П ять облич богинi

Це фанфік на твір мого друга Дмитра Наконечного "Пантеон".

Я заснув у темряві посеред темряви, тоді, коли ніч є істиннішою ніччю, ніж зазвичай. Я заснув уві сні, і потім ще, і ще, провалюючись у найтемніші сновидіння, у безодню під коренями гір, глибше, ніж підземні озера, ніж забуті спогади, ніж дно найглибшого океану…

Я йшов по стежинці, яку протоптали не людські ноги. Посеред дерев де-не-де у мороці тьмяно біліли нічні квіти, довкола на порозі слуху шурхотіли крила блідих метеликів, і от попереду відкрилася галявина, всипана безліччю світлячків. Їхнє золотаво-зеленувате світло від незвички різало очі, а у центрі росла величезна біла, як сніг, квітка, що ще не розпустилася. Мене скрутив невимовний біль, що йшов з глибини серця. Це важко описати, але кожен, хто коли-небудь був поряд із святістю, мене зрозуміє. Це солодке, як мед, полум’я, від якого хочеться загинути та народитися знову, і знову, доки тебе не переплавить у нову істоту, доки ти не просякнешся цією силою до серцевини кісток. Я впав на коліна від муки, і тоді квітка розкрилася. У ній була Юна Богиня – вона була одягнута у пелюстки, її дитяче обличчя випромінювало здивування, а у її рисах не було нічого злого… Але й доброго теж. Лише первородна сила, поза мораллю та людським та нелюдським розумінням, жорстокість та невинність в одній посмішці. Вона засміялася, зістрибнула на землю та побігла по галявині, зриваючи квіти та заплітаючи собі вінок із них.
Згори на мене безшумно стрибнула рись та зламала мені шию. Так я вперше став жертвою для Гайі. Юна Богиня заплескала у долоні та поцілувала рись у чоло, доки кров з мого горла омивала її крихітні стопи.

Я сховався за каменем біля річки, що повільно текла по залитому місячним світлом полю. Вода тихо плескотіла на невисоких порогах, а я підглядав за нею. Місячна Діва купалася у прохолодній воді, біле сяйво сповивало її оголене досконале тіло, лише одна думка про яке зводила з глузду. Бліда шкіра, світле волосся, що потьмянішало від вологи та розсипалося по її спині та грудях… Вона була невинною, світлою та чистою, однак саме це змушувало кров кипіти і збуджувало не менше, ніж найзавзятіше полювання. Я зітхнув, відчуваючи, як її краса шматує мої нутрощі, і тоді з води виліз ведмідь та роздер мене у неї на очах. Моя кров змішувалася з водою і текла в далечінь, а Діва погладила ведмедя по голові и омила свої долоні у суміші з річкової води, крові та місячних променів. Так мене принесли у жертву вдруге.

Я біг по лісу, сповнений жаху, чіпляючись за корені дерев та ледь не непритомніючи від втоми. Ніч була сповнена виттям її вовчої зграї, що взяла мій слід, а я втікав. Це було Дике Полювання, а я був почесною здобиччю… Моє тіло гуділо від незліченних годин – чи століть? – втечі, і врешті-решт я озирнувся і подивився назад. Я знав, що побачу Мисливицю і однієї цієї миті достатньо, щоб знати, що я жив та помер недаремно. Вона граційно вийшла з зеленого мороку, її супроводжувала свита з вовків, що хижо гарчали. Вона була одягнена у шкіру, її обличчя було розмальовано кривавими мисливськими знаками, а у руках вона тримала лук. Безшумна і невблаганна стріла проштрикнула мені гомілку, я впав, не відводячи від неї погляду, і тоді вовки по її мовчазній команді роздерли мене на шматки. Так мене принесли у жертву у третій раз.

Блискавка вдарила у дерево, яке спалахнуло лякаючим полум’ям. Я сховався у дуплі дерева, щоб перечекати грозу, і заворожено дивився на вогонь – я вже й забув, що це таке. Жадібні червоні язики пожирали деревину, все довкола повільно затягував дим, сплітаючись у химерні візерунки. Богиня вийшла з цього диму та дощу. Вона була вагітна й товста, її густе мокре волосся було їй плащем, а широке обличчя із грубими рисами нагадувало про незграбні роботи вимерлих печерних скульпторів тих, що пішли. Вона не була прекрасною, але у ній було стільки життя, що від неї було неможливо відвести погляд. Раптом я зрозумів, що я дуже маленький, а поряд зі мною ще хтось є. Велетенські совині пазурі схопили мене, роздерли та кинули на землю біля Матері, що дивилася у вогонь та мрійливо посміхалася своїми широкими губами. Вона нахилилася, намочила свої пальці у моїй крові та накреслила на своєму величезному животі знаки життя, захисту та плодючості, а потім засмажила мене у вогні та з’їла. Так мене принесли у жертву вчетверте.

Я стояв на березі темного спокійного моря, над яким мерехтіли численні зірки. Невисокі хвилі втомлено омивали мої босі ноги, а тиша сповивала все довкола. Раптом земля здригнулася і беззвучно закричала, як німа жінка під час родів. Велетенський стовп води злетів до неба, а з нього вийшла Стариця, страшна та мудра, одягнена у водорості та плащ з луски. Вона спиралася на палицю, її білі очі були сліпі, та я боявся у них подивитися. Поборовши жах, я підняв погляд і зрозумів, що побачив надто багато у блідій безодні її неіснуючих зіниць. Того, до чого я лише подумки доторкнувся, достатньо, щоб звести з розуму зоряне небо.
Я впав на спину від страждання, що розривало мої м’язи та сухожилки, а тоді мене накрила велетенська тінь. Це був крук, що виклював мої очі та приніс їх Богині, яка посміхнулася блідими тонкими вустами та зробила із них собі бусини на намисто. Так мене принесли у жертву в п’ятий раз.

Я прокинувся, сповнений знань, мудрості та божевілля, пошматований болем та істиною. І тоді я вперше приніс їй криваву жертву, а потім ще, і ще. Тому що нема ціннішої речовини під небом, ніж це солена червона есенція життя.

Картинка звідси: http://swbardot.authorsxpress.com/