Після довгого сну прокидається вістря печалі.
Наче квітка, уверх,
крізь марноти суєтні, росте,
Повнить серце вогнем,
наче фронт грозовий набухає,
І спалахує враз
фіолетово-синім вогнем.
Тільки крила розкрий –
по стихіях,
мов птах, заширяєш,
І побачиться світ
на долоні
мов дрібка зернин…
Та залишиться біль,
він до ночі тебе почекає.
Стихне буря чудес,
ти під зоряним небом - один.
Он як вікна блищать!
Хто росою цю душу вмиває?
Тихо хмари пливуть,
колисають і манять в блакить…
Хто там слухає нас?
Хто несповнене, грішне прощає?
Ясним ранком чому
павутиння сльозами бринить?
Пiсля довгого сну прокидаeться вiстря печалi...
© Copyright: Борис Смыковский, 2014
Свидетельство о публикации №214081300696
Свидетельство о публикации №214081300696
Рецензии