Петро-Полтавець

ПЕТРО-ПОЛТАВЕЦЬ
   
Українська опера на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Килина Стійбіда - удова.
Петро - її син, стрункостанний гарнюк.
Наталка - кохана Петра.
Галина Олелько - заробітчанка з Італії.
Дідоненко Катерина Олімпіївна - займає високий піст у податковій.
Бузина Кіндратій Ілліч - депутат обласної ради, за фахом юрист.
Офіціант.



ДІЯ ПЕРША

Театр являє собою вуличку десь на полтавському Подолі обабіч Ворскли.   

Ява 1

Петро підходить до річки, у руці він тримає круг для порятунку потопельників з надписом «Еней»; в задумі співає:
 
№ 1

Як зрозуміти: я живу чи не живу?
Життя мені немає без милої!
Вві сні я з нею наче наяву,
А наяву без неї в непокої.

Навіщо мені день, навіщо ніч,
Якщо кохана десь в чужій сторонці?
Чекання - це така нестерпна річ,
Мов у пустелі сидіти під сонцем.

Одним живу, що ти у мене є.
Чому мовчиш, смаглявко чорнобрива?
Від думки рветься серденько моє:
А що коли мене ти розлюбила?

Озвися, мила, хоч одним слівцем,
Що я тобі до думки і до серця
І що невдовзі літнім ясним днем
Весілля наше радістю проллється!

Наталко! Чом не даєш знати: як ти там, в Італії? Чи не ображають тебе синьйори та синьйорини, чи не бідуєш, чи не нудьгуєш? А може - Боже борони! - знайшла собі якогось кавалера і тепер знати не хочеш ані мене, ані моїх почуттів? А я ж тебе любив, пестив, як бджола квітку медову, кожне слово твоє серденьком, мов п’янкі вишеньки, ковтав. А тепер ще більше кохаю. Та чи ж я тебе у дальню путь відсилав? Ти сама поривалася щастя за хвіст ухопити: за рік, за два в Італії обернутися, на «фіаті» додому повернутися, і щоб було за що весілля зіграти, і квартиру свою придбати. Чому все так? Шукаємо щастя, а отримуємо розпач, сіємо надію, а пожинаємо журбу і зневіру. Наталко! Нехай сонечко, яке бачимо я і ти, своїм лагідним промінчиком нагадає тобі про мене, щоб любов’ю озвалося твоє серце і покликало тебе шукати зустрічі зі мною.


Ява 2

Петро і Дідоненко.

Дідоненко (млосно). Здрастуй, Петре! (На бік.) О, ці чорні очі! Якщо зараз не освідчуся йому у своїх почуттях, то вже ніколи…
Петро. Здрастуйте й вам, Катерино Олімпіївно!
Дідоненко. Навіщо такий офіціоз? Я хочу, щоб ти звав мене просто - Катя.
Петро. Адже я кажу вам так з поваги до вас… до…
Дідоненко. Катя, соколе, просто ; Катя. Хай твої солоденькі губоньки це запам’ятають і так мене кожного разу вітають.
Петро. Гаразд, Ка-тю.
Дідоненко. Ой, як хороше раптом стало!
Петро. Що це ви… ти, Катю, моргаєш, наче зірка над Ворсклою?
Дідоненко (милозвучно). Хай би тобі моргнуло янголятко з неба, щоб ти здогадався, чого мені треба. Хоча… Ось я тобі сама скажу. (Співає.)

№ 2

Вже й сподіватися забула на кохання,
Та долю змінює одна-єдина мить.
Побачила Петра на злеті травня:
І я - не я, і серденько горить.

Краса очей, статура, міць і врода -
Увесь ти в моє серце увійшов,
І я готова за твою любов
Тобі себе віддати навдогоду.

Люблю! Кохаю! Горю! Палаю!
Ти, мов мальований, красою коронований.
Вдень і вночі годитиму тобі.
Ходімо разом, Петре, по судьбі.

Моя робота - збирати податки,
Тому й не дивно, що маю я статки.
Про мене кажуть: «Вона багачка!»
А я ночами у подушку плачу.
Плачу й шепочу: «Нічого не хочу.
Тільки б бачити Петрові очі!».
Я не шкідлива, не вередлива,
Ніжна, жагуча і не журлива.
З тобою сонце, з тобою весна.
Без тебе туга і ніч навісна. 
Лиш про одне благаю тебе я:
Печаль розвій, скажи, що я твоя!
Скажу відверто: і в твоїй тюрмі
Все ж буде радісно і солодко мені!

(Скінчивши співати.) Ти, Петю, чар-зілля, від котрого не існує ліків. (З придихом.) Ходімо до мене!
Петро (жахнувся). Це навіщо?
Дідоненко. А ти й не розумієш?
Петро. Не розумію.
Дідоненко. Як так, соколе? Парубок ти тямущий. Мову знаєш добре. Слова мої прості і щирі. Ну, та нічого. Я, мов той літак, ще на одне коло зайду. Адже прагну лише м’якої посадки. Я, Петю, кохаю тебе і пропоную тобі ув’язати зі мною взаємини.
Петро. Нічого собі!
Дідоненко. За мене, соколе, як ухопишся, то вже не впадеш. А вдячною я можу бути такою, як мало хто в цілому світі.
Петро. Навіщо ви таке кажете? Ви ж з моєю матусею в один клас ходили!
Дідоненко. Пусте. Кому яке діло, коли серце щось схотіло? (Заливисто сміється.)
Петро. Що таке? Чого ви смієтесь?
Дідоненко. Бачу я, з твоїх очей сироп тече.
Петро. З якої пригоди?
Дідоненко. Он - бач! бач! - вже й губи облизуєш.
Петро. Нічого я не облизую.
Дідоненко. От брехунець! Очі горять, почервонів, наче перчик… Петрунчику! Пісня моя єдина!
Петро. Катю, спокійно, Катю…
Дідоненко. Петрусику!
Петро. Катю!
Дідоненко (муркоче). Жіночка я відшліфована, нічого лишнього. Спробуєш - повік не забудеш. (Ущипнувши за щічку.) Ну, ходімо?
Петро. А чи не швидко ви…
Дідоненко. Не питай чи швидко, питай, чи добре. (Знову сміється.) А може…
Петро. Що «може»?
Дідоненко. Може ти, Петю, того стидаєшся, що ще жодного разу цибульку не садив, часник не сапав?
Петро. Яку цибульку? Який часник?
Дідоненко. Може, ти даєш задню тому, що не знаєш, як то воно диньки по баштану катати? та як під снігом проліски шукати?
Петро (трохи не переходить на крик). О, нене! Катю!
Дідоненко. Що?
Петро. Що ти від мене хочеш?!
Дідоненко. Відверто питаю: чи не марне надію плекаю на взаємне кохання?
Петро (співає):

№ 3

Наче пава на горі, всілася Полтава.
Небо чисте і над містом не грає заграва.
Чом же в серці моїм вихор піднявся жорстокий?
Чи то, може, Господь мене карає звисока?
Нехай біди і нещастя обходять Полтаву!
Не беріть мене, сусідко, у свою забаву.
Не робіть в своїй душі для гріха отвори,
Щоб Подолом не ходили лихі наговори.
І спокусою своєю не рвіть мені груди.
Вік наш різний, через те вам щастя і не буде.
Ще й нам дано різні речі за бажанням мати;
Це вам теж, шановна пані, варто врахувати.
Домовимось, що від вас не чув я ні слова,
Щоб за нами не ходили ганьба і обмова.

