Знайте яким в1н хлопцем був. 1стор1я 1з недалекого

драма

 
 










Дійові особи:

Людмила Максимівна Костенко – мати воїна-афганця
Ігор – його шкільний товариш
Наречена Ігоря
Петро Петрович – директор підприємства
Віктор Іванович – начальник відділу кадрів
Сергій Леонідович – заступник директора
Павло Леонідович – профспілковий лідер
Рита – підлегла Костенко
Коопейкін – кооператор
Офіцер воєнкомату
Дівчина військовослужбовець
Слідчий
Перша жінка на цвинтарі
Друга жінка на цвинтарі
 
Дія 1. Картина 1.
Міський цвинтар. Біля могили з гранітним постаментом сидить жінка в чорному вбранні.
Костенко. Здраствуй  мій дорогий синок, мій соколик. Я знову біля  тебе, бо тільки тут трохи вгамовується моя печать, тільки біля  тебе знаходжу спокій
Господе наший, навіщо ти забрав у мене сина, а лишив пам’ять про нього? Чому я в спогадах зустрічаюсь з ним, бачу  в кімнатах його речі - все ле¬жить на тих же місцях, що і раніше, чекає на хазяїна. Інколи мені здається, що ти приміряв свої джинси, які висять на спинці стула, а в шифонері шукав свою любиму картату сорочку. Але чому ж не промовиш ти до мене ні слова? Чи винна перед тобою? Чи гоже дорікаєш мені за те, що я відпустила тебе від себе, не лягла на дорозі перед машиною, яка везла тебе до війська. Я ж так плакала аж до самого воєнкомату, поки не закрилась переді мною висо¬кі залізні ворота. Ти  весь час заспокоював мене, а потім підняв високо над головою руки : "Я повернусь мама". Я чекала на тебе. Скільки радості було в мене,коли я отримала вісточку від тебе. Ти ставав ближче до мене, а головне ти був живий. В своїх листах ти заспокоював мене, говорив, що в тебе хороша служба, вірні товариші і дбайливі командири, особливо хвалив ти капітана Сухорукова. Я відчувала твоє захоплення своїм командиром,  його мужністю, мудрістю і силою, раділа, що поруч з тобою знаходиться справжній чоловік, який зможе тобі дати те, що  не змогла дати я, бо я всього-навсього жінка, а батька в тебе змалечку не було,
Часто твоїх листів не було довгенько. Я хвилювалась. Потім приходило декілька, в  яких ти писав, що знаходився на військових навчаннях, на яких твоє відділення успішно виконало своє завдання. Я гордилась тобою і разом а тим якісь таємні передчуття хвилювали мою душу, бо ти ставав...  Якби виразитись точніше? Ти ставав занадто мужнім, якщо не сказати грубим, занадто впевненим в собі і разом з тим нервовим. "Звідки це в тобі?"- запитувала себе з тривогою, але тут же заспокоювала себе. Говорила, що мені не зрозуміти таємних перетворень, які відбуваються з хлопчиком, коли він стає чоловіком. Тепер все розумію. То материнське серце віщувало мені біду, а я не зрозуміла тоді і не підказала тобі, щоб ти був обережнішим.
Зараз твої однокласники приходять з армії, заходять до мене в гості. Я дивлюсь на них і не бачу , бо сльози застилають очі. Мені, здається,  що то ти стоїш в військовій формі. Недавно приходив твій товариш, Петя Климук - запрошував на весілля, але я не  пішла туди. Навіщо портити людям свято. Я ж себе знаю: розридаюсь тільки побачу молодих. А Наташа  Лисенко, з якою ти сидів за однією партою, вже народила хлопчика, такий гарненький карапуз. Колись ти такий був. Мамаша така була  щаслива. Нехай на її долю не випаде того, що випало на мою.
От Світлані Козирь, з  сьомого під’їзду не повезло - вийшла за наркомана. Він її хотів примусити вживати наркотики, бив частенько,але вона терпіла, бо надіялась витягти його з цього багна, тільки марними були зусилля. Непевно вони розлучились.
В мене на роботі переміни— призначили мене завідуючою відділом замість Петровича. Ти його знаєш. Непоганий був чоловік, але ж дуже любив випити, а зараз з цим дуже сурово. От і звільнили його, а мене призначили. Поки що з обов’язками справляюсь.
Що ж це все я говорю і говорю, а ти мовчиш. Скажи хоч слово до мене, як там тобі? Чи ти сердишся на мене? Скажи не мовчи.


Дія 1. Картина 2.
До могили підходить юнак в формі льотчика цивільної авіації, його під руку тримає вродлива дівчина.
Ігор. (Ложить квіти до могили). Добрий день, Юро, ось прийшов попрощатись з тобою, бо їду з міста.
Костенко. Це ти Ігорьок.
Ігор. Так, Людмила Максимівна.
Костенко. Куди ти їдеш?
Ігор. Закінчив училище і тепер направляюсь працювати до Брянська.
Наречена. Обіцяють квартиру дати на протязі року, як молодому спеціалісту.
Костенко. У вас все хорошо, говорила ж я Юрі, щоб і він поступав до училища. Зараз би теж закінчував, а головне – не послали б його воювати і був би живий.
Ігор. Я теж свого часу пропонував йому йти навчатись до училища. Та хіба ж він послухає.
Костенко. Так його важко було в чомусь переконати. Як візьме щось у голову, то так і зробить. Десантником хотів стати. Тягав гантелі, еспандер, бігав по стадіону, холодною водою обливався.
Ігор. Він і мене заставляв бігати. Я і не жалкую. В училищі знадобилось. Взагалі. Хоча ми з ним були одногодки, але він за старшого був, завжди і впливав на мене в кращу сторону. Якби не він, то не знаю, ким би зараз був. Одного разу він прямо з боєм вивів мене з гурту «бігунів».
Костенко. Він завжди захищав слабкіших.
Ігор. А пам’ятаєте, як ми з ним хотіли відправитись на плоту на остів Хортиця, щоб подивитись, як жили запорізькі козаки.
Костенко. Дітьми ви тоді були.
Ігор. Цікаво хоч зараз узнати, хто ж нас видав?
Костенко. Оксана Білозір. Вона була дуже налякана вашими планами.
Ігор. Я так і знав, що вона не витримає. Говорив же  тоді Юрі, щоб він не розповідав дівчині про наші плани, бо вони  не можуть тримати таємниці, але він відповів, що Оксана не така.
Костенко. Може б вона і не сказала за когось іншого, але за Юру не змогла, бо було між ними якесь дитяче захоплення.
Ігор. Доречи, де вона зараз?
Костенко. Вийшла заміж. Ще Юра був живий. Йому хтось написав про це, так він дуже переживав. У мене запитував, не вірив, а що я могла йому відповісти»? Такі вже дівчатка пішли.
Дівчина. Можливо не про всіх так можна говорити?
Костенко. Вибачаюсь, але вас я не мала в виду.
Ігор. А мене Галя зовсім не така. Завжди мене чекає, куди б не поїхав. Сам інколи дивуюсь, що вона в мені знайшла?
Костенко. Значить кохає.
Дівчина. Звичайно кохаю, що я без нього буду робити. Посилали  його на прак¬тику до іншого міста, то я кожен день його чекала. Тому ж іду з ним до Брянська, бо що я буду без нього.
Костенко. Хай вам щастить.
Ігор. Ми з Галей вирішили, якщо народиться у нас  син, то назвем його Юрою. В честь вашого сина. Він мені за брата був.
Костенко. Хороше ім’я. Я назвала свого сина так в честь першого космонавта Юрія Гагаріна. Тоді всі тільки про космос говорили. Зараз зовсім інші імена для своїх дітей вибирають.
Дівчина. Мені Ігор багато розповідав про вашого сина, хотілось щоб наший син був схожий на вашого Юру. Костенко. У мене був хороший син.
Ігор. І товариш. Як жаль, що його немає між нас.
Костенко. Так. Не віриться. (Пауза)
Ігор. Нам час, Людмила Максимівна, справи чекають: треба готуватись до екзаменів та і весіллі не за  горами.
Костенко. Ідіть, хай буде у вас все хорошо. Дякую, що сина не забуваєте.
Ігор. Я ніколи не забуду його. Я буду писати вам.
Костенко. Хорошо. Я чекатиму листів від тебе і ти Галинко напишеш  про життя.
Дівчина. Напишу.
Ігор. До побачення.
Костенко. До побачення.
Юнак з дівчиною виходить, а на сцену виходять дві жінки. Теж в траурній одежі. Одна з них тримає за руку маленьку дівчинку років п’яти.


Дія 1. Картина 3.
Перша. Добрий день Максимівна.
Друга. Добрий день Максимівна.
Костенко. Добрий день.
Перша. Проходили оце мимо, та думаєм, давай зайдемо до нашої подружки.
Друга. Так. До подружки по нещастю. Нема,  мабуть, нічого гіршого в світі,ніж, як батькам хоронити своїх дітей.
Костенко. Ваша правда. Гірка доля дісталась нам. Чим мил бога прогнівали?
Перша. Хто б міг подумати, що в наш час ми будемо оплакувати своїх дітей, як колись за батьками плакали.
Друга. Так. Було щасливе дитинство, росли діти на радість батькам і  раптом - Афганістан. Я раніше і не чула про нього. Де він взявся на наші голови?
Перша. Так, забрав наших діток. Який тільки Серьожа з мене був хороший. Кажуть, що то матері вихваляють своїх дітей, але він справді був дуже хорошим сином. Сусіди не дадуть збрехати і веселий, і мотки , і доброзичливий. Мені у всьому допомагав.
Друга. Мій самий старший був в сім’ї, то ж завжди за меньшими слідкував бо я ж на роботі, а він покорме і прибере за ними, на вулицю одягне, до садка відведе. А як він найменшу сестричку свою любив.  Їй виповнилось три роки , коли пішов він до армії, то в листах завжди передавав їй привіт і запитував: Як там моя Вірочка, чи підросла? Підросла, тільки не зустріла його. Як то вона плакала за ним. Зараз мене завжди до братика на могилку тягне.
Перша. Вірочка, ти пам’ятаєш свого братика.
Віра. Так.
Перша. А скучаєш за ним?
Віра. Так. Він завжди катав мене на спині.
Друга. Що правда то правда. Дуже він любив возитись з нею. Посадить собі на плечі, а він в мене великий такий був, і бігають з кімнати в кімнату Я кричу на них, бо ще впадуть чи за одвірки зачепляться, а вони рего¬чуться. Віра кричить, ще хочу. Віра. Я ще хочу, щоб Ваня  мене покатав, бо Віталік не хоче, говорить, що я велика. (Пауза. Жінки сумують).
Перша. Що це ти,  Максимівна квітів ще не посадила на могильці?
Костенко. Та оце ж хотіла посадити пізні  хризантеми, щоб вони йому на день народження  розквітали, в кінці жовтня, але не можу ніде дістати.
Перша. Треба  подивитись   у себе па городі.
Друга. А я посадила  на могильці троянди. У мене вдома так багато троянд. Ваня дуже любив їх, допомагав вирощувати, обрізав, обкопував їх.
Перша. А я хочу посадити біля могилки кипарис і Івушку. Я бачила в одних. Так гарно. Кипарис стрункий, як жених, а Івушка тендітна, ніби наречена. На цім світі не побрались наші дітки, то на тім знайдуть собі наречених.
Костенко. Нехай знайдуть, щоб не було їм там скушно, поки нас діждуться.
Друга. Будемо і ми колись там.
Перша. Всі  будемо тільки неодночасно. Таке воно життя. Бігаємо, метушимося, а потім - раз, і нічого вже не потрібно.
Костенко. Так. Що не потрібно, то не потрібно, хоч би на мить побачити Юрочку свого, хоч би почути його голосок. Нічого більше не хочу.
Друга. Межі якось приснився, але нічого не сказав.
Перша. А міг просить вареничків наварити весь час, так я зварила. Пригощайтесь. (Беруть по варенику їдять).
Друга. Максимівна ти  ходила до воєнкомату?
Костенко. Що мені там робити? Перша. Як чого там виділять грошову  допомогу.
Костенко. Не потрібна мені їхня допомога. Хіба вона  мені сина поверне.
Перша. Сина то не поверне, але ж тобі поміч буде. Подивись на себе. Тобі ж і п’ятдесяти немає, а виглядаєш на всі шістдесять. Подумай про себе. Може чоловіка б собі якого завела, вдвох було б легше. Друга. Воно б і діточок можна завести, і після п’ятдесяти народжують і нічого.
Костенко. Про що ви говорите? Щоб чужий чоловік зайняв місце мого Юри в серці. То гріх великий перед ним. Я ніколи цього не зроблю, бо Юра мені не прос¬тить цього.
Друга. Дуже вже побиваєшся, Максимівна.
Перша. Звичайно, побивається, бо один син був. А якби було так як у тебе че¬тверо, чи хоча б двоє як у мене, то не так би тужила.
Друга. Все одно гірко чи один син, чи не один.
Перша. Гірко і прикро. Ти от не раз тут була і зустрічала немало таких неща¬сних жінок, таких, як ми.
Друга. Звичайно зустрічала, багато тут могилок з обелісками.
Перша. А скажи, чи зустрічала серед них дружин наших керівників?
Друга. Не доводилось. Що правда то правда. Такі ж сіряки як і ми.
Перша. Ото ж бо і прикро стає, що вмирали там тільки наші діти, і хто при владі був, та гроші мав, то відкупили своїх діток.
Друга. І то правда, якби були власні діти в армії, то подумали б перш ніж посилати дітей на погибель.
Перша. Де справедливість? Чим мій син, чи твій гірший від їхніх дітей. Чи ті батьки більше люблять своїх дітей, а наші що бур’ян.
Друга. Всі матері однаково люблять своїх дітей.
Перша. То  ж закон у нас що дишло, куди повернеш, туди вийшло.
Друга. Коли ж то в світі люди будуть жити по совісті?
Перша. Нам, мабуть, не дочекається.
Костенко. Коли прийде божий суд на землю, то з кожного спитається за його справи.
Перша. Коли ж це буде?
Костенко. Коли люди повірять в бога.
Друга. Зараз всі стали такі набожні. Назвіть наші керівники до церкви
ходить. По телевізорі показували.
Перша. Спочатку зруйнували храми, а потім стали набожними людьми. Не вірю таким людям, то показне.
Костенко. Сказано з  Біблії, що кожен повинен звести храм божий в собі і слухати там слово Боже.
Перша. Хто його слухає, якби слухали, то не послали наших синів на війну.
Друга. Так. Нема порядку на світі.


