Дорогою часу

Дорогою часу, устеленою мільйонами доль, ти йдеш, подорожній, невпинно.
Та коли сивий небосхил громаддям своїх віків притисне тебе до землі,
що ти скажеш цій первородній глині, перш ніж розчинитись у ній?
Що ти марив високим небом і не раз на крилах мрії
борознив його неосяжними глибинами,
за мить долаючи відстані, недоступні буденній уяві?
Але небу байдуже до таких як ти. У нього свої печалі.
Його атоми – зорі, пучки його нервів – чорні діри, і кров його – сонячний вітер.
Вони задіяні на вічний рух, у масштабах якого ти – еталон нерухомості,
а тому малоцікавий Всесвіту.
Майбутнє – це ілюзія, минуле – утопія пам'яті. І ти живеш лиш одним подихом.
Корпускули часу, об'єднавшись, утворюють той ланцюг,
по якому прямує твоя душа у білий морок невідомого.
Та колись цей місток обірветься і, наче лантух сміття,
ти гепнешся у потойбіч буття, де хтось незбагненний,
із вселенськими повноваженнями, зваживши твою сутність,
упакує її у нетлінну тару.

А, може, ти скажеш, що ніколи не відривався від матінки Землі,
бо закони тяжіння мають пріоритет над летом хворої фантазії
і краще ходити на задніх кінцівках, ніж, обпаливши одного разу паперові крила,
потрапити до товариства знедолених вигнанців, щоб стати одним із них.
Але навіщо тоді тобі пута раба? Ти і без них раб.
Крила – це велике випробування для приземленої душі.
Найкраще їх застосування – зробити із них віяло
і тішити себе думкою, що ти міг би літати,
але небо – чуже і холодне, а земля така звична і рідна
і ти не боїшся, а просто не хочеш втрачати час
на безплідний пошук натхнення.
Припадаючи кожною клітинкою до надійної плоті землі,
ти забув за небо і тепер соромишся у цьому зізнатися.

Але скоріше за все ти нічого не скажеш.
Там, де багато слів, там порожнеча думки.
Пригнічена душа сумує за тим, що могло бути, але не сталось,
і не хоче сприймати те, що сталось всупереч її сподіванням.
Усе втрачає свій сенс, розчиняючись у океані часу.
Хижі риби-століття жадібно ковтають людські долі,
жирують у намулі забуття, обростають мохом байдужості
до таких подорожніх як ти.
І ти, молюск розуму, даремно прагнеш осягнути те,
що не підлягає земному розумінню.
Із замкненого кола протиріч ти – найменша таємниця.
Але і її ти не в силах розкрити, бо збагнути себе неможливо
ні людині, ні Богу...Ти сам. Навколо безвихідь
того минулого, що зупинилось, щоб повторитись у майбутньому.
І ти блукаєш у лабіринтах спогадів, де камертон часу
гупає тобі у скроні та дзвенить мертвою тишею
тих далеких сподівань, які так і не стали дорослими...