(Закінчивши співати, каже:) Тепер я знаю, хто нам під дверима кульок з моднячим костюмом і лаковими черевиками підкинув.
Дідоненко (розгублено). Про що ти, Петю? Нічого не знаю.

Музика продовжує грати. Петро і Дідоненко деякий час стоять у задумі.


Ява 3

Петро і Дідоненко. Потім Бузина (співає):

№ 4

На городі бузина,
А в Києві дядько.
Дядько мій - величина,
З ним живеться хвацьки.

Дядько мій - Бузина -
Людина впливова.
Колос мій з його зерна
Й кар’єри основа.

На городі бузина,
І в столиці Бузина,
І у Львові Бузина,
І в Донецьку Бузина  -
Рід наш пречудовий!
Росте сім’я,
Росте сім’я,
Росте сімейна спадщина:
Військова,
Урядова,
Торгова-бізнесова… -
України-Неньки гілка Бузинова!   

У міру того, як Бузина наближається до авансцени, Петро бере круг для порятунку потопельників і йде у бік пляжу.

Дідоненко. «Нам пєсня строіть і жіть помогаєт», Кіндратію Іллічу?
Бузина. Ти шо, ти шо! Слухай сюди, Катю. Строїть і жить мені допомагають зв’язки, а пісня ; гарний додаток до чарки, коли щось нове у житті «пастроіл» і з друзями святкуєш. Оце я допоміг київським колегам… ти їх знаєш…  Це пани Скоробреха і Шапочка… земельку в області прикупить… от ми й посиділи… Їм користь, і мені (оглядається)… «лимончик». А потому кабанця вполювали в лісництві. Так що, як кажуть у нас на Лондонщині, всьо бьютіфульчик. Випроводив гостей, а сам оце іду до Ворскли на пісочку погрітися… (Наспівує.) «Ворскла - річка невеличка, тече здавна, дуже славна…»
Дідоненко. До мене, бач, не завітали. А я ж їм теж деякі папірці робила.
Бузина. Значить, слухай. Щас, Катю, врем;я таке, всьо по мінутам.
Дідоненко. Цікаво, як їм там, у столиці?
Бузина. Ти шо, ти шо! Всьо нє просто, всьо на віду. Демократія - то така штука, як лаборант, - кругом свого носа суне. Журналісти, як осінні мухи, усе лізуть, лізуть, скрізь заглядають, підглядають… І ніяка їх холєра не візьме. А тут іще опозиція… лайдаки, дармоїди; крок вліво-вправо, - вони уже галдять. Такі нестерпні, як чиряк на сідниці, та як бенкет без мезиму, та як дорога навесні. Те, що раніше можна було тихцем хапонути, тепер сто разів подумай, як його підійти. Така халепа. 
Дідоненко. Що правда, то правда. Раніше підприємець сам знав, що треба робити, без натяків. І дня не проходило, щоб хтось не «поколядував». А тепер тільки того і гляди… гроші беру, а сама думаю: а що якщо вони помічені?, а що, якщо за дверима люди в штатському?..   
Бузина.  Всьо нє просто, всьо нє просто!
Дідоненко. Я тебе, Кіндрате, дещо хотіла спитати.
Бузина. Питай, чого ж. 
Дідоненко. Пригадую, ти якось казав, що Килина Стійбіда - твоя родичка.
Бузина. Далека. А чому ти питаєш?
Дідоненко (набік). Будь-що-будь!.. Зізнаюся йому в моїх почуттях до Петра. (Бузині.) Ось послухай. (Співає)

№ 5

А в сусідки славний син,
Славний син, славний син,
До любові мені він,
Тільки він, він один!
Що то оченьки - як тернок,
Як тернок, як тернок;
Що то брівоньки - як шнурок,
Як шнурок, як шнурок;
Що то личенько - хоч малюй,
Хоч малюй, хоч малюй;
Що то устоньки - хоч цілуй,
Хоч цілуй, хоч цілуй;
Що то станочок - хоч пиши,
Хоч пиши, хоч пиши;
Що то передочок - не диши,
Не диши, не диши!

Бузина. Ото пак! Залицялася? До Петра?
Дідоненко (сором’язно). До Петра.
Бузина. Ти оце зараз з ним стояла?
Дідоненко. З ним.
Бузина. І про що ж ви говорили? Стривай. Ось я вгадаю. Ти йому: «Петю! Катя: аж-аж-аж!»
Дідоненко. Ага-а!
Бузина. А він тобі:«Катя Петю? Ого!»
Дідоненко. Еге!
Бузина. А ти йому: «Авжеж!»
Дідоненко.  Аякже!
Бузина. А він, чудняй, блим-блим!
Дідоненко. Бач!
Бузина. Чекай! А ти йому: «Шури-мури!.. Срасті-мордасті!..»
Дідоненко. Йой! Петю!
Бузина. А він тобі: - «Шашіль-машіль! Ша!» - Чуки-чуки! Шурх!.. - драла.
Дідоненко. Отож бо й воно!
Бузина. Красунчик! Вродою, вдачею - весь у покійного батька: розумний, ловкий, нежурливий…
Дідоненко (зітхає). Не думала й не гадала, що мене накриє така любов. О, якби-то ти знав, як він мені явився!
Бузина (озирається). Розкажеш - знатиму.
Дідоненко. Це сталося у перший же день, як я переїхала в свій маєточок на Подолі. Виходжу на лоджію - зирк! - а в садочку, за парканом він, мій Петрик! Промені сонця, що котилося за обрій, грали на його обличчі, а над його головою - веселка! Я так і заклякла…  Янгол!
Бузина. Що й казати - принц! принц!
Дідоненко. З тих пір він став володарем усіх моїх думок. Я вже й телескопа купила… Коли ж його довго не бачу, - не знаю, де дітися й що робити?
Бузина. Отак закохалася. А він, бач, кирпу гне.
Дідоненко. Кіндрате! Удружи, поможи Петруся вкрутити! Усе є, в усіх конвертаціях.
Бузина. Слухай мене! Різниця у віці - дрібниця. Скільки тебе знаю, від того дня як ми… з тобою… разом… працювали... (Пауза.) ти все така ж квітуча. Від твоїх «катюш» жоден мужчина не встоїть.
Дідоненко. Правду кажеш?
Бузина. Ти така очаровательна, що будь-яку дівку за пояс заткнеш!
Дідоненко. Поможи, по старій дружбі! Віддячу.
Бузина (кокетливо). Якщо віддячиш - поможу.
Дідоненко. А його матір?
Бузина. А що матір?
Дідоненко. Нам з Килиною одна й та сама художниця у щоденнику оцінки малювала.
Бузина. Ти шо! Ти шо! Вона не така дурна, щоб тобі не підспівати. Слухай! Я оце з Києва вертався і, так сталося, що попав у вагон, де вона провідницею. Ну, принесла чаю, і давай за сина, за Петра закидати… те, се,  «хлопець, хоч куди… в економічному університеті вчиться… іноземні мови знає… І все в такому дусі. А ще…
Дідоненко. Підстав плече родичеві. Таким генофондом не розкидаються.
Бузина (трохи помисливши). Діло кажеш. І місце гарненьке є. Слухай. (Співає.)

№ 6

Що то в світі діється? -
Сподівання сіються!
Сіються, збираються,
У купочки складаються.
У купочки, у стопочки,
Буває, розсипаються.

Люди мало в чім різняться:
Де миліше - там гніздяться;
Всі на чомусь любляться,
Всі у чомусь кубляться,
«Крутяться» і «варяться»,
Миряться і сваряться,
Казяться і лаються…
Судяться і нудяться,
Де покою взятися?!
Кожному своя кортячка
Щодень-щоніч мариться.