Дія  1. Картина 4.
Чути бій барабанів, сурмлять сурми. На сцені з’являється школярі, вчителі, офіцер з воєнкомату.
Вожата. Урочистий мітинг, присвячений пам’яті Юри Костенко відкритий. Слово надається капітану Сормову.
Офіцер. Я зачитаю листа від командування Н-ської частини, в якій служив наш славний земляк Юра Костенко. Я не побоюсь високих слів, бо його подвиг буде навічно записаний в книгу бойових звитяг нашого міста, ось що вони пишуть: "Шановна Людмила Максимівна! Командування військової частини доводить до вашого відома, що ваш сан геройськи загинув в нерівному бою з ворогами. Він сам визвався прикривати відхід своїх товаришів, які по¬трапили в оточення. Ціною свого життя він стримував натиск ворога до підходу основних сил, але був тяжко поранений і помер на бойовому посту, врятувавши життя багатьом своїм товаришам.
За героїзм і мужність, проявлені в бою з ворогом Сержант Костенко Юрій нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно).
Командування Н-ської частини виражає співчуття Вам, Людмила Максимівна, вашій сім’ї, а також рідним і близьким Юри Костенко.
Вічна пам’ять героям."
Ось такий лист. Коротке, самовіддане життя Юри Костенко назавжди лишить ся в нашій пам’яті. Ніколи не заросте стежка до могили наших героїв. Мені доручено вручити орден Червоної Зірки матері героя. (Капітан вручає ор¬ден Людмилі Максимівні, при цьому говорить). Якщо у вас виникнуть якісь проблеми, то звертайтесь до нас допоможемо.
Піонервожата. Слово надається класному  керівникові Юри Костенко.
Класний керівник. Я добре пам’ятаю Юру Костенко. Це був спокійний, вдум¬ливий хлопець. Зірок з неба, як кажуть, не хватав, але в нього було високе почуття відповідальності, безмежна самовідданість, думаю, що саме ці якості народжують героїв.
Пам’ятаю, в дев’ятому класі ми були на практиці в колгоспі. Збирали по¬мідори. Стояла нестерпна жара, хотілось пити, їсти, дівчатка палали з утоми, хлопці теж нахлюпились. Здавалось, що ніяка сила не заставить нас виконати  денну норму. Сама я вже теж втратила надію, але її не втратив Юра Костенко. Я дивуюсь і зараз, скільки сили, енергії було В цьому непримітному на перший погляд, хлопцеві. Зовсім не богатир, у нас там були юнаки під два метри, але він мотався по полі, як заведений, не звертаючи уваги на жару і голод. Дивлячись на нього інші юнаки піднеслись духом, бо соромно було перед дівчатками вішати носа, забігали по полі, стали допомагати дівчаткам. Норму ми того дня виконали, а я  тоді відкрила для себе Юру Костенко. Такий він був завжди. Не віриться, що його немає з нами.
Піонервожата. Ми гордимось тим, що учень нашої школи здійснив геройський вчинок. Юра - герой нашого часу, який з честю виконав свій інтернаціональний обов’язок. Він загинув там за те, щоб прості люди країн жили вільно. Вій загинув за світле майбутнє всього людства.
Його ім’я присвоєно одному із класів нашої школи. В класі зроблено ку-точок, який розповідав про життя Юра і його подвиг. За партою Юри буде сидіти найкращий учень класу.
Учениця. Я виборола право сидіти за партою Юри Костенко. Це для мене велика честь. Я завжди буду старатись бути похожою на Юру.
Всі покидають сцену.
Кінець першої дії.


 
Дія  2 . Картина 1.
Кабінет директора підприємства. В ньому сидить директор, його заступник, начальник відділу кадрів, профспілковий лідер.
Директор, Петро Петрович. Я Зібрав  вас  для того, вести орієнтовану підготовку до виборів. Нам треба ще раз подумати чи все ми зробили, щоб забезпечити успіх на виборах.
Начальник відділу кадрів, Віктор Іванович. Мені здається, що ваше кєрівництво настільки чітке і справедливе, що вам нема чого боятись опозиції.
Директор. Опозиція завжди є. Люди бувають дріб’язкові і злопам’ятні: один невдоволений тим, що я його колись покарав, а він вважає себе невинуватим, бо хто ж признає свій проступок, інший ображений тим, що колись я не виділив йому автомашину, щоб він до тещі на блини з’їздив, треті - вважає себе ображеним, коли роздавали нагороди - всім  хорошим не будеш. Так от деякі люди можуть вивористати такі настрої у власних цілях.
Начальник ВК. Хіба Онуфрієнку під силу тягатись з вами. У нього гарні лозунги, але скажіть хто з робітників пристане до його програми використовувати валютні надходження для зміни профілю виробництва? Ніхто, бо робітникам потрібні моментальні блага, а обіцянок йому не по-трібно.
Директор. Я б не сказав, що його лозунги такі вже нереальні. Я завжди поважав Онуфрієнко за його розум і оригінальні ідеї. Признаюсь, я навіть побоююсь його, бо в його програмі є резон і невідомо скільки прихильників він збере, але це будуть розумні, далекоглядні люди, які можуть впливати на думку своїх товаришів. Може ви ти щось похоже на ланцюгову реакцію при ядерному вибуху. Детонатором вибуху може стати просте бажання людей змінити керівництво. Є в людей такі настої - от жили при старому керівництву не дуже хорошо, а якщо змінити. Його, то може краще буде. Зараз люди на все здатні. Ваші пропозиції Сергій Павлович.
Заступник директора, Сергій Павлович. Думаю, що перш за все треба створити такі умови, щоб найменша кількість людей була незадоволена. Для цього треба виконати деякі побажання виборців. Наступає осінь, починається заготівля овочів, фруктів. Треба б допомогти людям, поїхати по селам і закупити все необхідне, хорошо б було, якби ціни були нижче ринкових.
Начальник ВК. Тільки щоб це було в натурі, а не на словах.
Директор. Звичайно. У нас не повинно слово розходитись з ділом. Дуже велика ставка. Ми виділимо від підприємства кошти для закупки про-дуктів. Ви цим займетесь, Сергій Павлович разом з Віктором Івановичем.
Заступник. Хорошо. Тільки треба автомашини.
Директор. Автомашини, пальне будуть.
Заступник. Завтра приступаємо.
Директор. Вірно. Які у вас будуть пропозиції Павло Леонідович. Ви завжди нам сюрпризи готуєте?
Профорг, Павло Леонідович. Думаю, що в першу чергу треба зайнятись дозвіл¬лям наших робітників. Нам, завжди потрібні тільки плани, вироби, обладнання, про людей ми забуваємо.
Директор. Ви як завжди праві.
Профорг. Я завжди правий, тільки ви не прислуховуєтесь до моїх слів.
Директор. Нього разу ми не тільки вислухаємо вас, Павло Леонідович. Будьте певні.
Профорг. Хороше самопочуття наших робітників - це їх здоровя. Благополуччя в сім’ї і хороша праця на виробництві.
Директор. Я підтримую вас, що конкретно пропонуєте?
Профорг. Пропоную зробити виїзди на природу, організувати концерти художньої самодіяльності з  розиграшом речової лотереї, для цього треба придбати деякі дефіцитні матеріали.
Директор. Це ділова пропозиція. Зараз чудова погода. Думаю, люди не відмовляться виїхати за місто подихати свіжим повітрям. Ви ж займетесь там атракціонами, танцями і всім іншим, щоб людям було весело.
Заступник. І обов’язково зроби змагання по перетягуванні каната.
Начальний ВК. Дуже Інтелектуальна гра.
Профорг. Все буде в найкращому вигляді.
Начальник ВК. Добре б було організувати перетягування канату таким чином, щоб на одній стороні стояли наші прихильники, а по іншу сторону - прихильники Онуфрієнко. Подивились би наглядно чия взяла.
Профорг. В мене немає сумнівів, щодо перемоги, бо з іншої сторони нікого б не було.
Директор. Ото ж воно й погано, що ми не знаємо, хто буде по іншій стороні. Тут пішла вища математика, дії з мнимими числами. Скільки їх буде. Біс його знає? Але якщо ми приложимо максимум зусиль, то ми переможемо. Всі вільні, а ви Павло Леонідович залиштесь.
(Всі виходять, залишаються директор і профорг)
Профорг. Я вас слухаю.
Директор. Вам буде особливе завдання - організувати зустріч з членами вибор¬чої комісії і представниками міськради на нашій Базі відпочинку.
Профорг. До цих пір виходило все непогано. Вам як....
Директор. Так щоб була і обслуга. От тільки не беріть оту жінку, що минуло¬го разу перебрала і говорила скандальні речі.
Профорг. Любарську.
Директор. Так. Підберіть кого-небудь із новеньких. Пам’ятаєте був свого часу лозунг:" Кадри вирішують все". В нашім випадку він дуже підходить.
Профорг. (Сміється). Дуже мудро сказано. За кадри можете не хвилюватись.
Директор. Тоді за роботу.
Профорг виходить, входить молода приваблива дівчина, світле волосся розпущене по плечах.


