Жизненные истории - 2

Відрядження із далеких 80-тих.

Припортове місто. Початок червня. Помешкання – кімната у старому, занедбаному часом і байдужим керівництвом, гуртожитку. На столі три пляшки горілки, трохи закуски. Бригада із трьох чоловік відпочиває у вихідний день. – Будьмо! – випили, закусили. – Будьмо! – випили, закусили. Звичайна картина активного відпочинку далеко від дому. Після третього «Будьмо!» керівник, як людина більш стримана, залишає колег та прямує на пляж, на тепленький пісок до ніжних грайливих хвиль Чорного моря. Двоє, що залишилися: досвідчений, загартований тривалими відрядженнями, монтажник 6-го, найвищого за кваліфікаційною сіткою, розряду і водій середнього віку, менш вправний у пиятиці, бо вперше виїхав у відрядження, а удома під контролем дружини тиранічного типу не особливо і розслабишся. Ведучи теревені про все і ні про що, вони подовжують особисте змагання на міцність шлунку і ясність голови. Після нетривалого двобою водій, як людина менш тренована, тихенько сповзає зі стільця на підлогу, де і знаходить умиротворення своєму бійцівському духу. Його опонент у класичній позі – голова в тарілці, правда без салату, руки по обидва боки на столі. Через деякий час переможець приходить до тями, фіксує відсутність водія, зривається з місця і біжить до моря. Знаходить там керівника, підбігає до нього з майже істеричним криком:
- Николай! Где этот?… далі слідує смачний набір народної лексики.
- Панимаеш, он…(знову набір) ушел, забрал ключ, я комнату даже не закрыл!
Кімната зазвичай замикалася ключем, той вішався на потайний гвіздок у стіні і таким чином створювалася ілюзія недоторканності приватного, нехай і тимчасового, помешкання. Керівник, знаючи запальний характер свого підлеглого, тільки розводить руками, знизує плечима і навіть для чогось зазирає під рушничок, що лежить поруч на піску, наче там міг таїтися отой невдаха-водій. У цю мить із морської пучини, наче морж із ополонки(округлені, немов здивовані, очі; наїжачені вуса) намальовується відпочиваючий,
портретно дуже схожий на водія. Монтажник, крутнувшись на місці, плигає у бік відпочиваючого і, виставивши в ділянку його живота два розтулені пальці, цікавиться, але так, що чути за двісті метрів:
- Где ключ?!!!
- Ка-ка-кой ключ? – заїкаючись з несподіванки, питається відпочиваючий.
Далі – німа сценка на кілька секунд. Саме стільки часу потрібно нашому сищику, щоб зорова інформація нервовими шляхами дійшла до аналітичного центру осмислення
ситуації, там в процесі якихось складних біохімофіхичних реакцій плавно перерости в усвідомлення того, що водій, до якого зібралося стільки запитань, і та людина, що стоїть перед ним, це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
- Да пашол ти! – замість логічного вибачення не дає поблажки своїм голосовим зв'язкам монтажник. Вибачення перед випадковою особою не вписується в кодекс його етичних норм. Керівник для запобігання подальшого непорозуміння потихенько відводить нашого героя в сторону, трохи заспокоює, після чого вони разом прямують до гуртожитку. Кімната розчинена навстіж, прямо з дверей важко не помітити пару стоптаних домашніх тапок, що визирають з під стола. Продовження тапок – сам загублений водій, що весь цей час мирно посапував на підлозі.
- Ты где был! – трохи зменшивши свій запал, запитує розбудженого водія монтажник. Той спросоння довго усвідомлює своє місце знаходження, потім відповідає:
- Где, где? В комнате…где.
- Ну ты смотри, без нас ни шагу. Можешь потеряться.
Трохи протверезившись, він давно уже зрозумів безпідставність своїх претензій, але внутрішнє переконання у своїй правоті, що ніколи надовго не залишає людей такого типу, не дає йому визнати свою анекдотичну помилку, освячену надмірним вживанням оковитої. Висновки такі ж, як і у попередній життєвій історії: і смішно, і грішно.

19 квітня 2013р.