Хапу-хапу - добрий знак,
Якщо ти не є дурак;
Головне, що треба знати:
Звідки, де, коли і як?

Дідоненко. Усе так, Кіндрате. Ну то що? Коли?
Бузина. Коли що?
Дідоненко. Коли туди?
Бузина. Туди? Куди?
Дідоненко. Он туди!
Бузина. А! До Стійбиди. Та хоч би й сьогодні.
Дідоненко. О-о!
Бузина. Слухай! Всьо не так просто. Я мав намір тобі сказати, та ти мене збила.
Дідоненко.  Що? Кажи. Не лякай….
Бузина. Хоч лякайся, хоч не лякайся, Катю, а в серці Петра панує зірка на ім’я Наталка.
Дідоненко. Яка Наталка? Що за Наталка? Бува, не та носата Наталка з продуктового, що на нашій вуличці?
Бузина. Ні, не та. Слухай сюди, розказую як чув від Килини. Батько Петра, Микола Стійбіда, піднявся в дев’яності. І був у нього друг і компаньйон Максим Квітка; вони вдвох створили фірму і торгували бензином. А той Максим та був удівцем і виховував сам-один доньку Наталку. Коли Максим помер, Микола  й узяв Наталку на утримання. І Микола, і Килина ставилися до Наталки, як до рідної доньки, вона відповідала їм за це щирою вдячністю, а Петра, який був од неї років на три старший, любила як рідного брата. Коли між Петром і Наталкою виникла взаємна любов, Килина сказала категоричне «ні» - наша людина? - наша!, ; Микола ж, навпаки, благословив їхні почуття і пишався тим, що в нього буде така вродлива і працьовита невістка. І все ніби як в індійському кіно, аж тут… Всьо не просто! Заходився він собі підземний перехід у центрі міста будувати, а мер на це діло око поклав, а Микола не пойняв, і почалося… суди-пересуди… одним словом, відмовило в чоловіка серце… а там… Не стало годувальника ; не стало й грошей. Килина, бач, не працювала. За борги вона була змушена віддати квартиру в центрі міста і переїхати жити на Поділ, у батьківську хату.
Дідоненко. І де вона тепер, ця квітка?
Бузина. Наталка?
Дідоненко. Та Наталка ж. Вони одружені?
Бузина. Який там! У скруті яке весілля? Килина, щоб мати хоч якусь копійку, пішла працювати провідницею, а Наталка… Подалася до Італії на заробітки.
Дідоненко. І що?
Бузина. Що, що? Спочатку, озивалася, а потім десь там і пропала. Уже три роки немає від неї жодної звістки.
Дідоненко. Вона мовчить, а Петро її досі кохає?
Бузина. Кохає і жде. Зітхає і жде.
Дідоненко (з блиском у очах). Це нічого. Я Петрусеві швидко перезагрузку здєлаю, тіло, як цукерку, у золотий фантик вгорну, а в серце такого меду напущу, що він аж стогнатиме від насолоди. Тож, до вечора, Кіндрате!
Бузина. До вечора, Катю! 

Затемнення.

Ява 4

Дім Стійбіди.
Петро сидить у задумі.

Стійбіда (пшикає на себе духами). Уже кілька годин минуло, як я вийшла з депо, а мене все ще переслідують вагонні запахи… Такого нанюхаєшся, що аж в голові зачемердить. Ще цієї ночі одна жіночка не дала мені ні на хвилину зімкнути очей… Дістала свою здоровезну клєйончату сумку, цілу ніч шаруділа кульочками і усе щось їла, їла… Миша! Сіра непосидюча миша! Серйозно. (Пауза.)  Аж смішно! (Пауза.) Петю, ну давай кофійку поп;ємо! У мене й тортик є. Київський. Правда, трохи не в кондиції… Пасажир спересердя кинув коробку долу, коли дружина сповістила йому телефоном, що їхній син без дозволу привів жити у спільну квартиру якусь літню фіфу.
Петро. Літню фіфу?
Стійбіда. Фіфу, та ще й з дитиною. Ось глянь, хороший свіжий тортик… (Строго.) Петю! Так не можна. Насіяв по хаті смутку, аж шелестить. Інший би вже давно втомився зітхати та сумувати. Скільки можна!
Петро. Мамо!
Стійбіда. Що мамо?! Що мамо? Жде він свою Наталку, бач який! Уже чотири роки сплило, а він все зітхає. Справжній тобі мученик кохання! Так не можна. Заїхала Наталка, не озивається, то що робити? Значить, так любить. А може… (Пауза.) От скажи мені: чого вона мовчить? От чого?! Хай би там розлюбила, іншого покохала, навіщо мовчати? Ми ж не чужі. Тому, буває, думка серце так стисне: а може, її вже серед живих немає? 
Петро. Перехрестіться, мамо! Ніколи у це не повірю. Вона жива-здорова, і в серці її - я!
Стійбіда. Хіба ж я проти? Хай ти. Хай ти. Чому мовчить - ось у чім річ. Я більше за тебе буваю між людей, такого наслухаєшся! Одну везла, розказує… Повернулася дочка з Голландії, п;ять років там мешкала, там заміж вийшла, там і дитину народила. Приїхали в гості. Я, каже, коли на дочку свою глянула, так у мене перше сиве волосся і з;явилося! Голос знайомий, рідний, а обличчя, тіло… Губи - вареники, цицьки, - дині, жопень - колеса від «Запорожця», у носі якась булавка стирчить, волосся на голові - кубло змій… Зважаєш? А що як і твоя Наталка прихахулькою заявиться? Любитимеш ти таку причепенду? Га? Любитимеш?
Петро. Моя Наталка не така.
Стійбіда. Не така. Е-е… усі ми не такі. Усе ми знаємо. Не такі… У Тетяни Тарасенко вже така ласкава донька була, Анжелка, ага, така ласкава… А як по Італії трохи потерлася, - листа прислала матусі, так, мов, і так, ви мене, мамо, ніколи не любили, не пестили, усе поміж чоловіків свого щастя шукали, то тепер я свого щастя шукатиму, а про вас, моя мамо, і гадки не матиму, живіть як знаєте, а я житиму, як сама хочу. Після того - жодного листа, жодного дзвінка, жодної вісточки. Діждалася дяки! Рідна донька! Хіба можна? Матері гірко. То Тетяна плаче та й плаче. Що не стріну - лице бліде, засмучене. А оце довідалась, що її матір, Оришка, бабуся Анжели, пропала.
Петро. Як так?
Стійбіда. Отак. Видно, шкода їй стало доньки, оставила записочку «Їду в Італію завертати Анжелу» та й зникла. В одному халатику, з будильником вийшла з дому і - зникла, як у воду впала. Сиротіє Україна… (Плаче.) Так інколи гірко на серці стане, що й жити не хочеться.
Петро. Мамо! Знову ви за старе?
Стійбіда. Кажу тобі, забудь Наталку, чуєш?
Петро (підбігає до матері, бере її за руку). Як?! Як?! (Співає):

№  7

Ой, матінко моя мила!
Пам;ть серця має силу.
Розум серцем не керує,
Серце розуму не чує.

Ой, матінко моя мила!
На душі моїй так зимно.
Про Наталку лиш згадаю,
Душі радость повертаю.

Ви знайдіть мені матусю,
Чаклуна якогось,
Щоб приспав мої чуття
Своїм диво-словом!

Cтійбіда. Якого в біса чаклуна! Піди увечері в місто, придивись до наших красунь-полтавок, той не зоглянешся, як про Наталку забудеш. А закохавшись у якусь кралечку (найкраще у багачку!) - знову засвітишся щастям. (Втирає сльозу, співає.)