Дія 2. Картина 2.
В кабінет директора заходить приваблива молода дівчина років двадцяти, тримається з гідністю, але скромно.
Рита. Добрий день.
Директор. Добрий день, Рито. (Встає з стула і проводить до кабінету). Проходь. Сідай. Радий тебе бачити, бо весь час зайнятий на виборах, а ти теж не приходиш.
Рита. Не хочу, щоб думали, що я тобі на шию вішаюсь.
Директор. Не звертай уваги на те, що кажуть. Треба бути вище всіляких розмов. Ти покращала. На тобі нова спідниця, змінила зачіску. Справжня красуня.
Рита. Спідницю купила на ринку, а зачіску вчора зробила в перукарні. Три години прийшлось сидіти в черзі. Вам подобається?
Директор. Дуже подобається. Тільки говори мені ти.
Рита. Але ж ви мій начальник, до того ж старший від мене.
Директор. Все відносно в цьому світі. Для тебе я просто хороший знайомий. Домовились…
Рита. Так. Тільки…
Директор. Тебе щось бентежить.
Рита. Ні, але я до цих пір не можу збагнути тієї переміни, що сталась зі мною, завдяки  вам. Квартира, мебель, все інше, що ви подарували мені чи то не сон, чи мені вважається.
Директор. То не сон і не бійся проснутись: квартира твоя і все що в квартирі – теж твоє.
Рита. Але ж чому? Чим я заслужила? Скільки гарних жінок кругом вас, а ви вибрали мене? Що у вас за примха?
Директор. Ніяка то не примха. Ти мені стала найдорожча за всіх. Я дивлюсь на тебе, а серце радіє. Грішним ділом признаюсь, тільки не смійся над моїми сивими волоссями, я став мрійником.
Рита. А що ж тут може бути смішного – людина не може жити без мрії.
Директор. Не завжди. Знаєш, яка в мене найзаповітніша мрія?
Рита. Ні.
Директор. Бросити все і поїхати з тобою на море. Уявляєш, тільки ти і я. нікого більше і ніяких справ.
Рита. (Запально). Я ніколи не була на морі, а розповідали…
Директор. Ми вдвох валяємось на золотому піску, зверху пече південне сонце, по ногах хлюпає прохолодна вода.
Рита. Хіба таке можливо.
Директор. Або ми сідаємо на білий теплоход і пливемо по синьому морі. Памятаєш: «Ах белый пароход, куда уносишь ты меня…»
Рита. Мені не віриться.
Директор. Все так і буде. Ось тільки закінчаться вибори, зразу ж беру відпустку і їдемо на курорт. Треба відпочити, бо заморився я дуже, ледве на ногах тримаюсь. Ти мені допоможеш про все забути.
Рита. Чи це не сон?
Директор. Ні. Закрий очі.
Рита. Навіщо?
Директор. Просто так, щоб впевнитись, що це не сон.
Рита. (Закрила очі). Дивно так. (Директор вішає на шию ланцюжок). О, що це таке. (Відривши очі). Яка гарна ланцюжка. Що вона така золота.
Директор. Звичайно, золота.
Рита. Це ж скільки грошей. Ти скоро всі гроші на мене витратиш?
Директор. Ще залишаться. Носи на здоров’я.
Рита. Який ти… Я так тобі вдячна… (Підходить і цілує в щоки).
В цей час заглядає Костенко.
Костенко. Можна. (Директор і Рита розбігаються). Вибачте секретаря не було, а я…
Директор. Проходьте, ви мені потрібні.
Рита. Я піду.
Директор. Добре.
Костенко. Залишся на хвилинку, я б хотіла і про тебе поговорити.
Директор. Що таке?
Костенко. Останнім часом я незадоволена поведінкою Рити. Вона сама порушує дисципліну і інших позхолажує.
Рита. Що ви маєте на увазі.
Костенко. Про те що ти вчора пішла до перукарні в робочий час, не запитавши навіть у мене дозволу.
Рита. Мені треба було підти до перукарні.
Костенко. Ти мене дивуєш.
Рита. А що ж я повинна ходити неприбрана і розпатлана.
Директор. Зовнішній виглядом нехтувати не треба.
Рита. Я ж те саме говорю, але Людмила Максимівна не розуміє цього. 
Костенко. Цим потрібно займатись після роботи.
Рита. Хіба після роботи втовпишся до перукарні. Там така черга.
Костенко. Я встигаю.
Рита. Я ж не ходжу до абиякого перукаря.
Костенко. Що ви проблеми свої ставите. Ходіть у вихідний, але в робочий час..?
Рита. В перукарні у вихідний ніхто не працює. Вони ж люди, а ми ні. У вас немає щастя, так ви хочете, щоб ніхто його не мав.
Костенко. Що ви говорите?
Рита. Так люди в відділу говорять, а я хочу бути щасливою. Я хочу бути красивою, щоб всі мене помічали, щоб мене помічав наш…
Костенко. Будь ласка тільки не в робочий час.
Рита. Ви жорстока людина, у вас серця немає. (Плаче).
Костенко. Це вже зовсім не годиться.
Рита. Я не можу.
Рита виходить.
Костенко. Не розумію сучасну молодь.
Директор. Так, складно з ними, але я згадую яким я був свого часу і ким би я був, якби не мій наставник. Шолопай. Випивки в гуртожитку і навіть на роботі, прогули, запізнення. Інший би махнув на мене рукою, але мій наставник був дуже впертим чоловіком. За що я йому вдячний. Так що молодь – це дуже тонка справа, треба бути педагогом.
Костенко. Але ж.
Директор. Поговорімо краще про справи. Ви знаєте чому я вас визивав.
Костенко. Ні.
Директор. Так от я задам вам дещо незвичайне питання.
Костенко. Задавайте.
Директор. Хотів би знати: як у вас з заготівлею овочів і фруктів на зиму, бо прийде ж вона  і запитає, що ви робили влітку.
Костенко. Прийде і запитає, а в мене нічого немає. Тяжко прийдеться цього року – в магазинах немає, а на ринку дорого.
Директор. Люди в відділі теж не заготовили.
Костенко. Більшість – ні. Тільки одиниці, у кого дачі є, або родичі в селі.
Директор. Ото ж адміністрація і вирішила в цьому питанні допомогти нашим працівникам. Кожного дня для заготівлі продуктів будуть виділяться автомашини, які поїдуть по селам закупляти овочі та фрукти.
Костенко. Дуже добре.
Директор. Але це ще не все. Ми вирішили частину коштів виділити від підприємства, щоб дешевші були продукти нашим робітникам. Ви розумієте мене, Людмила Максимівна.
Костенко. Розумію, але чому це ви мені говорите?
Директор. Я хотів би узнати, чи є у нас які-небудь резервні кошти?
Костенко. Нічого немає.
Директор. Так і немає. Не розумію,  Людмила Максимівна, чи ви прижиміста людина, чи то у вас з пам’яттю негаразд. На рахунку у нас же є гроші.
Костенко. З пам’яттю в мене все гаразд, а то кошти на закупівлю обладнання для нового цеху.
Директор. Ви ж розумієте, наскільки це важливо і важливо зробити якраз сьогодні, бо завтра може не бути ні яблучок, ну грушок, ні картошки, ні помідор…
Костенко. Розумію! Але що я можу зробити – коштів немає.
Директор. Можна ж зараз використовувати кошти, що розраховані для купівлі обладнання для нового цеху.
Костенко. Не можливо, бо фінансовий інспектор заборонить.
Директор. Я домовлюсь з ним. До того ж, ми повернемо потім ці гроші зі своїх прибутків. Все в наших силах. Чи ви не вірите мені?
Костенко. Вірю, але що будемо робити, коли прийде обладнання?
Директор. Можете не хвилюватись – в цьому кварталі не прийде, а в наступному ми будемо з грошима. Так що все чудненько влаштується. Люди будуть нам дуже вдячні. Рішайтесь.
Костенко. Я зроблю розрахунки.
Директор. От і хорошо. З вами приємно працювати.
Костенко виходить з кабінету.

Директор. Ах, дуже непросто з вами працювати, Людмила Максимівна. Петрович був значно поступливішим. Його можна було б і не запитувати, тільки показати де підпис поставити. До чого ми дійдемо, якщо кожного треба буде вмовляти. Ну й часи.
Селектор. До вас Сергій Павлович з Кооператором.
Директор. Нехай заходять.   


Дія 2. Картина 4.
До директора в кабінет заходить його заступник та молодик, одягнений досить-таки франтуватий.
Заступник. Познайомтесь, Петро Петрович, з діловою людиною нового покоління. Копейкін В’ячеслав Григорович, директор кооперативу «Аракс».
Директор. Приємно познайомитись.
Заступник. Кооператив «Аракс» займається виробництвом і реалізацією виробів з металу. В нього дуже оригінальні ідеї щодо виробництва різної продукції з металу. Вислухайте, можливо, і вас вони зацікавлять.
Директор. Слухаю.
Кооператор. Тільки попереджаю: ідеї наші оригінальні і тому, як говорив незабутній Остап Ібрагімович, нервових прошу покинути зал.
Заступник. Вибачаюсь, Остап Ібрагімович  - це ваш начальник чи може родич якийсь.
Кооператор. Ох!?.. Поясняюсь для вас. Остап Ібрагімович, то ідейний батько всіх нинішніх комерсантів. «Дванадцять стільців» надіюсь ви, якщо не читали, т о дивились фільм по телевізору і не могли не захоплюватись геніальним розумом та практичними здібностями сина турецького підданого Остапа Бендера.
Заступник. Ах, Остап Бендер. Так би і сказав одразу, що це про кіно, а я подумав.
Кооператор. Ви вірно подумали. У Остапа Ібрагімовича було тисяча методів чесно заробити гроші, не вступаючи в конфлікт з законом. Так от ми винайшли тисяча перший метод заробити гроші, не порушуючи закону.
Заступник. Він може придумати. Голова.
Кооператор. Так от треба відірватись від стандартних рішень і партійної залежності. Планова економіка, то утопія прародителів наукового комунізму. Бізнес повинен бути вільним як птах, що вибирає місце для гнізда те, яке йому до вподоби. Перенесіть його гніздо в інше місце, краще і безпечніше за вашими поняттями, але він не полетить туди і захолонуть його яйця, тобто капітали, та і сам загине птах від журби.
Заступник. Точно сказано. Я охотник, то я знаю, що птахи гніздуються тільки там де забажають.
Кооператор. Совершенно вєрно!
Директор. Я це знаю, але хіба ми про це говоримо.
Кооператор. Так, не про це мова, необхідно абстрагуватись від земних понять, мислити треба зовсім іншими категоріями.
Директор. Які ж то поняття хотілось би знати. Залізо як не крути залишається залізом.
Кооператор. Совершенно вєрно! Залізо, то є образ зримий, продукція, яку ми виробляємо, то теж образ зримий. А от робота, то вже зовсім нематеріальна субстанція, виходить то дещо інше, що може бути в предметі, а може і не бути. Роботу не можливо пощупати руками, то ідея. Чи ясно я виражаюсь.
Заступник. Звичайно, ясно, що може бути за річ. Хохол не повіре поки не провіре.
Директор. Зрозуміло… Робота вона і в Африці робота.
Кооператор. Дуже тонко підмічено. Ви з Гегелем або з Кантом не ознайомились часом.
Директор. Ні, не знайомі.
Кооператор. По вашим висловам цього не скажеш. Яка точна формуліровка процесу, який називається робота, але процес – це не матерія, а ідея. Так от, якщо до якогось матеріального тіла приложити роботу, тобто перенести ідеальне на матеріальний об’єкт, то отримаємо матеріальний предмет в іншій субстанції. Чи вірно я виражаюсь?
Заступник. Звичайно, це ми на фізиці учили. Для того щоб узнати роботу необхідно силу перемножити на шлях. Все дуже просто.
Кооператор. Совершенно вєрно. Накінець-то ми дійшли до основного, до суті предмета, до ідеї процесу матеріалізації. А вона дуже проста. Наша фірма закупляє у вас метал, випускає вироби народного спожитку і продає їх населенню або організації. Зрозуміло.
Директор. Зрозуміло, але металу в мене немає, може в наступному кварталі буде, тоді будемо розмовляти.
Кооператор. Не треба спішити з висновками. Філософи ніколи не розставляють, щоб мати змогу перевернути все навпаки, тільки такі люди залишаються на плаву. Я вам виказав тільки ідею нашої справи. Ми завжди вчили, що ідея вторинна, а матерія первинна. Але є такі філософи, які твердять, що ми маємо справу тільки з ідеями. Це ж дуже просто: з ідеями дуже легко працювати.
Заступник. Я все зрозумів, а в інституті путався, що первинне: матерія чи ідея.
Кооператор. Щоб ідея перенеслась на матеріальний об’єкт в новій субстанції необхідні матеріальні затрати. Ми ж пропонуємо матерію залишити в незмінному виді, а всі перетворення виконувати з ідеями. Ідеї у нас будуть трансформуватись у все нові види матерії, залишаючись тотожня самій собі в матеріальному предметі і змінюючись в своїх поняттях, стає тим предметом, який потрібний нашому споживачу.
Заступник. Як все закручено. Це ж треба так уміти, шпарить як по-писаному.
Директор. Чи немає в цьому чогось протизаконного?
Кооператор. Зовсім ні. Споживач буде дуже задоволений, отримуючи предмет в ідеалі, а в натурі маючи первинну матерію. Наші люди дуже полюбляють жити ідеями, як там говорилось «Нам солнца не надо – нам партия светит, нам хлеба не надо – работу давай».
Заступник. На війні вмирали за ідеї.
Директор. Все то так, але я не можу зрозуміти.
Кооператор. Совершенно вєрно. Існує різниця між предметом в натурі і предметом в ідеї. Цю різницю ми положимо собі до кишені, розділившись згідно з вкладом кожного із нас.
Директор. Різниця – це теж ідея?
Кооператор. Ні, різниця цілком матеріальне поняття. Можна в гривнах, можна в твердій валюті, а можна перевести на рахунок в банк. Між іншим наше підприємство спільне і може, по вашому бажанню, перерахувати ваші кошти за кордон. Дуже надійна справа.
Директор. Але ж це небезпечно.
Кооператор. Не більше ніж трамваєм доїхати з дому на роботу.
Директор. Треба подумати.
Кооператор. Нема чого і думати. Ми вже немало організували таких фірм, які приносять реальний прибуток. І ніхто нічого не скаже. А якщо попадеться якийсь нерадивий, що буде присікуватись, то ми найдемо спосіб його замовчати.
Директор. Що ви! Вбивство? Ви мене до криміналу хочете притягнути?
Кооператор. Ніякого криміналу. Від грошей ще ніхто не відмовлявся. Відмовляються ті, кому мало дають. У нас існують свої тарифи на всіх потрібних для нормального функціонування капіталу людей, так що можете не хвилюватись. Чим швидше ви згодитесь, тим швидше отримаєте прибуток. Реальні прибутки за ідею. Непогано придумано, комар носа не підточить.
Директор. Непогано, але треба подумати.
Заступник. Я ж говорив, що у нього дуже цікаві пропозиції.
Кооператор. Чого тягнути? Ви ж не думаєте про це з дружиною радитись?
Директор. Ваша ідея дуже приваблива, але ж вона зовсім гола, буде бентежити благочестиві погляди наших фінансових інспекторів.
Кооператор. Не хвилюйтесь, антураж буде на місці, вивіска і печатка теж.
Директор. Ну що ж, якщо треба крокувати в ногу з часом, то будемо дбати про нашого споживача. Раз це йому потрібно, то будемо випускати.
Кооператор. Значить по рукам.
Заступник. Треба згоджуватись.
Директор. По рукам.
Кооператор. (Подає руку директору). За процвітання кооперативу «Аракс». У нього велике майбутне при нашому демократичному укладі.
Директор. Будемо надіятись.
Кінець другої дії.
 
