Кра на мр й...

Дорогою найвпертіших пошуків не завжди й не відразу дістаєшся істини, та ризикувати й набити ноги доводиться кожному, хто чуттєвий до голосу свого серця, до переливів душі, хто тривалий час шукає «Жар-птицю» в казкових заобрійних країнах, та все ж таки, із Божою поміччю переконується у тому, що мостить гніздо ця завітна пташка не у казковому просторі, а на живому бутті людства, у подумках родинного для всієї країни дерева в українській батьківській садибі. В садибі, яка пам’ятає про тебе все, знає найбільш потаємніше. Яка ще змалку, у колисці під гомін літнього дощу колисала тебе, маленьку, наспівувавши про васильки, про лелечину вірність.      
І садиба ця у пам’яті залишається довічно, адже для кожного має значення, звідки починаються перші мандри.
Я мандрувати почала із Донецька. Отже, спогади про «батьківську садибу» розпочалися у місті. Разом із моїми мандрами, мандрувало і все місто: воно змінювалось, ставало більш кращім, розвиненим. З’являлась нова індустрія, розширювалась промисловість, усе складалося, мов, дитячі пазли перед очима. Зараз у пам’яті постала невеличка садиба, праця рук моєї сусідки – старенької Лідії Іванівни, якої вже давно не маж серед нас Яблуня із червоноокими яблуками, з приємним присмаком дитинства, жовтогарячі величезні (на той час у моїй уяві) абрикоси, яки ми з Тьомкою поспішали зірвати ще зеленими… 
Час змінюється, впливає на мандри.
Сьогодні, мої очі блукають нічними освітленими стендами з написами: «Бери!», «Купи!», «Отримай!», «Здобудь!», «Виграй!». Але жоден з них не закликав: «Віддай!», «Подаруй!», «Пожертвуй!» - мов поприліплювані малюнки, мальовані на грубому, сірому папері сьогоденішнього буття.
Побачити себе в собі, а ще в багатьох інших – замислилася я, мабуть це справа непроста. Якщо розглядати це під величезним сформованим людством склом «соціального азбуковника», то трохи-потроху навчаєшся новітнього «живопису», який є гранню зовсім не сумісного, а навіть  обдирного й наспіх обмазаного, шибкого існування людства. 
Погляд…. думка кожного українця бентежать серця багатьох. Особисте бачення створеної ситуації, погляди в потьмах, коли просто неможливо роздивитися та знайти причинну послідовності, створює у мисленні українського народу сценарій безвихідності, лінію краху. Але, все ж таки, потрібно долучитися до болю країни й спробувати розв’язати цей клубок негараздів, жаху, цинізму й заздалегідь куплених, мов якийсь товар на базарі, поглядів й думок у колі політизованості кожної людини.
Набридли вже «партійні товстяки» з величезними кишенями пограбованого людства. Вже досить покладати на чашу сталевих терез свої давно поховані цінності й пріоритети, загублені мрії та знецінені часом й невиконанням обіцянок, сподівання. 
Загалом, сьогодні, людство перебуває на межі створення чогось нового. Але, усі добре знають, що побудувати «нове» ми зможемо тільки тоді, коли знімемо з очей рожеві пелюстки, які з часом все більш з’єдналися із нашими очами.
Останнім періодом, у нашій країні йшов якійсь дуже тривалий за часом проведення «цирковий ярмарок», де сильні, хоробрі й могутні люди почували на собі гніт «сучасних царьків», їх несамовиті бажання втіхи, жадоба до безперервних задоволень і розкоші. Славна країна дозволила тому керівництву робити із собою різне, оце все примушувало нас іти навшпиньках із зав’язаними очима й горнутися мріями до славного й могутнього минулого України.
Зовсім мало часу назад, ми поводили себе мовчазними тваринами, які в собі насправді мають величезний потенціал, силющій дух та багатирську наснагу, але знаходячись у клітках, кандалах знецінюють самі себе та віддають своє первородство за відходи та податі. 
Збагнувши та побачивши тверезо цій сценарій розвитку подій в країні, зараз почали шукати сходинки, створювати спроби піднятися, вирватися, позбутися порожніх слів, заповнених лише хижими звуками.   
У людини цілком достатньо об'єктивних причин, щоб прагнути до збереження своєї рідної землі, своєї кровної природної струнки. Але врешті-решт свою рідну домівку ми можемо врятувати й захистити тільки люблячим серцем, обіймами рідної Землі-Матері та її солов'їним співом...
Шовкова косиця - це рідна земля, це пахощі рідного лісу, обсипані жаром гаї, багряні соснові крони, злегка-зелений кафтан весняного лісу, солодкі співи перших птахів...
Рідна сторона, вона близька і чуттєва ще змалку, коли взимку, разом із батьком стрибаєш у санчата й летиш по морозу вперед, з гори... Коли, наче цвітом, білим пухким снігом, мов біло пінним, засипає вже давно тоненькі й голі віти дерев. Коли на кожному віконці, у кожній домівки дивні квіти з'являються раптово... Коли на світанку голубіють сніжні покривальця, ніби спогади блакитних небес...
Якась рідна непорочність, душевність, тривалий спокій, мов казка, мов казковий сон...
Шовкова косиця - це моя Україна, це країна моїх мрій і сподівань. Це перші блакитні мрії, це чуттєвий захід сонця та його сміливий ранній схід. Це чудові міста, з особливою музикою, зі своїм добрим полум'ям у серці.
Земля рідна вмістила в себе все. Версти й час, перші спалахи літньої грози й каплі сльози матері. Квітучі садиби й пахучий український чорнозем. Духмяний гарячий хліб й маленьке сім'ячко, яке пробивається крізь землю. Навіть, сорняк у полі - він теж рідний, український...
Україна - це барви цікавих зустрічей, це невичерпні ресурси й культурні ознаки.
Це - діамант, який ціниться дуже дорого. Україна потребує миру - перекликанням весняних потоків й рокотом кримського узбережжя, шелестом української калини й російської берези, красою зустрічей нового дня, цвяхтаньєм птахів, голосами та радісним сміхом дітей. 

Говорячи про Україну, я можу навести такі слова – вона виросте, вона воспряне духом, вона буде духовною та матеріальною житницею для всього світу, вона стане прикладом сили, волі, злагоди та миру.