№ 8

Чи я тобi, синку, не добра бажаю?
Іншу покохавши - першу забувають.
Бо старе кохання, наче та солома,
А нове кохання - як весни відгомін.

Сину мій, сину мій, дитя моє любе!
Чи діжду, що ти якусь поведеш до шлюбу?

Петро. Не плачте, мамо! Я і сам хочу…
Стійбіда.  Петре, сину мій! Надія моя! Не барися, шукай. Тільки не бідну, не просту. Бідний з бідною бідність родить. А ти, сину, більшого вартий.
Петро. Багаті дівчата, мамо, теж не дурні. Їм також багатого подавай.
Стійбіда. І то таке. Якби ж то ти у батька комерційну жилку узяв, то ми б зараз не бідували і Наталці не треба було нікуди їхати.
Петро. Знаєш, кого я сьогодні в чергове зустрів?
Стійбіда. Катерину Дідоененко. Вгадала?
Петро. Так. Її.
Стійбіда. Ти ба яка! Живемо на одній вуличці, а вона хоч би разочок зайшла. Зустрічі зі мною уникає, а з тобою трохи не щодня спілкується. Чого б це?
Петро. Мамо, якою ви її знали?
Стійбіда. У школі?
Петро. У школі.
Стійбіда. Гарна, весела; очі ; дві тернини. Тільки на хлопця гляне - він уже й затрусився.  Стривай, хтось мелькнув мимо вікна, чи не йде хто до нас? (Іде.)


Ява 5

Петро (один) Наталко, Наталко! Ти мовчиш, а життя гомонить, гомонить, щось розказує, щось відкриває нове. Живи, як знаєш, а я буду жити, як знаю я. Тебе із серця не жену, але й перед іншими жінками його не зачинятиму. Бо над усе хочу я не печалей, а радості. Ох!.. серце, серце…


Ява 6

Петро; Входять Стійбіда, Дідоненко, Бузина.

Стійбіда. Заходьте, заходьте. Катю! Тьху на тебе! Гарна була дівкою, гарна й тепер! Катю! Яка я рада!
Дідоненко. Я теж…
Стійбіда. Катю! Віриш? Усе пам’ятаю, наче вчора було?! А ти пам’ятаєш?
Дідоненко. Ну, я…
Стійбіда. Пам’ятаєш Петю Козяточку з десятого «Б»? Як же він за мною увивався! Пам’ятаєш, як він виліз на трубу котельні й написав «Люблю Килю!»? Як же ти тоді ревнувала! Катю! Тьху на тебе! Яка ж ти ловка! Нівроку. Катю, а пам’ятаєш Гіві Джигунідзе? Як же він за тобою увивався! Було скаже: «Кто к Катє падайдьот, таму кинджалом шнуркі на лапшу парубаю!» Пам’ятаєш? Як же я тебе тоді ревнувала!   
Бузина. Киля! Слушай сюда. Киля, спогади потім. (Петрові.) Здоров був, Петре!
Петро. Здрастуйте, Кіндратію Іллічу!
Дідоненко. Здрастуй, Петре!
Петро. Здрастуйте, Катерино Олімпіївно!
Бузина. Киля! Ну, чого стоїш? Гості дорогі?
Стійбіда. Ще й які дорогі!
Бузина. Ну! А ти нас на порозі тримаєш.
Стійбіда. Хвилююся. Вибачайте. Прошу. Проходьте. Сідайте.

Всі розсаджуються.

Бузина. Тут така справа. Ми тут порадились з Катериною Олімпіївною…
Стійбіда. Катю! Тьху…
Бузина. Досить «тьхукати». Ти шо! Важлива справа.
Стійбіда. Слухаю. Слухаю.
Бузина. Так ось, Петре….
Петро. Уважно слухаю, дядю.
Бузина. Твоя матір казала, ти вчишся добре.
Петро. Відмінно.
Бузина. У економіці розбираєшся…
Петро. Є таке.
Бузина. У політиці шурупаєш?
Петро. І це є.
Бузина. Комп’ютери-ноутбутери?
Петро. Із заплющеними очима.
Бузина. Мови знаєш…
Петро. Англійську, німецьку, італійську. Зараз вчу китайську.
Бузина. Китайську?!
Петро (значущо). Життя диктує.
Бузина. І вірно. Ану, зашпрехай.
Петро. По-китайському?
Бузина. По-китайському.
Петро. Шеньжень ту цао гуй лін люй ісинхао гуй фу ісибань.
Бузина. Ісибань… Бач як.
Дідоненко. Молодця, Петю! Як кажуть: всьо включено і лампочкі не перегоряють.
Стійбіда. Голова!
Дідоненко. А з себе ж який!
Стійбіда. Да, Катя, да! Парубочок, як дубочок.
Дідоненко. О!
Стійбіда. Молодець, як жеребець! 
Дідоненко. О, о!!
Стійбіда. Живий, аж шкура на йому горить!
Дідоненко. О, о, о!!!
Стійбіда. Да, Катя, да! Петю, тьху на тебе!
Бузина. Значиться так, Петре. Беру тебе до себе радником депутата.
Стійбіда. О!
Бузина (дістає товстеньку пачку банкнот). Це аванс.
Стійбіда. О, о!!
Бузина. Швиденько роби закордонний паспорт.
Стійбіда. О, о, о!!!
Дідоненко. Да, Киля, да! Петю, тьху на тебе!
Петро. Дякую, дядю.
Бузина. Службою віддячиш. Паспорт зробиш - і з Катериною Олімпіївною у Лондон.

Пауза. Довга пауза.

Петро. У Лондон?
Стійбіда. З Катериною?
Бузина. Вона там вирішуватиме мої справи.
Стійбіда. О, леле!
Дідоненко. Спочатку в Лондон, а потім у Об;єднані Емірати. (Пауза.) По справах Кіндратія Ілліча.
Петро (вкрай схвильовано). Спасибі, Катерино Олімпіївно.
Дідоненко. Потім віддячиш.
Стійбіда. Катя! У Петі такий характер, така душа. Він - сама вдячність. Да, Петю?
Петро. Да, мамо.
Стійбіда. Ніхто так не вміє віддячити, як мій Петрусь. (Крізь сльози.) Змалку такий чуйний, такий добрий! Дівчаток любив, ага. Було, піймає в дитсадку таргана, посадить у коробочку і подарує якійсь білявці. Сподобається темненька, він як мавпочка на яблуню - скік, зірве плід із самого вершечка, кулею вниз і їй: «Бели. Далую».
Дідоненко. Ти його так любиш, що я сама вже починаю його любити.
Стійбіда. Як не любити! Єдиначок. Слухайте, а давайте кофійку поп;ємо? У мене й тортик є. Київський.
Дідоненко. Київський це добре.
Бузина (ставить на стіл пляшку коньяку). До кофійку слід і коньяку. Треба, треба. За Петра, за вас, дівчата.
Дідоненко. Ходімо, допоможу тобі.

Жінки виходять.

Бузина (підходить до Петра, обіймає за плечі по-батьківськи). Ти, Петю, дуже мені до душі. Я любив твого татка, як рідного брата. Як же він мені колись допоміг! (Пауза.) Тепер, бач, я стану тобі другом і помічником. (Таємничо.) Значить, слушай! Поруч зі мною, будеш почуватися, як у музеї, суцільна краса і розкіш. А біля Катерини, ну, Олімпіївни… будеш, як на пасіці, завжди з медком. Розумієш?
Петро. Розумію.


Ява 7

Входять жінки.