Дія 3. картина 1.
Поляна перед турбазою, з усіх сторін стоять дерева, посередині лавка. Входить Петро Петрович, директор.
Директор. Ох, ледве пережив. Яке навантаження, як у космонавтів: зустрічі, мітинги, прийом виборців, вислуховування їх побажань. Скільки біло цих побажань? Збився з рахунку, а скільки коштів треба мати, щоб їх виконувати. Мільйони і мільярди. А де їх взяти?.. Але треба обіцяти, бо будуть думати, що поганий директор і не будуть голосувати. Що і говорити, відчував себе черв’яком, що звивається на землі. Кепське відчуття, але тепер все минулось, можна планувати своє майбутнє.


Дія 3. Картина 2.
Входить заступник директора Сергій Павлович, в світлому костюмі, при галстуці, дуже яскравому.
Заступник. Ось де ви заховались Петро Петрович, а я вас шукаю по всій турбазі. Мені як першому вашому заступнику, хочеться першим привітати вас з перемогою. Я ваша права рука по роботі і протягую для привітання праву руку.
Директор. Дякую.
Заступник. Це я вам дуже вдячний. Не хотілось мені, щоб хтось інший зайняв ваше місце. Я звик з вами працювати, а невідомо як поверне новий керівник.
Директор. Вірно. Новий керівник зразу ж по-новому мести почне, стараючись показати, що старий нічого не робив, та цим може тільки справі нашкодити. Немало довелось мені начальників пережити, то знаю їхні повадки.
Заступник. А Онуфрієнко занадто заумний. Що-небудь зроби чи скаже, то думаєш, чи не з Місяця він упав? Не відчував ніколи до нього симпатії. Не подумайте тільки, що до вас підлещуюсь.
Директор. Я знаю вашу відданість, одну справу робимо.
Заступник. Хто вірно керує, тому немає чого боятись.
Директор. Вдячний вам за допомогу і підтримку.
Заступник. Що за допомога. Це ж і моя справа. В мене мозолі на руках від мішків з картошкою, які прийшлось тягати для наших виборців. Наглядна агітація. Людині можна десять разів сказати, що чай солодкий, але він і залишиться несолодким, якщо не кинути туди ложечку цукру. Так і в нашому випадку – кращу раз людям зробити хорошо ніж десять разів пообіцяти та не виконати.
Директор. Так дрібниці, але люди задоволені – ситий не буде голосувати проти. Головний принцип всіляких виборів. Ви знаєте, Сергій Павлович, під час виборчої компанії, я дещо відкрив нового для себе.
Заступник. Так навчились і узнали багато корисного. Іншим разом організуємо виборчу компанію ще краще.
Директор. Краще б іншого разу не було. Я ледве цей раз пережив. Скільки хвилювань. Хто їх придумав? Але досить про вибори, скажіть краще, як справи ідуть у кооператива «Аракс».
 Заступник. О, там  все іде чудово.. Вони налагоджують виробництво, а головне (говорить на вухо) незабаром на рахунки будуть переведені гроші.
Директор. Ви що придумали? Я ж говорив як треба.
Заступник. Все було зроблено, як ви ж говорили, але ж  Костенко сказала, що так невірно і зробила по-своєму.
Директор. Є в Людмили Максимівни така риса характеру, щоб все по-своєму, а це інколи заважає справі.
Заступник. Не просто з нею працювати - до кожної цифри, до кожної букви присікується.
Директор. Мабуть поспішив я, призначаючи її начальником відділу.
Заступник. Навіть зі мною не порадились, а якби запитали, то я б ніколи не погодивсь з таким призначенням. Для цієї посади потрібний значно гнучкіший чоловік.
Директор. Подивимось, що буде далі - спеціаліст вона непоганий.
На сцену вибігає профорг.


Дія 3. Картина 3.
Профорг. Нарешті я вас знайшов. Скільки радості, а ви, Петре Петровичу, заховались від народу. Чудова перемога. Вітаю вас від щирого серця. Ви перший директор, обраний на нашому підприємстві самим демократичним шляхом. Я сам демократ, люди не дадуть збрехати, і завжди стою за демо¬кратію.
Заступник. Так демократ. Останнім поділиться - сам не вип’є другові віддасть.
Профорг. Так от я демократ і тепер вам у всьому моя перша підтримка, а оце підтвердить правдивість ваших слів, Сергій Павлович. (Витягує з кише¬ні пляшку коняку).
Заступник. Я ж говорив, що демократ, на самоті ніколи не випиває і любого на повороті обскаче. Мені б твою прить, Павло Леонідович.
Профорг. Така вже робота. Треба відчувати дух моменту. Хто  ж не знає, що вітання насуху ніяк не ідуть. (З іншої кишені витягує чарки).
Заступник. Молодець. Це мені подобається.
Профорг. (Даючи чарки). Що б ви без мене робили?
Заступник. Мабуть би  вимерли як мамонти.
Профорг. Ото ж вони, мабуть і вимерли тому, що не були в профспілки організовані.
Заступник. (Сміється). Такого я ще не чув, Павло Леонідович. Ви дотепник.
Директор. Він знає свою справу.
Профорг. От іменно (Розливає по  чаркам коняк). Я хочу випити цю  чарку за скромного, сумлінного і чесного слугу народу - нашого директора.
Заступник. Цілком підтримую тоста.
Директор. Дякую вам за ваші слова і вашу підтримку. Цього я вік не забуду. Я п’ю за вірних товаришів і помічників. (Всі випивають).
Профорг. Не подумайте, що я підлещуюсь до вас, Петре Петровичу, бо то істина, яку підтвердить кожен робітник мої слова - працювати з вами одне задоволення. Адміністрація і профспілки у нас на підприємстві завжди працювали пліч-о-пліч. Так, Сергій Павлович, ви представник нашого підприємства.
Заступник. Так. Вам тяжко заперечувати, Павло Леонідович.
Директор. Вміє говорити переконливо.
Профорг. Ми почали працювати демократично ще в період застою. І тому ми пере¬могли зараз на виборах. Люди вірили нам.
Заступник. Цілком згоден, але ми немало зробили.
Профорг. Так, але ваші слова тільки підтверджують  вірність моєї позиції.
Заступник. От пронира, завжди слово зверху вставить.
Директор. Не треба сперечатись. Ви обидва мені здорово допомогли.
Заступник. А чого ж він пнеться завжди наперед. Чижика-Пижика заграв і думає, що цим переміг на виборах.
Профорг. Ах, Чижика-Пижика. Та ви хоч розумієте, що ви говорите, Сергій Павлович. Чижик-Пижик, не чекав.
 Заступник. Та  подивіться ви мені на руки. Наглядна агітація. Скільки мішків перетягав, щоб люди... Що там говорити.
Профорг. Краще я вам розповім, а потім будемо говорити про те, що важливіше. Довелось мені одного разу організовувати прийом для високих гостей. Так от банкет іде, як годиться - всі задоволені, посміхаються, випивають, закусюють, слухають музику, деякі ногами  по полу човгають. І раптом... Одна дамочка, дуже вельмишановна дамочка вдарилась в меланхолію і замовляє "Ноктюрн" Шопена. У мене волосся на голові піднялось. Звідки взятися тому Шопену в  мене, а якщо дамочка залишиться незадоволена, то все пропало: і випивка, і закуска, і я пропаду, бо за такий конфуз по головці не погладять. Треба рятуватись. Я не розгубився, тримаю себе в руках і говорю так поважно: "Зачекайте, зараз я підберу "Ноктюрн" - і лечу до операторської. Звісно нічого подібного там не знаходжу, бо не було ж у нас на класику попиту. Конфуз. І тут помічаю стареньку пластинку з "Полонезом" Огинського. Думаю, була не була - помирати так з музикою і ставлю пластинку на програвач, а сам підхожу до дамочки. Дивлюсь на неї, як заєць на удава. Вона теж застигла, очі замріяно в небо пустила, не поворухнеться, тільки сльози на долівку збігають. Музика закінчилась, вона підійшла до мене і говорить: "Правду говорили, що Шопен допомагає при стражданнях." – Так - відповідаю я, а сам ледве сміх стримую. Зустріч закінчилась благополучно. От тепер і рішайте, Сергій Павлович, що важливіше.
Заступник. Це ти вже занадто, Павле Леонідовичу, вигадувати почав.
Профорг. Не віриш, пішли до операторської - у мене і зараз лежить там пластинка з полонезом. Треба догоджати публіці. Вона ж стала дуже вишукана, високоосвічена, одному досить "ласковий май" чи-то Патріцію Каас, а іншому вже симфонію подавай. Настільки складні в нього переживання.
Заступник. Видно є за чим переживати.
Профорг. Видно що є. Ой, ну що вони грають? Ми ж не на похоронах, а на святі. Побіжу, а то нерви не витримують. Ні на хвилину неможливо залишити.
Профорг вибігає за сцену.


