К стки

Мій тягар – моя правда. Саме тому в мене не так багато друзів. Саме тому я мало кому подобаюсь. Саме тому в мене не буває тривалих стосунків із людьми. Але ж то таке.
Я не переношу нещирість.
Тому поетів не люблю.
Я не кажу про геніїв, залишимо їх. Пушкін, наприклад, взагалі не поет, а езотерик та філософ. А вірші та казки – то шифри для нас, недалеких.
Поезія, як музика, повинна породжувати в нас щось прекрасне. Або хоча б торкатися потаємного, пробуджувати почування.
Ненавиджу поезію. Вона не відображає навіть відблиску моїх почуттів. Я не вірю їй. Звертаюся до неї з надією знайти слова, яких сама не можу народити – і не знаходжу. Вона порожня. Мені замало цих красивих, ретельно підібраних, містами вимучених слів. Забагато слів. Безліч метафор. Майстри слова – брехуни. Мудодзвони.
Те, що я хочу сказати – не має словесних формул. Я не стану про це писати, бо відверта.
Я ж не поет, а навіть поети не можуть. Безсилі.
Ось, наприклад, саме зараз, коли я пишу це, намагаючись водночас проковтнути невидимий ком, який застряг десь між глоткою та сонячним сплетенням і не дає дихати, в цю мить я раптом знайшла доречне слово. Репетиція. Це зараз саме те влучне слово. В ньому, такому простому, ритмічному й твердому, криється весь спектр того, що коїться у цю хвилину. Бо головне – попереду.
Я шукач слів. Я шукаю та знаходжу слова по одному, самотні, кинуті, не потрібні нікому, хіба що мені. Тільки по одному вони більш-менш можуть вмістити у себе сенс моїх переживань. Коли фізичне, тілесне намагаєшся описати словесними формулами – виходять на світ не фрази, а приблизно такі ж паралізовані каліки, як при змогах описати музику чи живопис. Коли боляче – справді боляче – останнє, чого хочеться – це говорити. Само тіло знає, що слова потрібні в інших випадках. Слова – для поетів та мудріїв, я ж спостерігач, і обов’язок мій – мовчати. І лише зрідка я дозволяю собі спробувати знайти одне, правильне слово – нібито позичити, попросити його в мови з надією на бодай тимчасове полегшення. І хоч добре відомо наперед, що ніякого полегшення не буде, нічого. Більш того – є велика вірогідність того, що стан погіршиться, адже підчас болісного , сумлінного процесу пошуку влучних слів я лише глибше заринаюся у хворобу, переживаю її знов і знов, тим самим розтираючи хвору мозоль до гнійних гематом, що не загоюються. Як в дитинстві – ми не давали зажити маленькій ранці, яка швидко підсихала, зі збоченим дитячим задоволенням здираючи темну кров'яну коринку знов і знов. Ось це й зараз. В дитинстві залишаються шрамики – ніжні, тоненькі бліді рисочки на рожевій шкірі коліна. А десь під епідермісом, на тонкій оболонці душі (чи що там важить 21 грам, який ми втрачаємо після смерті? ЩО ТАМ БОЛИТЬ, ЧОРТ ЙОГО ЗАБИРАЙ, всередині тіла, не торкаючись внутрішніх органів???),на цій не відчутній плівочці шрами доволі відчутні.
Сьогодні в мене вперше заболіло у грудях.
Це погана подія. Я не люблю біль.
До того ж, що цей сьогоднішній біль нетиповий.
Я знаю біль не дуже добре – я ніколи не ламала кісток, не народжувала. Пару разів боляче падала, пару разів мене били, кілька разів різалася гострим. Ну зуби боліли ще.
Але це щось нове, і це лякає.
В грудях немає м’язів. Тобто у самому центрі грудей, під сонячним сплетенням. Там кістка. Я читала підручник та дивилася кольорові картинки. Я точно знаю. БОЛІТИ ТАМ НЕМА ЧОМУ.
Що ж тоді болить?
Ні, це не серце, як співають в піснях. З ним, родимим, в мене все гаразд. Взагалі в моєму молодому, здоровому та досить сильному тілі болять іноді хіба що м’язи від тренувань або після занадто бурхливого сексу. Навіть голівонька не болить в мене ніколи. Хоч би і з сильного похмілля. Блювати – будь-ласка, а ось щоб голова боліла – ніколи. Тому й таблеток я ніколи не вживала, і пишаюся цим.
А тут таке.
Я лежу на підлозі в повній тиші. Я слухаю своє тіло.
В ньому з’явився центр. Він пульсує.
Хтось каже, що саме там в мене Анахата. Чудово. Я не проти.
Тільки скажіть мені, йоги, чого вона, сука така, болить?
Поет скаже – це тому, що скоро травень. І це буде брехня.
Одна моя знайома напіврусалка-напівянгол сказала, що хризантеми пахнуть так, як болить серце.
Серце в поетичному сенсі, авжеж.
Мені подобаються хризантеми. Вони чесні й прості – як я люблю. Була б поетом – сказала б, що в моїх грудях ростуть хризантеми. Та й пахкотять.
Але ж повторюю – я не поет. Я жінка. В мені тече кров. В мене міцні кістки та гнучке тіло. Майже 30 років я жила із приємним розумінням того, що в мені пустота (знову ж таки, в поетичному сенсі).
Сьогодні з’ясувалося, що ні.
Цікаво, що там.