Стійбіда. А ось і ми.
Дідоненко. Ходіть, ходіть до столу!
Бузина (розливає по чарочках коньяк). За Петра! 
Всі. За Петра!

П’ють.

Стійбіда. Я, як правдива мати, для сина рада все оддати.
Дідоненко (підливає їй коньяку). Кіля, хто не віддасть! Молодому красивому розумничку завжди знайдуться охочі допомогти. Петро ; наш український брильянт! (Петрові.) І не треба соромитися, Петре. Ми з Кіндратієм Іллічем нічого не пожалкуємо, щоб… До Європи поїдемо, а потім до теплого океану. Побачиш таке, що ти зроду не видав!
Стійбіда (знову сплакнула). Хай вас Бог спасає за вашу приязнь!
Бузина. Килю! Не треба сліз. Є тост. Щоб у нас все було, і щоб нам за це нічого не було!

П;ють.

Дідоненко. І у мене є тост. Дай нам Боже більше грошей! Хай все наше, що хороше!  Що погане - то не нам, нехай нашим ворогам!

П’ють.

Стійбіда. Гості дорогі, беріть тортик, кофійок. 

Їдять торт, п’ють каву.
Затемнення. Петра вихоплює промінь.

Петро. Скільки чекав. Скільки долю свою визирав. Не раз відчував гіркоту, що Наталка гордує мною, не розуміє мене зовсім. Мої благання, мої зітхання робилися льодяниками від її холодності. Якби кохала вона мене, невже б так довго карала своїм мовчанням? А я ж молода людина! А треба мені так мало! Жіночої уваги, турботи, теплого слова. Нічого більше…

Вертається світло.

Дідоненко. Співати хочу! Танцювати хочу!
Стійбіда. Танцювати хочу! Співати хочу!
Дідоненко. Не звертаю на літа, поки душа молода!
Стійбіда. Гуляй, душа, в тілі, поки кістки цілі!

(Жінки співають, танцюють.)

№ 9

Кудкудак, кудкудак,
Вийшла заміж, та не так.
Перший - бив, другий - пив,
Третій іншу полюбив.
За четвертого пішла -
Усі злидні обійшла.
Був і п’ятий - вигнав з хати,
Рятуй мене, моя мати!
Шостий сьомому віддав,
Бо у карти, бач, програв!
Сьомий був мужчина бравий,
Тільки скоро сів на нари.
Восьмий вельми був хороший;
Шкода, з’їли його воші.
Тут дев’ятий причепився,
Вже під осінь десь подівся.
Де ти, принце мій десятий,
Приїдь конем покатати!

Стійбіда вертається до столу.

Стійбіда (Бузині). Давай ще по коньячку, Кіндрате!
Бузина. Давай, Килю, давай!

Стіл поринає у темряву.
На авансцені Петро і Дідоненко.

Дідоненко (бере руки Петра у свої, часто дише). Петю!..
Петро. Катерина Ол…
Дідоненко. Просто Катя.
Петро. Катя, не треба…
Дідоненко. Петрусю, скажи мені, ти щасливий, що отримав місце?
Петро. Ще й як!
Дідоненко. Тепер ми будемо піклуватися про тебе. Ти радий? 
Петро. Дуже.
Дідоненко. Ти не стидайся.
Петро. А я й не стидаюсь.
Дідоненко. Скажи мені, Петю, тільки відверто.
Петро. Про що, Катю?
Дідоненко. У твоєму серці є хтось?
Петро. У серці?
Дідоненко. Скажи, не стидайся, ти кохаєш когось?
Петро. Ні, не… кохаю…
Дідоненко. Дивись у вічі. Не брешеш?
Петро. Катю, ти не віриш моїм словам?
Дідоненко. Маю сумнів. (Пауза.) Поцілуй мене.
Перто. Катю…
Дідоненко. В щічку… Ну…
Петро. Катю…
Дідоненко. Цілуй. (Петро торкає вустами її щічки.) А тепер я…  (Петро змружує очі, вона цілує.)

Затемнення.



ДІЯ ДРУГА

Веранда літньої кав;ярні навпроти хати Стійбіди.   

Ява 1

Галина (одна). Ще три дні лишилося мені бути вдома. Заберу донечку, Ганнусю, і знову в Італію, у крихітну двокімнатну квартиру на окраїні Риму. Дзвонила подруга, Леся. Чекає. Вірна, дорога серцю Леся! Роками усе в нас було на двох, і сльози, і сміх, і заробіток. Тепер допоможе донечку мені доглядати. (Пауза.) Нова печаль ; матусю саму залишаю. Ну, та нічого, дасть Бог, не надовго. Необхідні документи збере і теж переїде до нас. Полтаво, рідна моя Полтаво! Так сумно! Живий жаль! Люблю рідне місто, люблю Україну, а маю жити на чужині. Там робота, важка, але є. Там гроші, будь вони неладні, - важкі! - але є. (Пауза.) Заспіваю пісню, якої мене навчила в Італії українка із Запоріжжя. (Співає.)

№ 10

Зійшло сонце поміж хмар, вже й за ліс тікає,
Мати донечку свою з хати виганяє:

«Годі, доню, в ріднім домі долю визирати,
Лети собі в Америку гроші заробляти».

«Мене, мамо, Америка холодно вітає,
Пливу - вона з берега назад завертає».

«Годі, доню, в ріднім домі тужити та скніти,
Їдь, доню, у Європу щастячка зажити».

«Мене, мамо, Європа прийма неохоче,
Красою втішається, рве серце дівоче».

«Годі, доню, в ріднім домі душею томитись,
Їдь, доню, в Туреччину під сонечком грітись».

«Мене, мамо, в Туреччині вітають привітно,
Тільки там душа моя навряд чи розквітне».

«Годі, доню, в ріднім дворі город городити,
Їдь в Росію, кажуть, там дуже добре жити».

«Боюсь, мамо, боюсь дуже північного краю,
Туди, мамо, як зайду, чи вернусь - не знаю.

Зглянься, мамо, над донькою, як крізь хмари сонце,
Божі зорі мені любі лиш в своїй сторонці».

(Зітхає.) Зорі в горі, а ми на землі. А хліб щоденний - то така річ, що за нею ніколи очі звести.


Ява 2

Галина й Наталка.

Наталка (виходить на сцену і, не бачачи Галини, співає).

№ 11

Якби ти знав, мій милий,
Як же я летіла,
Як же я спішила!
Побачити тебе, мій
Лебедику, хотіла!

Чи ти мене чекаєш,
Досі в серці маєш,
Подумки гукаєш,
Чи, може, боронь Боже,
Ти іншу вже кохаєш?

Лиш спогад про кохання,
Ніжні обіймання,
Світлі сподівання -
Були, мов обереги,
В моїх поневіряннях.

В час зустрічі з тобою,
Прошепчу з любов;ю:
Петре, будь зі мною,
Не вкрий моє ти серце
Великою журбою.

Ява 3

З’являється щокатий товстун, офіціант, ставить на столик, за яким сидить Галина, філіжанку з кавою.
Відспівавши, Наталка сідає за столик. До неї підходить офіціант.