Дія 3. Картина 4.
Заступник. Чоловік горить прямо - таки на роботі.
Директор. Так є щось в ньому. Не можу до кінця зрозуміти чи він придурюється чи правда. Одним словом артист.
Заступник. Такий вже до роботи, такий... Як подивлюсь на нього то здається що я байдики бью на роботі.
Директор. Не хвилюйтесь. Нехай говорить, а я вас також високо ціную.
(За сценою чути голоси "Петре Петровичу! Петре Петровичу, відгукніться. Де ви знаходитесь?") Хто там мене розшукує, ніде не сховаєшся від них.
На сцену виходить начальник відділу кадрів.


Дія 3. Картина 5.
Начальник відділу кадрів. Петре Петровичу,всі шукають на вас. Столи накриті, люди теж приготувались, чекають на вас.
Директор. Хотів оце свіжим повітрям подихати та ви мені і тут не даєте дихнути.
Заступник. То тягар слави, треба терпіти.
Начальник ВК. Так, люди хочуть бачити своїх кумирів. Пішлите (Піходить зліва і бере під руку, а справа бере під руку заступник).
 Директор. Що поробиш? Така мабуть доля всіх керівників - виконувати волю народу. Виходять зі сцени.
На сцену виходить Костенко і співробітниця Любарська, яскра¬ва жінка років тридцяти п’яти.


Дія 3. Картина 6.
Костенко. Світлана, заспокойся. Не роби нічого, бо тобі ж гірше буде.
Любарська. Не можу терпіти я несправедливість. Вони роблять що завгодно, а ми повинні мовчати.
Костенко. Але ж цим ти не зможеш нічого зробити.
Любарська. Вони ще не знають мене, але узнають - я відстою свої права.
Костенко. Один в полі не воїн. Тебе ніхто не підтримає. Я знаю наших людей.
Любарська. То ж то і біда наша - не дружні ми, кожен за себе - не трогають його то і хорошо.
Костенко. Вони чихали на ваші звернення, які робили до нього часу. Знайш¬ли передовика виробництва. Працює без року неділю, в слові "Отчет" пише букву "О" після "Ч", а їй цінний подарунок, як кращій робітниці. Це вже демократи відвєрто сміються над нашими правами. Хіба ви цього не відчуваєте?  Мене це ображає найбільше, то вони  потай від  людей творили свої чорні справи, а тепер вже не звертають ні на кого своєї уваги. Відчули свою безнаказанність.
Любарська. Людмила Максимівна, я вас давно знаю, поважаю, як керівника, але скажіть, чому у нас твориться таке беззаконня.
Костенко. Я  не всесильна.
Любарська. Я розумію, ви боїтесь тієї підстилки, не говорите їй  ні слова, бо боїтесь покровителя.
Костенко. Світлана, не заводься, а то ще хтось почує.
Любарська. Нехай чують, нехай знають, яка зараз справедливість.
Костенко. Петр Петрович обіцяв навести порядок, коли виступав перед виборцями. 
Любарська. (Іронічно). Обіцяв розібратись!? Ви вірите йому? Свого часу він обіцяв женитись на мені. Все про білий теплоход розповідав, а тепер навіть забув мою Фамілію. Яка підлість! Прийдеться  нагадати про себе.
Костенко. Боюсь я за тебе. Чогось би не скоїла тут.
Любарська. Нічого я не скою, а якби ту шавку зустріла, то розідрала б її на шматки. З яким би задоволенням я б загнала свої коготки в її обличчя і продерла б через все. Попалась би вона мені.
Костенко. Ой, боюсь я за тебе. В тобі скільки зла.
Любарська. То не зло, то просто я хочу, щоб у нас була справедливість.
Костенко. Мовчи краще, а то ще хтось почує твої слова. Сюди хтось іде пішли звідси. 
Любарська. Нехай ідуть, я їх гідно зустріну.
Костенко. Краще вже підемо. Не хочу, щоб ти зараз з ким-небудь зустрілась.
Вони виходять зі сцени. На поляну  виходять профорг і Рита.


Дія 3.  Картина   7.
Профорг. Рита, чого ти засмучена?  У всіх нас таке свято. Петро Петрович переміг на виборах. Я думав...
Рита. Яке то має значення?
Профорг. А таке значення, що Петро Петрович благоговійно відноситься до тебе, і йому б було дуже приємно почути привітання з твоїх вуст. Людьські слабості треба поважати.
Рита. Яке то  має значення? Одним привітанням більше одним менше, що від цього переміниться.
Профорг. То вам, молодим, все трин-трава, а для нас кожне слово сказане з почуттям, дуже багато значить. Кожна посмішка гріє.
Рита. Про які ще може бути почуття мова.
Профорг. Бачу, що ти  не в дусі. Перші розачарування. Це мені знайомо, але я знаю дуже хороші ліки від цієї хвороби.
Рита. Для цього дуже багато треба зміняти в світі. В ньому щось не так. Думаєш одне, а виходить зовсім по іншому. При чому в гіршу сторону.
Профорг. Світова  журба. Я знаю прикмети цієї хвороби, бо як лікарі лікують людські тіла, то я лікую людські душі.  Перш ніж вилікувати хворого лікар повинен поставити діагноз хвороби. Тож дозволь мені заглянути в вашу душу, щоб узнати причини смутку.
Рита. Спробуйте, що там можна побачити?
Профорг. Дуже багато. Я дивлюсь тобі прямо в очі, ти мені теж. Очі, то ду¬ша людини. (Дивиться і говорить про себе: "Який погляд? Скільки почуття? Та і все інше на місці. Конфетка).
Рита. Що ви так довго видивляєтесь?
Профорг. О, то безмежний океан, про це можна поеми складати. Твої очі говорять про кохання, про нерозділене кохання. Душа твоя тужить, бо нікому не під силу зрозуміти глибочінь твої почуттів. Ти самотня. Ти завжди одна. Кругом пустота. Нема кому опустити голову на плече. Жалива пустота... Ти здригнулась? Тебе щось злякало.
Рита. Ні, то я просто замислилась. Думки снують в голові, плетуть мережево.
Профорг. В твоїм віці і думки, то  погана ознака. Сумніви розвідають душу, а згодом і тіло. Ти знаходишся о той порі, коли на деревах розпускають¬ся бруньки, з’являються квіточки, як  приваблюють своїми барвами і душистими запахами не тільки людей, а й різких комашок, метеликів, пташок. Навіть безмозкі тварі  розуміють красу, а що говорити про людей.
Рита. Я дуже люблю квіти, особливо, весною, уже люблю троянди.
Профорг. Хто їх не любить? Це ж треба бути без серця. Ось уяви собі таку картину: квіточка розцвіла, заграла всіма барвами, але нікого вона не радує, нікого не приваблює до себе, ніхто не сідає на пелюстки, щоб втамувати свою жажду солодким нектаром - бо знаходиться під скляним ковпаком. Всі бачуть її, але не можуть наблизитись до неї, вона теж всіх бачить, але ніхто не ніжить її пелюстки. Кругом буянить життя, а їй судилось зів’янути не пізнавши ніжності, кохання.
Рита. Ви так сумно розповідаєте, ви збентежили мою душу.
Профорг. Це тому, що я вмію читати людські душі.
Рита. Ви  чудний чоловік, в вас щось є таке...
Профорг. То мої здібності. Можу вас навчити.
Рита. Хотілось би попробувати, але чи зможу?
Профорг. Це дуже просто. Давайте присядемо на лавці, тільки ближче до мене,  я ж не кусаюсь?
Рита. Ні, ви мені  здаєтесь дуже добрим чоловіком.
Профорг. Хорошо сіли. Ось так. А тепер ви положіть свою ліву руку мені на серце. Дуже добре. (Поправляє руку: "Ангельська ручка"). Що ви відчуваєте?
Рита. Стукає.
Профорг. Хто стукає? (Боязко озирається по сторона: "за це можуть так стукнути..., але ж яка конфетка, нема сил).
Рита. Ваше серце. Воно прямо шалено калатає.
Профорг. Нехай калатає, то професійна хвороба. (Не знаєш чого калатає чи від радості чи від страху). Дивись мені прямо в очі. Що тепер відчуваєш?
Рита. Шалено стукає, аж в руці віддає.
Профорг. А більше нічого?
Рита. Ні, мабуть в мене немає здібносте.
Профорг. Так нічого не вийде. Закрий очі уяви, що сидиш на лавці зі своїм хлопцем.
Рита. А якщо його в мене немає?
Профорг. Ну уяви собі кого-небудь, хто подобається тобі.
Рита. Артиста можна.
Профорг. Звичайно. Закрила очі. Так, хорошо. (Про себе: "Ой, який херувимчик.") Уявила собі чоловіка.
Рита. Так.
Профорг. Тепер уяви, що ти з ним біжиш по широкій поляні, кругом квіти. Уявила.
Рита. Так. Він біжить за мною. У нього горять очі.
Профорг. Хорошо, що ти відчуваєш?
Рита. Мені дуже гарно, мене піднімає щось вверх.
Профорг. Я ж говорив: "Херувимчик".
Рита. Що ви говорите?
Профорг. Нічого, то я закленання говорю. Що ти відчуваєш?
Рита. Вогонь в грудях, мені так хорошо.
Профорг. Дуже хорошо, а тепер про все, а свої відчуття  направ на мене, щоб твоя душа перейшла в мене, а моя в тебе. Я буду допомогати тобі. (Він гладить її руку все вище і вище). Тільки очі не відкривай, а то все враз пропаде. Ти відчуваєш мою душу.
Рита. Я відчуєш тепло, воно огортає мене з усіх сторін, пестить моє тіло. Як хорошо. Ви чародій.
Профорг. Зараз тобі відкриється моя запальна душа. (Цілує її щоки, очі, пот¬ім вуста. Вона спочатку противиться, а потім замирає в обіймах).
Заходить директор. Він не бачить сидячих на лавці.


Дія 3. Картина 8
Директор. Де ж це Рита поділась, здається ж сюди йшла.? Чому вона уникає мене? (Помічає профорга). Кого це Павло Леонідович так міцно обіймає та виціловує. Горить чоловік на роботі.... Кого ж все-таки він обнімає? Широка спина, нічого не видно. Почекай, почекай. Та то ж Рита. Що ви тут робите?
Профорг і Рита схвачуються на ноги і кгичать "Ой".
Рита. (Закриває обличчя). Який сором! (Вибігає зі сцени).


