ти мiй останнiй романтик столiття

Так хочеться, безкінечно хочеться торкатися твого волосся,
проводити ніжно рукою,
та заспокоюватись, що ти поруч.
Так хочеться — проміняти повітря на запах твого парфуму,
готувати вранці каву по-львівськи — саме так, як ти любиш,
та прикрашати все довкола живими квітами.
Так хочеться — зупинити годинник та поїхати з тобою до моря,
туди, де час зникає, й безкінечно милуватися грою хвиль,
цілувати тебе у скроню, зігрівати руки твоїм теплом.
А ти — ти поруч, і водночас такий далекий від мене,
не знаю, яких галактик сягає ця далечінь, чим вона вимірюється й як її скоротити.
Ти називаєш мене сонцем,
а я пишу тобі в меседжах “милий друже” й сумую за тобою під час кожної своєї подорожі.
Ти не любиш натовпів людей та коротких спідниць у жінок,
кава та гарний віскі — здається це все, що тобі треба.
Я обожнюю балет і театр, й постійно намагаюсь вирвати тебе на виставу.
Ти подорожуєш лише літаками, вважаючи себе занадто старим для автобусів,
а я живу романтикою потягів, й читаю безкінечно багато книжок.
Ти мінімаліст, зайві справи, зайві рухи, мішура та прикраси — це не для тебе.
А я, мов той Білий Кролик з Аліси, в постійному поспіху, з мільйоном творчих ідей, які конче необхідно реалізувати.

Ти не спиш ночами, я не висипаюсь ранками.
Час — його завжди бракує.
Подумки я пишу тобі гарні довгі листи, а іноді — відправляю меседжі “доброго ранку”.

Здається, в нас зовсім різні паралелі та меридіани. Але часом вони перетинаються, і тієї миті, коли ти мені щиро посміхаєшся і я бачу блиск твоїх бурштинових очей, тоді я щаслива. Тоді я безкінечно щаслива. Не уявляєш собі, як я радію, коли змушую тебе посміхатись.

Я не обіймаю тебе — ще подумаєш, що кохаю,
такого серйозного, трохи втомленого.
Якби могла — подарувала б тобі персональний календар на рік, викинула б літо й зиму, залишивши лише твої улюблені березень та листопад, без першого числа, яке ти не ненавидиш. Березень та листопад — твоя романтика. А ти — мій останній романтик століття.

A.Z. dedicated.