасливою. - І зараз такою стану – подумала Душа і в останню мить раптом побачила те, чого не розгледіла із висоти: на землі стояла її Доля, але не юна і чиста, як колись, а стара, із впалими щоками, беззубим ротом і чорними дірами замість очей. То була Смерть.