Офіціант. Що хоче пані?
Наталка. Води.
Офіціант. Якої?
Наталка. Бажано якісної.
Офіціант. З бульбашками?
Наталка. З бульбашками.
Офіціант. Е-е…
Наталка. І обов’язково холодної.
Офіціант. Вода. Що вода? На воді грошей не зробиш. Пані, а може щось більш поживне? У нас все готується по-домашньому. Така смакота!
Наталка. Ti ho piene le scatole, perdinci!  Ma che socciatore sei! (Набрид вже, чорт забирай! Що за причепа!) Або ти принесеш мені води, або…
Офіціант. Несу. (Відходить.)
Галина (убік). Пізнаю у цій красі рідну душу.
Наталка (убік). Українським чоловікам не вистачає елегантності, шику. Галушка.
Галина. Lo vedo, signora, che per noi аmbi la parola «Italia» suona come la «fortuna» ( Я бачу, сеньйоро, що для нас обох слово «Італія» звучить, як «доля»). 
Наталка. Senz’altro, signora (Не інакше, сеньйоро).
Галина. Де ви там заземлилися?
Наталка. Барбарано-ді-Сал;.
Галина. Сало… Не чула.
Наталка. Це в провінції Брешії. А ви де?
Галина. Рим.
Наталка. Няня? Сиділка?
Галина. Усяко буває. А ви?
Наталка. Я домогосподарка. Наталія Санчатто. 
Галина. Пощастило. Voglio un marito italiano. (Хочу італійського чоловіка).
Наталка. Я удова.
Галина. Пробачте. Співчуваю.
Наталка. Як вас звуть?
Галина. Галина. Галина Олелько.
Наталка. То, може, на ти, Галю?
Галина. Можна й на ти, Наталко!
Наталка (пересідає за столик Галини, голосно). Хлопче!
Офіціант. Ваша вода, пані.
Наталка. Італійське вино є?
Офіціант. Є.
Наталка. Яке?
Офіціант. Каянті;.
Наталка. Не каянті;, а к;ятні.
Офіціант. Ага, к;янті.
Наталка. Неси пляшку вина і два бокали.
Офіціант. Несу.
Наталка. Пармезан є?
Офіціант. Парме… що?
Наталка. Сирку підріж. Datti una mossa! (Нумо, швидше!)

Офіціант іде.
Лунає дзвінок.

Галина (бере мобілку). Слухаю, Катерино Олімпіївно. Усе взяла, Катерино Олімпіївно. Чекаю, Катерино Олімпіївно.
Наталка. Хто така ця Катерина Олімпіївна?
Галина. Богиня полтавського податкового олімпу. Обіцяє допомогти з документами. 
Наталка. Зрозуміло.
Галина. Ти де зупинилася?
Наталка. В готелі «Аристократ».
Галина. А як же батьки, родичі?
Наталка. Я - сирота.
Галина. А в Полтаві ж тоді що робиш?
Наталка. Є справи.

Ява 4

Офіціант виносить вино, сир. Іде.

Галина (з бокалом в руці). Дуже рада нашому знайомству, Наталко.
Наталка. І я, Галино. Ну, будь здорова.
Галина. Будь щаслива.
Наталка. Як хочеться щастя!

П’ють.

Ява 5

Ті самі, Килина, Дідоненко, Бузина виходять з дому Стійбіди, ідуть до хвіртки.   

Дідоненко. Хай Петро трохи відпочине, бо увечері він мені буде потрібен.
Стійбіда. Відпочинемо.
Бузина. І хай назавтра зробить переклад статті, яку я йому дав. 
Стійбіда. Перекладемо. Ви ж знаєте, який він відповідальний. Переживательний. Ночами не спить. Навіть курити почав.
Бузина. Погана звичка.
Дідоненко. Ось я його насварю.
Стійбіда. І насвари. Він тебе послухає. (На вулиці.) Ну, я до магазину. Бувайте здорові.
Бузина. Бувай і ти.

Стійбіда іде. Бузина і Дідоненко переходять до кав;ярні.

Офіціант. Що бажаєте, пане? Пані?
Бузина. Шашлик із крокодила.
Офіціант (ображено). Крокодилятини не тримаємо.
Бузина. Тоді - нічого. (Сміється.)

Офіціант іде.

Дідоненко (підсаджується до жінок, бере папку). Нумо, глянемо.  Так… так… ага… довідка… метрика… посвідчення… о! а це що?
Галина. Конвертик.
Дідоненко. Конвертика забери. Конвертик потім.
Галина (забирає конверт). Зрозуміло.
Дідоненко. Це твоя подруга, Галино?
Галина. Так.
Дідоненко. Познайом…
Наталка (у сонцезахисних окулярах; кладе руку на руку Галини). Mi chiamo Ornella. Sono italiana.
Галина. Її звуть Орнелла. Вона італійка.
Дідоненко. Катерина Олімпіївна.   
Бузина. Ви, пані Орнелло, до нас по справах чи як?
Галина. Ні. Орнелла так багато чула від мене про красу України, що їй власнооч захотілося побачити і столицю, і Полтаву. 
Наталка. Сі, сі. Власноочь.
Бузина. «Сі, сі». Діло хороше. Слухай! Як там в Італії? Пізанська башта ще не впала?
Галина. Ніби стоїть.
Бузина. А Венецію не ще затопило?
Галина. Не затопило.
Бузина. А Коза Ностра в Італії ще існує?
Галина. Так, існує.
Бузина. Ти ба! (Наспівує).
Капітан Катан;я, чорний пістолет.
Капітан Катан;я, - бац! - і ваших нє-єт!
Дідоненко. Так, «Катаня», поїхали. Мені треба чимшвидше повернутися додому.
Бузина. Поїхали то й поїхали. Яка ж ти красива, Катю! А чому?
Дідоненко. Чому?
Бузина. Велика штука - любов. Любо глянути на жінку, коли вона щаслива.
Дідоненко. Ходімо! «Любов».

Бузина і Дідоненко ідуть.

Галина. Подруго! я не поняла, що за гра в італійку?
Наталка. А хіба що?
Галина. Ти ж українка.
Наталка. Ой, Галю, я вже й сама не знаю, хто я. Віриш? Серце моє, ніби з двох половинок. Лише одній людині на білім світі дано їх поєднати.
Галина. Як загадково!
Наталка. Що ти знаєш про цю свою…
Галина. Катерину Олімпіївну?
Наталка. Так, про неї.
Галина. Дещо знаю.
Наталка. Що ж?
Галина. Як ти зрозуміла, людина вона впливова, багата. До слова: чоловік, що був із нею, - пан Бузина, велике цабе, депутат, хитрий, як лисиця, грошолюб, хапун такий, що із рідного батька злупить!
Наталка (жадібно робить ковток вина). Він її чоловік?
Галина. Ні.
Наталка. Коханець?
Галина. Не певна.
Наталка. Вона заміжня?
Галина. Була. Аж тричі.
Наталка. Чорна удова! Я зразу відчула. У очах щось відьомське…
Галина (сміється). Ото насмішила! Яка там «чорна удова»! Звичайнісінька колотниця, пила-риба! Хто з такою житиме! (Пауза.) Тікали чоловіки, аж п’яти горіли! А їй усе мало…
Наталка (скрикує). Що мало?..   
Галина. Що з тобою робиться?
Наталка. Нічого, нічого. «Їй усе мало…» Продовжуй. 
Галина. Катерина Олімпіївна недавно відсвяткувала свій ювілей у ресторані. Я якраз там була, то ж і наслухалася, і надивилася…
Наталка. Ну…
Галина. Був там із нею парубок, такий красивий, як намальований! Вона всім казала: «Мій секретар», «Мій секретар», а я бачу, щось не те. Увесь вечір стерегла його, наче квочка курча, і те йому, і се йому, і птю-птю, і сю-сю… Але ж любов не заховаєш. Я ще подумала: «Я про такого красунчика навіть мріяти не смію, а їй, бач… Молодого подавай!»


Ява 6

З’являється офіціант, бере зі столу порожні бокали. Іде, зупиняється.

Офіціант. Вони ще й сусіди. Ондечки двоповерховий будинок; то Катерини Олімпіївни. А оце перед вами - Петра. (Іде.)