Дія 3. Картина 9.
Директор. Так що ви тут робили, Павле Леонідовичу?
Профорг. А ви що? Ви ж повинні бути там.
Директор. Де там?
Профорг. Там. (Показує в сторону турбази).
Директор. А я тут. Перебив?
Профорг. Так, перебили. Ой, що я говорю?
Директор. Що я перебив?
Профорг. Перебили. (Здивовано). Перебили репетицію.
Директор. Чудова репетиція. Цікаво подивитися на закінчення цього спектаклю.
Профорг. Я нічого не збирався закінчувати. Я тільки підтримував Риту, щоб вона не упала.
Директор. А губами чого так впився дівчині в губи так, що вона мало свідомість не втратила.
Профорг. Втратила.
Директор. Ого. То ви майстер, мені цього не вдавалось. Ну ти в мене отримаєш.
Профорг. За що? Я ж їй штучне дихання робив, бо вона свідомість втратила від сонячного удару.
Директор. А я думав..
Профорг. Ні, я тільки штучне дихання робив «Рот в рот» - називається.
Директор. Привели ви її до памяті?
Профорг. Як бачили, ожила і так швиденько мотнулась.
Директор. Здається, аж занадто швиденько. Мабуть, багато кисню вдихнули.
Профорг. Ні. Не багато. Як завжди. Дівчина слабенька, дуже чутлива, розгубилась, бо ви ж як сніг на голову звалились.
Директор. Значить, молоденька.
Профорг. Так. Молоденька.
Директор. І дуже чутлива?
Профорг. Дуже чутлива, така чутлива…
Директор. Що в обіймах чутливість втрачає?
Профорг. Так, втрачає.
Директор. Значить від поцілунку втрачає?
Профорг. Так. Ой, ні. Від сонця.
Директор. Ах ти брехун і гріховодник старий. Ось я тебе і викрив.  Зараз ти в мене свідомість втратиш.
Профорг. Ой не треба. (Падає на коліна). То все вона спокусниця. Херувимчик. Конфетка. Диявол. Ноги повиставляла, груди відкрила.
Директор. Ти б не дивився.
Профорг. Як це? На таке і не дивиться. Я не в змозі. Паранжу треба. Неможливо працювати. В Африці забороняють.
Директор. От ти і не будеш працювати.
Профорг. Як то.
Директор. А ось так розлучимось і всі розмови.
Профорг. Не губіть мене, батечко мій рідний, то вона все. Я ж для вас завжди старався, допомагав. Ночей не спав – бюлетені на виборах підкидав.
Директор. Прийдеться розлучитись.
Профорг. Я для вас все зроблю.
Директор. Я ж і бачу, що ти все для мене і за мене робиш.
Профорг. То спокусниця винна. Дивитись на неї не буду.
Директор. Добре, Паша, я сьогодні добрий, якщо заспіваєш мені улюблену пісню, то помилую.
Профорг. Голосу немає, зірвав, коли голосували. (Хрипить).
Директор. Що ж прийдеться.
Профорг. Не треба. (Заспівує).
Розпрягайте хлопці коні…
Директор. Чудово виходить, а говорив голосу немає. Нехорошо обманювати свого начальника.
Входить заступник.

Дія 3. Картина 10.
Заступник. Чую хтось співає, думаю, дай подивлюся, хто це самодіяльність розвів. Хочете народ здивувати, Петре Петровичу.
Директор. (Сурово). Досить, що мене здивували.
Заступник. (Про себе: «Чого він такий сердитий, мабудь дізнався»). Та воно ж нічого. Дуже корисно, люди полюбляють спів. Треба догоджати.
Директор. Може ви допоможете, Паші, а то йому самому важко.
Заступник. Та в мене ж того… Таланту немає, то краще не рипатись в музиканти.
Директор. А ви спробуйте. Дуже вже ви скромні.
Заступник. (Дізнався). Про що ви?
Директор. Та все ж про ваші таланти. Якби не було таланту, то хіба б могли б машину картошки наліво загнати, а мені не гу-гу.
Заступник. То не правда.
Директор. Вам документи показати, чи свідків?
Заступник. А, а.. (Заспівує: «А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать).
Директор. Так-то краще.
Входить начальник відділу кадрів.


Дія 3. Картина 11.
Директор. Дуже добре, що прийшли. Тенора як раз не вистачає.
Начальник ВК. Та я ж слів не знаю.
Директор. Вашій діяльності теж ревізію зробити, чи…
Начальник ВК. (Співає). Чи не вийде дівчинонька.
Директор. О, ви слова на ходу ловите. Дуже хорошо співаєте. Люблю, коли в один голос. Допоможу їм.
За сценою чути голоси, шум, крики: «Ой, ой, що ти робиш?», «Тримай її».


Дія 3. Картина 12.
На сцену вибігає розхристана Рита, голова і плаття мокрі, на ній висить лушпиння картоплі, рибний хребет.
Рита. (Розгублено). Ой лишенько, що мені робити? З глузду з’їхала. Біжить сюди, треба втікати. (Біжить зі сцени).
На сцену вибігає Любарська, теж розхристана з відром в руках.
Любарська. Ага, узнала, де раки зимують. Наша взяла. Справедливість перемогла. На нашу вулицю свято прийшло. Наша взяла, радійте всі. Правда завжди перемагає. Де ж вона поділась? Треба добити, щоб їй більше не кортіло. Наша взяла. (Біжить зі сцени).
 
Кінець дії.
 
Дія 4. картина 1.
В кабінеті директор і начальник відділу кадрів.
Директор. Я запросив вас, щоб винести рішення по випадку що стався на турбазі. Ганебна поведінка Любарської не повинна пройти поза нашою увагою.
Начальник ВК. Прикрий випадок. Не розумію, що з нею сталось: чи то напилась до нестями, чи якась муха її вкусила. Завжди весела така була, любила погомоніти, а співала як гарно, виступала в художній самодіяльності.
Директор. Ми розбираємо не моральні якості Любарської, а її ганебний вчинок. Мені взагалі здається, що їй не місце в нашому колективі.
Начальник ВК. Але ж вона непоганий робітник, прогулів немає, зауважень теж немає, навпаки має декілька заохочень.
Директор. Ви дивились її справу.
Начальник ВК. Так. До того ж вона може оскаржити наше рішення, бо інцендент стався не на робочому місці.
Директор. То хорошо, що ви знаєте закони, але їх можна трактувати по-різному і рішення повинно бути самим суровим, щоб іншим було непорадно так поводитись.
Начальник ВК. Затрудняюсь сказати вам що-небудь конкретне.
Директор. Нема тут чого думати. Існує така стаття, як скорочення штатів.   
Начальник ВК. Можуть подумати, що пристрасно відносимось до Любарської.
Директор. Нехай думають. Зараз це немає ніякого значення – вибори то пройшли.
Голос із селектора. Прийшла Костенко. Хоче з вами поговорити.
Директор. Я її не запрошував.
Голос із селектора. Вона наполягає, щоб ви прийняли її.
Директор. Нехай зайде.


Дія 4. Картина 2.
В кабінеті ті ж і Костенко.
Директор. Що у вас за невідкладна справа, Людмила Максимівна?
Костенко. До мене дійшли чутки, що ви звільняєте Любарську?
Директор. А чому це вас хвилює?
Костенко. Вона моя підлегла і я хочу значи, чому адміністрація виносить таке рішення, не вислухавши моєї думки. Як-не-як, а я її керівник.
Директор. Мені здається, що тут не може бути ніяких рівнобіжностей. Дебоширам не місце в нашому колективі.
Костенко. Я знаю Світлану не один рік і не можу сказати однозначно так про неї. Просто почуття взяли в неї верх над розумом. Таке може статись з кожним із нас, якщо пожартувати з ним. Світлана жертва нездорового клімату, який існує в нашому колективі.
Директор. (Пихато). Ого-го, Людмила Максимівна. Ого-го. Он ви як загнули. По-вашому виходить, що я не вірно керую заводом, виходить люди помилились, вибираючи мене директором. Можливо, навіть займаю ваше місце кандидатури на виборах? Може б вас вибрали?
Костенко. Не хочу я займати ваше місце, але, думаю, якщо люди вас вибрали то треба виправдати їх довіру.
Директор. Он ви як? На все у вас заготовлені вірні відповіді. Все у вас розкладено по полках, у всьому подавай вам справедливість. Навіщо? Яка користь від того? Ви не замислювались над цим?
Костенко. Ні. Я завжди поступала так.
Директор. Погано, як би замислились над тим, то не робили б багатьох помилок. Треба світ сприймати таким, яким він є, а не пробувати змінити його.
Костенко. Це вже повинен кожен поступати так, як велить йому совість. Я надіюсь, що в випадку з Любарською ви також поступити по совісті.
Директор. З вами тяжко говорити, а довести що-небудь ще тяжче.
Входить профспілковий лідер. 


Дія 4. Картина 3.
Директор. Ось, Павло Леонідович, нас розсудить.
Профорг. Про що ви?
Директор. Про Любарську.
Профорг. Ах про Любарську. (Дивиться на директора, потім на начальника відділу кадрів). Це дуже складке питання Людмила Максимівна. Профспілки завжди захищали трудящих у всіх конфліктах з адміністрацією, але в даному випадку конфлікт виник між двома робітницями. Хто винний, хто правий в даному випадку я не можу сказати, тому дотримаюсь думки керівництва – вони розібрались в цьому випадку і винесли вірне рішення.
Костенко. Дуже незрозуміле рішення.
Директор. Надзвичайно розумне рішення. Воно вас не задовольнило.
Костенко. Ні.
Директор. Тоді я не знаю до кого нам звернутись, щоб ви Людмила Максимівна погодились з нашим рішенням.
Костенко. Я знаю куди мені звернутись, щоб заставити вас поступити по справедливості.
Директор. Цікаво узнати.
Костенко. Не дуже, якщо узнаєте за що річ. В мене є деякі документи про діяльність кооперативу «Аракс».
Директор. Ну і що.
Костенко. Про те що ви гроші отримували невідомо за що. Але це ще не все. Цікаво узнати куди ті гроші дівались потім?
Начальник ВК. Я і не знав, що у нас тут справжні детективні загадки існують. Розкажіть Людмила Максимівна, а ми спробуємо їх розгадати.
Директор. А ну детективи залиште мене наодинці з Людмилою Максимівною.
Начальник відділу кадрів, профорг виходять з кабінету. 


Дія 4. Картина 4.
Директор. Що ви Людмила Максимівна, вирішили в благородство пограти? Повинен попередити вас, що це небезпечна гра.
Костенко. Нічого. Мені немає чого втрачати, а мовчати, коли на моїх очах чиниться зло я не можу.
Директор. Тільки ж знайте, що я не подивлюсь на те, що у вас стаж роботи на нашому підприємстві, що син ваш загинув в Афганістані.
Костенко. Я ні на що не надіюсь. А про сина ви дарма мені нагадуєте, якби він був зараз поруч, то він підтримав би мене.
Директор. Вибачте, якщо сказав щось зайве, але ж ви мене змушуєте до цього. Скажіть навіщо ви захищаєте Любарську? Вона поступила негідно, тепер нехай відповідає за свої поступки.
Костенко. Вона моя підлегла. Я не можу обманювати довіру своїх підлеглих. Якщо я не буду відстоювати Любарську, то не зможу іншим дивитись в вічі, а тим більше керувати ними.
Директор. Мені здається, що нічого страшного не сталось. Ми звільняємо одну із ваших робітниць, в зв’язку зі скороченням штатів – все одно когось треба звільнити. Так що ми одним пострілом двох зайців убили.
Костенко. Люди у нас розумні і зрозуміють що до чого. Так що краще все називати своїми іменами. Підлість підлістю, а помсту помстою.
Директор. Бачу що не виходить у нас розмова, а жаль. Непроста ви людина і дуже тяжко вам прийдеться.
Костенко. Переживу.
Директор. Ви не уявляєте поки, які неприємності чекають на вас. Краще віддайте мені документи і ми про все забудемо.
Костенко. Тільки після того, як ви відміните свій наказ.
Директор. Цього не буде. Ідіть і ще раз подумайте хорошо, перш ніж зробити перший крок.
Костенко виходить. Директор залишається один.


Дія 4. Картина 5.
Директор. Ось і роби людям добро, а від них тільки чорна невдячність. Не чекав. Але треба щось робити. Треба замітати сліди з кооперативом «Аракс». Як я раніше про це не подумав, але відступати вже пізно. Кооператив треба закрити. Який мотив? Немає матеріалів. Дуже просто, а всю документацію спалити. Кінці в воду. Не думаю, що Костенко має всю інформацію. У неї якась частка, але якщо вигребуть все, то дуже тяжко прийдеться. Ой закрутилось, так закрутилось, але відступати не слід.
Селектор. До вас Міщенко.
Директор. Нехай зайде.


Дія 4. Картина 6.
Входить Міщенко, чудова упаковка на ній, розв’язана.
Директор. Ти чудово виглядаєш, Рита, як жаль, що  в мене немає часу побути з тобою.
Рита. То твої проблеми.
Директор. Однак, ти час марно не витрачаєш!?
Рита. Що ти маєш на увазі?
Директор. Твої репетиції з Павлом Леонідовичем.
Рита. Ах, ти про це згадав, все вийшло несподівано. Я зовсім не…
Директор. Мені теж здалось, що ви не чекали на мене. Навпаки я появився там дуже вчасно – ви так захопились своїми почуттями. Дуже сподобалось?
Рита.  (Різко). Чому ж ти прийшов тоді так рано. Треба було почекати.
Директор. Що я чую. Чому ти розмовляєш так зі мною, невже не можу я розраховувати на повагу до себе?
Рита. А ти хотів, щоб я впала на коліна і просила у тебе вибачення.
Директор. Звичайно, ні, але я не розумію, що сталось з тобою.
Рита. Я не люблю, коли люди, які поступають не зовсім морально дорікають мені за мою поведінку.
Директор. Не чекав я від тебе таких слів. Це після того що я тобі зробив.
Рита. Дякую, ти дуже багато для мене зробив, що я не знаю, що з ним робити, куди подіти його. Можеш забрати і це забери. (Знімає ланцюжку).
Директор. Рита, я не це мав на увазі. Я тебе прекрасно розумію, але ж скоро все переміниться.
Рита. У мене сумніви на цей рахунок, бо щось подібне я чула вже.
Директор. Я розумію, чому ти так говориш – це той випадок спричинив в тобі таку переміну. Я розібрався з ними. Любарську я звільнив.
Рита. Інші проходу не будуть давати.
Директор. Не посміють. Можливо, тобі треба поїхати на курорт, щоб забути цю історію?
Рита. Ти все думаєш, що я маленька дівчинка, яку можна заспокоїти, давши солодку цукерку. Зовсім не це мені потрібно. Забудь про те дівчисько, що приїхало до міста в короткій спідничці.
Директор. Все можна вернути. Ось візьму відпустку.
Рита. Цього не вернеш.
Директор. Ми візьмемо квитки на білий теплоход і поїдемо з тобою. Куди ти хочеш?
Рита. Нікуди я не хочу. Хіба не однаково, де продавати своє тіло: на Багамах, чи в тісній конурці при лампадці.
Директор. Чому ж така зневіра, я ж кохаю тебе.
Рита. Хіба ти можеш кохати? Хіба зі своїми звітами, засіданнями, бюджетами ти зможеш зрозуміти різницю між: «Я прийду до тебе» і «Я чекаю на тебе».
Директор. Повір мені, я без тебе буду дуже нещасний. Звичайно, в мене справи, в мене обмаль вільного часу, але ж я стараюсь для нас, для нашого щастя.
Рита. Не треба, а то я заплачу. Скажи краще: «Я заморився від справ і хочу трішки розважитись з тобою». Признач мені час прийому – ти ж мій начальник – і все буде в нормі. Ти будеш задоволений, а я… Хіба про мене річ?
Директор. Рита, не треба про почуття, моє серце, мої бажання завжди з тобою. Я розумі, ти молода, тобі хочеться розваг. Будь ласка, я ж не забороняю тобі сходити з подругами в кіно, чи дискотеку, чи то до кафе.
Рита. На які шиши?
Директор. Хіба мало тобі давав я грошей?
Рита. Ти відстав від життя, мабуть давненько ходив до ресторану, то я не знаєш теперішніх цін.
Директор. Зізнаюсь, що давненько.
Рита. Сходив би та подивився, якими грошима зараз сучасні бізнесмени кидаються, з нашими туди соромно потикатись. Так що подбай про нові кредити, якщо не хочеш, щоб змінила спонсора – пропозиції поступають і дуже вигідні.
Директор. Які кредити? Які пропозиції?
Рита. Звичайно мені для зміни реквізиту і профілю виробництва. Можна купонами, можна доларами.
Директор. Ах, ти про це. Для тебе все зроблю. (Витягує гаманець і відраховує їй купони). Тримай.
Рита. Дякую. Це вже краще і не звертай уваги на моє базікання, буває що находять примхи різні. Все буде у найкращому виді. Я буду кохати тебе, я буду ніжна, лагідна з тобою, буду пестити твоє брошко і все інше. Ми поїдемо на білому теплоході, будемо валятись на золотому піску. Давай я тебе поцілую.
Директор. Ти надзвичайна жінка.
Рита. Нічого незвичного, хочеться тільки трішечки щастя. (Цілує і виходить).


Дія 4. Картина 7.
До кабінету входить мужчина років тридцяти п’яти, в костюмі при галстуці, веде себе безцеремонно.
Слідчий. Слідчий по особливо важливим справам, Воронков.
Директор. Слухаю вас.
Слідчий. Петро Петрович, мені потрібно задати вам декілька питань.
Директор. Готовий допоїти вам.
Слідчий. Хотів би дещо вияснити про діяльність кооперативу «Аракс». Перш за все хотів би узнати, чим він займається.
Директор. Тут маленька неточність. Кооператив займається діяльністю, але в зв’язку з тим, що немає матеріалу, він тимчасово не працює.
Слідчий. Нехай буде по вашому. Чим займався кооператив «Аракс».
Директор. По ідеї він випускав вироби з металу для населення. Ви ж знаєте, що зараз люди все стараються зробити з заліза. Вікна, двері, забори, ворота та інше. Так надійніше, бо знаєте яка зараз обстановка в країні. Так що перспективи біли самі найкращі, жаль немає матеріалів.
Слідчий. Плани дуже хороші, але що мав в натурі споживач.
Директор. Все, що замовляв, те і отримував. Ніяких претензій не було.
Слідчій. Хотів би познайомитись з людьми, яких ви ощасливили своїми товарами.
Директор. О, таких дуже багато. Нажаль слід їх втратили, бо всі документи згоріли під час пожару в приміщенні кооперативу.
Слідчій. Кінці в воду.
Директор. Так. Ой, що я говорю. Такі збитки, такі збитки.
Слідчій. На щастя не все згоріло в огні, дещо залишилось, щоб нам познайомитись ближче з вашою діяльністю.
Директор. (Насторожено). Що ж ви узнали?
Слідчий. А те узнав, що ніяких виробів з металу не було.
Директор. Не може цього бути?
Слідчий. Може бути, Петре Петрович. Ваші товари то фікція, а кооператив ширма, прикриваючись якою ви залізли до кишені держави і загрібали звідти грошенята лопатою.
Директор. Якою там лопатою.
Слідчий. Задумка непогана, але виконання дуже примітивне. Повірили в свою зірку, знахабніли до крайності.
Директор. У вас немає доказів.
Слідчий. Помиляєтесь. Не всі кінці в воду. Залишились деякі документи з вашим підписом. Які і вас потягнуть за собою.
Директор. Підписи потрібні.
Слідчий. Експертиза не дасть мені збрехати. Так що у вас справи дуже неважні.
Директор. Що ви хочете за ці папери?
Слідчий. Нічого.
Директор. Нас ніхто не слухає. Я дам вам хороші гроші.
Слідчий. Взяток не беру.
Директор. Не може бути. Говорили ж…
Слідчий. Мало що говорили. У нас говорили, що курей доять, так ви будете з відром бігати за ними, щоб молочка надоїти.
Директор. Мені не подобається ваш тон. Попрошу до себе поваги.
Слідчий. Іншого не заслуговуєте.
Директор. Який я злодій? За що мене до криміналу? Яка користь державі від того, що я попаду до в’язниці!?
Слідчий. Така користь, що менше буде негідників ходити по землі, а чесним людям буде краще жити.
Директор. Не фантазуйте. Не буде менше, то на це місце прийде такий же чоловік, бо люди не без гріха. Копнуть у вашому житті, то можна знайти багато гріховного. Без цього неможливо жити на світі – я знаю людей. Отож-бо давайте краще шукати в нашій справі, від цього всі будуть у виграші.
Слідчий. Ніякого компромісу зі злочинцем бути не може.
Директор. Ви ж державі зашкодите тим, що притягнете мене до криміналу. Я п'ятнадцять років ставив підприємство на ноги, бо від попередника лишились одні руїни. Якщо зараз мене візьмете, то з ним буде подібне, бо ніхто зараз не вболіває за державне.
Слідчий. Нічого вийдуть з положення, але злочинцю місце у в’язниці.
Директор. Ох, які ми принципіальні, але прийміть до уваги – я теж можу кусатись, у мене в верхах сидіть впливові люди. Сьогодні ваша взяла, а завтра наші прийдуть.
Слідчий. Не треба мене лякати. Не ті часи зараз.
Директор. Ха-ха-ха. Наївний ви чоловік. Повірили словам. Не думав я, що ви зрілий чоловік і раптом попадетесь на такий гачок. Ха-ха-ха. Ну, нехай прості люди, їх легко обманути, але ж ви…, у вас життєвий досвід і повірили. Їй богу смішно.
Слідчий. Подивимось, хто буде сміятись останнім. Я буду передавати справу до суду. Ви забули, що зараз не ті часи і не такі поважні голови летіли з плеч.
Слідчий виходить, директор в роздумах ходить по кабінету, потім бере телефон, набирає номер. Руки в нього тремтять.
Директор. Віктор Васильович… у мене неприємності… так, але вони дуже великі… Невже не можна нічого придумати… Пропонував, не бере. Останній раз прошу, більше таке не повториться… Вдячний буду до кінця життя… На колінах до вас приповзу (став на коліна). Все зроблю, що скажете. Так… Так. (Підводиться з полу). Зрозуміло. Дуже вам вдячний.
Положив телефон і говорить в селектор: «Визвіть начальника відділу кадрів».