Наталка сплескує руками, закриває ними лице, опускає голову і стоїть нерухомо.

Галина (б;є себе по лобі і робить знак, наче щось відгадала, і каже). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тільки послухай:

№ 12

Над Ворсклою все кружляє чайка,
Любить мене дівчина Наталка.

Що за чари у Наталки!
Очі в неї - дві фіалки.

Люблю її, як лебідь лебідку,
Полтавщини незрівняну квітку.

Що за чари у Наталки!
Очі в неї - дві фіалки.

Буду вічно Наталку кохати,
Не втомлюся полтавку чекати.

Що за чари у Наталки!
Очі в неї - дві фіалки.

Хай хоч як щодень серцем страждаю
Думку втішну про щастя плекаю.

Що за чари у Наталки!
Очі в неї - дві фіалки.

А що, може, не одгадала? (Обіймає Наталку.)
Наталка. Так, угадала! Я - та нещасна Наталка, якій Петро проспівав сю пісню, яку він любив і обіцяв до смерті не забути, а тепер… Non posso credere! (Не можу у це повірити!)
Галина. Не фантазуй. Іще ми нічого не знаємо. Може, грішним ділом, я помиляюсь?  Там, в ресторані, я побачила в його очах велику печаль. Якщо вона й поклала око на Петра, то що ми знаємо про його ставлення до неї? Я з його боку нічого такого не помітила. Вона жінка в літах, він - парубок. Яка там любов!
Наталка (стримує схлип). Аmore mio! («Любов моя!») Страх, жага, ревнощі! - усе змішалося в один клубок. Галю, віриш, немов над прірвою за гілочку ухопилась! Якби ж то можна було заглянути в його серце, що там діється! Що буде? Що буде?!.. Хай! Піду собі. Завітрюся! На край світу полечу! Не хочу!... Не хочу!...
Галина. Облиш, Наталко! Не панікуй! Тільки дурень за крок до здійснення мети відступає. Ти чула? Петро вдома сам-один. Коли хочеш, я зараз піду і все розпитаю.
Наталка. Vi prego! («Благаю!») Piuttosto! («Скоріше!»)
Галина. Тільки скажи мені, чи говорити Петрові, що ти тут?
Наталка. Коли в його серці лише я, то скажи про мене. А якщо ні… якщо він так легко забув свою Наталку, - назвися посланницею моєю і скажи йому, що я повік-віків залишуся в Італії, проклинаючи той день і мить, коли ми розучилися! 
Галина. Я тобі ще раз кажу, не панікуй! Хмари не вічно встилають небо. Зараз усе з;ясується, і, будь певна, на добре. (Іде до Стійбіди, стукає в двері, їй відчиняють, вона зникаю за дверима).


Ява 7

Наталка (одна). Чотири роки сплило, як я не бачила мого Петруся, з яким зростала під одним дахом, хто дарував мені свою ніжність. (Пауза.) Коли помер Петрів татусь і нам стало сутужно жити, я без вагань подалася на чужину, щоб заробити гроші на весілля, на життя… Тепер, коли я стала італійською багачкою… Усі ці роки я не озивалася, бо боялася, що Петро мене не зрозуміє. Як так? Його кохана - зрадниця, вийшла заміж за італійця! Тому й вагалася. Віддаленість не сприяє розумінню. (Пауза.) Мій Даніель! Він узяв мене за домогосподарку, коли йому було вже сімдесят сім. Він покохав мене, він відкрив мені своє серце, а коли довідався, що я кохаю іншого і що ніколи не піду на зраду, не образився, навпаки, як благородна людина, робив усе для мого щастя. А перед самою смертю запропонував мені побратися, щоб я могла успадкувати усе його добро. Аж ось, коли здавалося б, дорога до щастя відкрита, коли наді мною ясне сонечко, а все навкруг - зелене літо, я стою у тривозі й не знаю, якою буде зустріч: чи пісня буде, чи плач?; чи радість, чи розпач? О, панівна сила кохання! Що ти зі мною робиш?! (Співає.)

№ 13

Що то в світі за морока,
Що Коханням зветься?
Чи то Доля безсердечна
Над нами сміється?
Я страждаю, ти страждаєш,
Той не спить ночами…
Щастя крапля, жалю море:
Що твориться з нами?

Горе від любові,
Серце впало у неволю.
Муки й горе від любові,
Бо гірша від болю.
Біль перебуду,
Любов не забуду.
Біль перебуду
У ліжку лежачи,
Любов не забуду,
Світом блукаючи.

Що то в світі за морока,
Що Коханням зветься?
Чи то Доля безсердечна
Над нами сміється?
Я страждаю, ти страждаєш,
Той не спить ночами…
Щастя крапля, жалю море:
Що твориться з нами?

Ява 8

Петро вибігає з дому, за ним Галина.

Петро (вигукує). На-тал-ка-а-а!
Наталка (вигукує). Пе-етро-о-о!

Побігли назустріч одне одному, обнялися, деякий час стоять зомлілі, тільки чутно їхнє зітхання: «Наталко!» - «Петре!» - «Наталко!» - «Петре!» 

Петро. Наталко, красуне моя!
Наталка. Петре, соколе мій милий!
Петро. Чому мовчала?
Наталка. Потім поясню.
Петро. Може, одцуралася, іншому дісталася?
Наталка. Від дня, коли мене покликала в дорогу доля, я стільки мук пережила, і тому лише жива, що ти в моїй душі був, є і будеш моєю зіркою провідною, лагідним сонечком!

Знову обнялися.

Чому не дочекався мене?
Петро. Дочекався.
Наталка. Хіба?
Петро. Як я міг не дочекатися тебе, мила моя, якщо ти у серці серця мого сидиш на троні!
Наталка. А як же твоя богиня з Олімпу, на ім;я Катерина?
Петро. Ти що, смієшся наді мною?! Вона - моя начальниця…
Наталка. А ти ж для неї хто? (Галині.) Галю, нагадай нам, як називаються ті мужчини, які…
Галина. Ой, Наталко, не крути так різко руля, не раджу!
Петро (з докором). Наталко, що ти таке говориш? Ти якби побачила її…
Наталка.  Я її бачила.
Петра. Ну, то й скажи, чи можу я полюбити таку…
Наталка. Полюбити, може, й ні, а от цілувати…
Петро. Ти оце говориш, а у мене в роті гірко стає.
Наталка (плаче). О Петре! Невже ми для того тільки побачились, щоб навіки розлучитись.
Петро. О, я бідний! Наталко, ти роздираєш моє серце! Я другої не полюбив і любить не буду. Я давно уже поклявся і тепер клянусь, що крім тебе ні з ким не буду!
Наталка (пробує йти). Прощавай…
Петро. Якщо ти зараз підеш, то я справді поберуся з жінкою, яка мене зрозуміє і приголубить! Ім; я її - Ворскла! Прощавай!
Наталка. Петре! Любиш ти мене?
Петро. Люблю тебе більше, як самого себе!
Наталка. Sei il mio angelo! (Ти – мій янгол!) Ti amo con tutto il cuore! (Я люблю тебе всім серцем!).
Наталка. Sei l'aria che mi nutre! (Ти ; повітря, котрим я дишу!)
Петро. Voglio sempre essere con te! (Я хочу завжди бути з тобою!).
Наталка. Senza di te non posso pi; vivere! (Я більше не можу жити без тебе!).

Беруться за руки, палкий поцілунок.

Галина. От так Петро! От так Полтавець! Провів човном крізь шторми і в гавань завів! (Озирнулася.) Аж тут нова хвиля.
Петро. Дідоненко… Бузина…
Галина. Цунамі!


Ява 9

Ті самі, Дідоненко, Бузина.

Дідоненко. Так, давай, розказуй, Орнело, хто ти така і яка тебе трясця до нас принесла?
Наталка (заікаючись) Сі… сі… сіньора…
Дідоненко. Годі «сісікати», кажу! Годі! (Петрові.) Хто ця шпигунка? Швидко кажи.
Петро. Це Наталка. Вона моя кохана дівчина. Повернулася з Італії.
Бузина (відводить трохи убік Дідоненко, майже пошепки). Значить, слухай сюда. Всьо не просто. Я тобі про Наталку розказував. Це вона і є.
Дідоненко. Ох, мені лихо! Тримай мене, Кіндрате, а то я їй очі видеру із лоба.


Ява 10

Ті самі, Стійбіда.

Стійбіда. Це хто? Наталко - ти?
Наталка. Я, і тілом, і душею.
Стійбіда (підбігає і обіймає Наталку). Наталко! Тьху на тебе! Дай хоч роздивитися. Усе така ж ловка та красива! А вії, які вії! Було, як блимнеш очима, аж вітер гуляє!
Наталка (плаче). Як же я за вами скучила!
Стійбіда (з докором). Скучила вона… А чому ж тоді мовчала, га? (Плаче.) Мені, причком сказати, таке в голову лізло, таке…
Петро (обіймає Наталку, каже матері). Ну, годі вже вам, мамо! Щастя до тих вертається, хто на нього сподівається.
Дідоненко (рішучо). Так, Петре, годі теревені розводити. Поїхали.
Петро. Куди поїхали?
Дідоненко. Він ще питає. До офісу поїхали. Ти що забув? У нас сьогодні ділова зустріч.
Бузина (Петрові). Я сподіваюсь, ти вже зробив переклад?
Петро. Поки що ні.
Бузина. Ти шо, ти шо! Шо так? Шо так?
Дідоненко (наказовим тоном). Петре, поїхали кажу. Іди, сідай у машину.
Наталка. Е, е, строга керівнице! Ви краще тут не командуйте, а беріть свого… (до Бузини.) Як вас?
Бузина. Кіндратій Ілліч.
Наталка. … Кіндратія Ілліча і їдьте самі у свій офіс збирати з людей «конвертики». А Петра облиште.
Дідоненко. З якої такої причини?
Наталка. Петро вже у вас не працює.
Дідоненко, Стійбіда, Бузина (разом). Це ж чому?!
Наталка. Він їде зі мною в Італію. В Європі на нього чекає перспективніша робота.
Дідоненко, Стійбіда, Бузина (разом). Яка робота?!
Наталка. Господаря готелю на озері Гарди, у місті Барбарано-ді-Сало.
Дідоненко, Стійбіда, Бузина (разом). …ді Са-ло?!
Наталка (цілує у щічку Петра). Ді-Сал;.
Галина. От вам і Полтавка! Козир-дівка!
Дідоненко. Це ти їдь, Орнело-Наталко, хоч до сала, а хоч до печених ковбас, а Петро залишиться у Полтаві.
Наталка. Аргументуйте, чому.
Дідоненко. Грошенят він мені заборгував. (Петрові.) Правда, Петю? (Наталці.) Не відпрацює - заробить такої халепи, що о-го-го!
Петро. Це неправда! Нічим я вам не завинив.
Стійбіда. Ти, Катю, все про гроші. Можна подумати, що у тебе не голова, а банка з грошима.
Наталка. Гроші - не проблема. Борг Петра помножте на два, я віддам.
Дідоненко (почервоніла, мов рак). Заклинаю! Щезни!
Бузина. Тримай себе в руках, Катю.
Дідоненко (Петрові.) Петре, ходімо!
Петро. Нікуди я не піду!
Дідо ненко. Кажу, ходімо!
Петро. Вибачайте, Катерино Олімпіївно, але раджу вам пошуками іншого секретаря.
Бузина. Ти його в люди, а він тобі: йдіть звідсюди.
Дідоненко. Невдячне ти скавло! Бодай тебе, парубче, сім кольок кололо, матері твоїй ковінька!
Стійбіда. Хто це тут фикає? Хто тут у нас роззіпалося?
Дідоненко. Скверний та пакосний! Мандруй зі своєю Наталкою до сатани з рогами!
Стійбіда. Агі на тебе, Катерино! Я хіба не у Полтавській школі научена? Зараз такою тебе наминачкою пригощу, що до нових віників не забудеш!
Бузина. Це вже небезпечно. Ходімо звідси.
Дідоненко (кидається на груди Бузини, ридає ридма). Кіндратику, дорогенький, рятуй мене, тепер пропала я навік!
Бузина. Ти шо, ти шо! Хто, скажи ти мені, дозволить тобі пропасти! Молоді любляться, то й хай. А ми можемо нашу молодість згадати. Хіба ні?
Дідоненко. Може й так.
Бузина. Хай собі їдуть у свою Європу, а ми… Е-е! Давай усе кинемо та полетимо на місяць в Індію. Там я тобі на березі океану, сидячи на спині велетенського слона скажу щось дуже, ну, дуже важливе…
Дідоненко (витирає сльози хустиною). Що саме?
Бузина. Наберися терпіння. Бо так не вийде сюрприз. Згода?
Дідоненко. Згода.   
Стійбіда. Слухайте, які дива трапляються в світі.  Петю, ти пам’ятаєш, я розказувала тобі про бабусю Оришку, яка зоставила записочку, що їде в Італію завертати онучку Анжелку, і у самому халатику, з будильником у кишені вийшла з дому й пропала? Пам’ятаєш?
Петро. Щось пригадую.
Стійбіда. Так ось, вона - знай-шла-ся!
Петро. Невже в Італії?
Стійбіда. Ні. У Москві!
Петро. У Москві?!
Стійбіда.  Кажу ж тобі, у Москві!
Бузина. Звиняй, Килино, твоя знайома не розказала, як стара подолала кордон?
Стійбіда. Бог один знає. Подзвонили. Сказали: так і так. Ми з передачі «Іщу тєбя». Нашлась ваша мама. Приєдьтє, забєрітє.

Усі весело сміються.

Петро (Наталці). Радість моя!
Наталка (Петрові). Tu sei la mia vita. (Ти – моє життя).
Петро. Sposami! (Виходь за мене!)
Наталка. Io sono tua. (Я - твоя).
Галина. Наталка - по всьому полтавка, а Петро - полтавець!
Дідоненко. Усі полтавчани - люди красиві.
Бузина. Не глупі.
Стійбіда. І щирі.
Петро і Наталка (обіймають матір). Мати наша рідна, благослови нас!
Стійбіда. Доля дивна, Небо милостиве. Живіть у любій щирості і в Божій милості!
Галина. Любов долає всі біди й напасті!
Бузина і Дідоненко (в один голос). Хай вас добро у полон візьме і ніколи не відпускає!
Всі (разом). Хай вам за коханням жити буде ніколи! 

Наталка (співає)

Крізь ліс страждань я, було, пройшла
До саду зірок золотих.
Аж ось в душі розлилась весна
Із буйством щирих втіх.

Петро (спиває)

Сердечний лад в молоді літа
Шукав я і знайшов.
Два серденька зійшлись в одно
І кохання розцвіло.

Петро і Наталка (разом)

Чарівний дар, небесний дар, –
Вогню ясного покров.
Дай, Боже, нам щасливий вік
І вічную любов!

Кінець.

Запоріжжя - Полтава - Запоріжжя.
2013-2014 р. р.