Дія 4. Картина 8.
Входить начальник відділу кадрів.
Начальник ВК. Визивали.
Директор. Так. Ви зробили наказ на звільнення Любарської?
Начальник ВК. Ще ні. Замотався, багато роботи.
Директор. От і хорошо. Не треба його робити.
Начальник ВК. Недаром в армії говорили, що не треба спішити виконувати наказ командира, бо може поступити команда «Відставити». Навіщо нам зв’язуватись з Любарською, то ж така людина.
Директор. Так то воно так, але тепер ви повинні зробити інший наказ.
Начальник ВК. Який наказ?
Директор. Наказ про звільнення з роботи Костенко. Так, так не дивіться на мене так.
Начальник ВК. Не можу зрозуміти. Вона ж скільки працювала, бездоганно працювала. У неї нагороди, грамота від самого міністра.
Директор. Нехай буде хоч і від господа бога.
Начальник ВК. Повинна ж бути причина для звільнення.
Директор. Що ти за начальник, якщо не можеш придумати причину для звільнення. Звільніть за розтрату грошей, які виділялись для купівлі обладнання на новий цех.
Начальник ВК. Але ж…
Директор. Ніяких але. Цех стоїть, бо немає обладнання, а ви думаєте.
Начальник ВК. Зрозуміло.
Директор. От і добре. Я вас не затримую.
Начальник ВК виходить, директор залишається сам.
Директор. Немає незамінимих людей. Ніяких компромісів, або вони тебе, або ти їх.
Теж виходить. За стіл сідає офіцер від воєнкомату і дівчина у військовій формі.
Дівчина. Ну і часи пішли. Всі говорять, шокова терапія, шокова терапія. Воно, точно, шок колись наступне, коли підеш одного разу за продуктами і нічого не зможеш купити на свої гроші.
Офіцер. Вірно говорите, Томочка. Мене одного разу цей шок стукнув по голові.
Дівчина. Як-то.
Офіцер. А ось так. Упав сам натуральним чином, коли узнав, що ціни на автомашини підскочили в декілька раз, а мені черга на «Жигулі» підійшла. Справжній шок вдарив.
Дівчина. У вас же «Москвич» був.
Офіцер. «Москвича» я подарував сину на весілля, а сам став в чергу на «Жигулі». Хороша машина і раптом – терапія. Залишився без колес, чого б тоді «Москвича» не взяти. Так, ні ж давай для престижу тільки «Жигулі» та ще й «Дев’ятку». Отримав в результаті інфаркт.
Дівчина. З вашими здібностями та можливостями, думаю, що недовго будете без машини.
Офіцер. Зараз це зробити дуже непросто, з таким трудом все дістається, бо ніде нічого немає. Он дачу собі будую. Раніше б за місяць зробив би, а зараз довгобуд, бо по цеглинкі, по дощечкі приходить збирати.
Дівчина. Зате дача буде, я вам так заздрю. З моїм нічого не зробиш.
Офіцер. (Задоволенно). Так.
Дзвонить телефон.
Офіцер по телефону. Слухаю… Так… Скільки йому… Вісімнадцять…  Ніяких відстрочок… Це святий обов’язок кожного громадянина нашої держави… Не зрозумів… Де ви працюєте?.. «Сантехмонтаж»…, а матеріали будуть… Дуже хорошо… Про сина поговоримо після зустрічі. (Офіцер положив трубку і задоволено тре руки). Все хорошо влаштується.
Офіцер. Томочка, дуже хорошо. Як хорошо мати кришу над головою.
Дівчина. Я ж говорила, що у вас здібності.
Офіцер. Так, але ж це нерви. (Стук в двері). Заходьте.
Входить Костенко.
Костенко. Добрий день.
Офіцер. Добрий день. З чим прийшли?
Костенко. Моя фамілія Костенко. Пригадали?
Офіцер. Не пригадую.
Костенко. Ви ще орден вручали за сина, Юру Костенко.
Офіцер. Ах, воїн-інтернаціоналіст, пригадую. Що у вас?
Костенко. Оце всіх обійшла: райком, виконком, у судді була- ніхто не допомагає. На вас надія.
Офіцер. Говоріть по справі.
Костенко. Я ж і говорю, що звільнили мене з роботи, незаконно звільнили.
Офіцер. Не розумію, чим можемо вам допомогти? Ми можемо тільки шефську допомогу проявити. Кришу там починити, водопровід, або забор відремонтувати, але це… Це треба вам до прокурора йти.
Костенко. Я вже була там. Нічим не можемо заразити, сказали, вас вірно звільнили. Як же вірно, коли гроші я виділила на заготівлю овочів і фруктів.
Офіцер. В вас документи є?
Костенко. Які ж документи? Ми ж з директором домовлялись.
Офіцер. То можна з сусідом або з кумом домовитись, але з директором повинен бути документ.
Костенко. Він же мені обіцяв.
Офіцер. Нічим не можу допомогти.
(Непомітно до кімнати заходить полковник з Зіркою Героя).
Костенко. Що ж мені тепер з голоду помирати. Чи що.
Офіцер. Ідіть до міського, чи до совбезу. Це вони повинні допомогти.
Костенко. Була я там, але одні обіцянки, а я хочу щоб по справедливості все було. Я  ж не винна.
Офіцер. Я не прокурор.
Костенко. Але ж ви забрали мого сина, мою надію і помічника. Якби Юра був живий, то чого б я ходила до вас.
Офіцер. Я не забирав вашого сина.
Костенко. Хто ж тоді його забрав?
Офіцер. Не знаю. Запитайте у Брежнева, Андропова або Устинова.
Костенко. Як же їх запитати, коли вони на той світ пішли, чи мені слідом за ними.
Офіцер. (Роздратовано). Як хочете і не заважайте мені працювати.
Косенко зажурена виходить з кабінету, але її зупиняє полковник.
Полковник. Зачекайте. Зачекайте, як ваша фамілія?
Костенко. Костенко.
Полковник. А сина Юрою звали?
Костенко. Так, Юрою, а ви звідки знаєте мого сина?
Полковник. Похожий він на вас був.
Костенко. Так похожий. Кажуть же, якщо син похожий на матір, то у нього буде щаслива доля, але вийшла недоля.
Полковник. Так, недоля.
Костенко. Так ви знали мого Юру.
Полковник. Так знав, можна сказати, що на руках він у мене… який жаль.
Костенко. Як ваша фамілія.
Полковник.  Сухоруков.
Костенко. Капітан Сухоруков.
Полковник. Так, тільки зараз полковник.
Костенко. Він так багато писав про вас, він був в захоплені від вас.
Полковник. Що ж то за захоплення, коли не вберіг я його. Не вберіг. Який тільки хлопець був. Хорошим би чоловіком, батьком би був, а я не вберіг. Вибачте, якщо можете. Була війна. Накати там треба виконувати, часто ціною життя. Як міг старався зберегти їм, безвусим життя, але не зміг. Вони ж відчайдухі, вірили у своє безсмертя, лізли в саме пекло… Не зміг, вони на все життя зі мною… Капітан підійдіть до мене.
Офіцер. Слухаю, вас товариш полковник.
Полковник. Так слухай наказ, капітан. Щоб через двадцять чотири години ця жінка працювала на своєму підприємстві. Про виконання доповісте.
Офіцер. Товарищу полковник. Як же так… Ми ж тільки кришу, або…
Полковник. Ви зрозуміли мене. Інакше через двадцять чотири години ви не будете сидіти тут, а попадете на яку-небудь гарячу точку, щоб відчути як то в бій вести безвусих хлопчаків.
Офіцер. Капітан, так точно. Через двадцять чотири години.
Полковник. Так-то краще. А втім, краще не посилати вас туди, де свистять кулі, бо доводились мені бачити таких горе-воїнів, які ложили взводи і роти під вогнем ворога, щоб спасти свою шкуру, або вислужитись перед начальством. Виконуйте наказ.
Офіцер. Так точно.
Костенко. Дуже вдячна вам. Як мій Юра служив?
Полковник. Хорошо служив. Був справжнім мужчиною і хорошим товарищем.
Костенко. Рада чути. Я його завжди так виховувала. Не підвів.
Полковник. Як-то ви поживаєте.
Костенко. Нормально, якщо не рахувати неприємності на роботі.
Полковник. То все владнається. Я провірю, а якщо буде щось негаразд, то звертайтесь до мене. Моя адреса. (Протягує візитку).
Костенко. Дуже вдячна вам. Ви хороший чоловік, недаром Юра був в захоплені від вас.


Дія 5. Картина 1.
Та ж сцена міського цвинтаря, що і в першій дії. Біля пам’ятника сидить Костенко.
Костенко. Як холодно мені. Холод рівнодушності оточує з усіх сторін. Нема  до кого прихилитись… Можна Юра, я прихилюсь до тебе. Можливо, гранітна плита зігріє мене, бо камінні душі оточують мене з усіх сторін. Чи і ти відцураєшся від мене, як всі відвернулись. Ти лагідно посміхаєшся, твоя посмішка зігріває мене, ти не покинеш мене. Ти запрошуєш мене до себе. Чекай на мене, бо нестерпний холод людської рувнодушності пронизує мене наскрізь, я не можу зігрітись. Мені і хорошо, що ти пішов від нас не пізнавши горя і зла, не відчувши холоду людських сердець.
Ой, що я говорю. Ти ж перший постраждав від злих людей, а я друга його жертва. Тобі зло перетнуло шлях на самому початку життя, а мені в кінці. Так, в кінці, я твердо так вирішила. Немає чого робити мені на цьому світі. Живим тяжко жити серед мерців. Я прийду до тебе, чекай на мене. Незабаром відбудеться наша зустріч. Жаданна зустріч! Ти дорікаєш мені, що я мешкаю. Чого не спішу до тебе. Не хвилюйся я прийду, тільки зберу свої речі.


Дія 5. Картина 2.
На сцену виходять дві жінки, ті, що і в першій дії. Вони розмовляють між собою, Костенко не помічають.
Перша жінка. Що за часи настали? Чи то погибель до нас іде?
Друга. Правда, тяжкі, ледве кінці з кінцями зводиш.
Перша. Тягнеш-тягнеш поки ніжки не витягнеш. Ніякого прояснення.
Друга. Чого ж? обіцяють наступного року буде покращення. Депутати виступали, то в них все так хорошо.
Перша. То вони обіцяють поки їх не вибрали, а потім як зашиються десь, то тільки їх і бачили. Які можуть бути перспективи, коли ніхто нічого не робить.
Друга. Як же то так.
Перша. Піди на ринок та подивись чим там люди займаються.
Друга. О, там зараз завжди повно людей.
Перша. А, особливо, молоді, нашої зміни. Стоїть ото такий двохметровий здоровань і жуйки продає чи то шоколадки.
Друга. Точно ж, а його в плуг можна запрягати. Навіщо тільки ми їх навчали – грошам горе.
Перша. Ми свого часу до чогось прагнули, чогось хотіли досягти, зробити державі щось корисне. А що від них чекати?
Друга. Нічого від них не дочекаєшся. Їм би тільки загнати що-небудь шмоток купити.
Перша. Пам’ятаю мені в матерії дали за хорошу працю, бо весь час в передовиках ходила. Ото було радості, бо заслужила повагу людей за свою працю. Пошила собі плаття з того відрізу. Ото було щастя, справжнє щастя, бо нічого не мала і раптом шовкове плаття.
Друга. Хіба про шмотки ми тоді думали.
Перша. Так. Тоді думали про те щоб країну збудувати. А що ці «Шварценегери» за торговельними прилавками збудують. Нічого. Ось така наша перспектива.
Друга. І то правда.
Перша. Дивись хтось сидись.
Друга. Здається, Максимівна.
Перша. Точно вона.
Друга. Як перемінилась. Не впізнати.
Перша. У неї неприємності на роботі. Зняли за розтрату з посади, ледве під суд не попала, та один полковник заступився, з яким її Юра служив.
Друга. Бач є ще порядні люди на землі.
Перша. Є. тільки на іншу посаду взяли, бо, говорять, неможливо їй довіряти фінанси.
Друга. Ну і придумали. Несолодко їй прийшлось.
Перша. Так, не солодко. Давай підійдемо.


Дія 5. Картина 3.
Перша. Добрий день, Максимівна.
Друга. Добрий день.
Костенко. Добрий день і вам, якщо він справді добрий.
Друга. Та здається нічого. Сонце світить.
Костенко. Мені-то однаково чи світить чи ні.
Перша. Чого ж так?
Костенко. Бо однако сиджу дома. Чи день, чи ніч надворі, чи йде дощ, чи сонце світить.
Друга. Що знову звільнили?
Костенко. Сама пішла…, бо не витримала. Начальство стало скоса дивитись, до всього присікається.
Друга. Хіба вже люди можуть бути такі?
Костенко. Можуть. Сама не вірила, а тепер узнала. Інколи вже сама собі думаю, може й правда я гроші ті розтратила, а тепер немає на що обладнання для цеху купити. Люди без роботи сидять.
Перша. Не собі ж ти їх взяла.
Костенко. Не собі, але всі думають, що я забрала, бо їм там сказали. Навіть мої подруги не підходили до мене. Чи то повірили байкам, чи бояться, щоб неприємностей не було з начальством. 
Друга. Як же так можна. Знати скільки людину і раптом повірили брудним наклепам.
Костенко. Ото ж так. Пробувала знайти роботу, але ніхто не приймає, своїх скорочують.
Друга. Пішла б до совбезу чи до воєнкомату.
Костенко. Не чекають там на нас.
Друга. І то правда.
Перша. Як же ти живеш?
Костенко. Так ось і живу. Продам що-небудь і куплю хлібину, водичкою запиваю.
Перша. Хліба та вода бідного їда.
Костенко. Так. Та і навіщо жити? Щоб мучатись? Буду мабуть до Юри збиратися.
Друга. Ти не говори так, Максимівна. Гріх так говорити.
Костенко. Гріх жити на цій землі.
Перша. Максимівна, ти ж бухгалтером можеш працювати.
Костенко. Звичайно. Скільки ж працювала.
Перша. У нас бухгалтер на пенсію йде, то начальник просив підшукати досвідченого працівника. Підеш?
Костенко. Не знаю що й сказати?
Друга. Не думай нічого. Іди поки місце є, а до Юри завжди встигнеш.
Перша. Пішли у нас начальник дуже хороша людина.
Друга. (Бере Костенко під руку). Пішли. Нам ще за синів треба жити.
Виходять за сцену.

Кінець