Не з одноi печi хлiб iв

НЕ З ОДНОЇ ПЕЧІ ХЛІБ ЇВ

   – так казали в народі про українського довгожителя. А ще говорили: «То дід – збудь-вік (дуже старий). Літа його – безлічна безліч». Застолітніх називали ще безлітніми дідами.

   Яків Новицький записав від Хортицького старожила Осипа Шутя таке оповідання...
 
   «Ні, тепер не живуть так довго люди на світі, як колись жили! Як не було ще ні кріпості (Олександрівської), ні Вознесенки (село), тут, по балках та плавнях жили запорожці. Над Московкою (ріка), кажуть, в балці, жило три запорожці: дід, син дідів і онук, – всі троє були як сніг. Дідові кажуть, було 130, синові його 110, а онукові під 90 год. Люди були заможненькі: багато було скоту, коней, бджоли. Старий дід, дарма що дожив до 130 год, був на виду червоний, як буряк, при своєму умі, тіко на ноги слабий...»
   Ще Яків Новицький згадує у своїх творах, як він стрівся з дідом-оповідачем, якому було 120 років.   
   А ось спогади 88-го Микити Джигира: «Деякі запорожці жили більше ста год на світі і були між ними великі характерники...»
   Архієпископ херсонський і таврійський Гавриїл Розанов 1842 року опублікував «Устное повествование бывалого запорожца». У невеличкій збірці мова йде про 104-літнього козака-довгожителя Микиту Леонтійовича Коржа (1731-1835). Від Розанова довідуємось, що батько Микити Леонтій Таран прожив «сто і п’ятнадцять літ», займався хліборобством, скотарством, бджільництвом... 
   Дмитро Іванович Яворницький записав з вуст  116-річного діда Івана Гнатовича Розсолоди перекази та розповіді про Запорожжя. І дід той був ще нівроку здоровенький: «доглядав телят». Цікавий опис бувалого запорожця залишив для нас історик:

«Иван Игнатович ведет жизнь поистине отшельницкую: уже больше пятнадцати лет не пьет водки, и не есть скоромной пищи. «Тільки мені й скорому, шо пампушки з медом, олія та молоко, а інколи хлібця мнякенького пожуєш – ото тобі і все». С виду Россолода довольно высокого роста, худощав, держится немного сутуловато, носит узкую, средней величины, бороду, на голове длинные, густые волосы, едва только посеребренные сединой. На мое удивление, как это Россолода, прожив столько лет, почти не поседел, он ответил: «У мене порідня така, та ще й то сказать вам, паничу: то пустий волос, що сідий». Старик чрезвычайно богомолен: каждый воскресный и праздничный день он пешком ходит в церковь, что составляет в оба конца около десяти верст...»
    А ще Дмитро Іванович згадує, що в селі Наковальні (Новомосковського уїзду), жив «дід прізвищем Залізняк; йому було год сто двадцять, як він умер».

    А які свідчення про українських довгожителів  зберегла для нас історія? Ось-бо. Данила Апостола в 70 було обрано на гетьмана. У свої 70 він ще міцно сидів у сідлі коня.
   Генеральний обозний Петро Забіла (рід Забіл дав Україні 17 сотників) прожив 109 год (1580-1689). Маючи міцне козацьке здоров’я, 80-річним вдівцем, який мав не один десяток дітей, Петро Михайлович вирішив одружитися вдруге, і народив ще сина й дочку. Столітнім на весіллі дочки він шпарко утинав гопака, виблискуючи узорами жупана з турецької парчі. Коли ж дочка народила онука, дід виховував його у козацькому дусі.
Останній отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський народився у 1690 році, обраний кошовим у 1765 і пробув на посту до 1775. Після цього 85-літнього козака ув’язнили, трохи згодом він був засуджений до смертної кари, але на прохання Потьомкіна його вислали на довічне ув’язнення на Соловки. Указом від 15.03. 1801 року Калнишевський був звільнений, але лишався на засланні. Помер 04.12.1803 року.
Запорозький Іван Савич народився 6 січня 1725 року у Миргороді. Прославився у боях під Очаковом, одержав чин осавула і орден Св. Володимира 4-го ступеня, за те, що полонив три десятки турків і виграв двобій із їхнім ватажком, хоч сам був двічі пораненим. Помер славний козак у Керчі у 1843 році.
   Мав довгожителів полковницький рід Миклашевських...
   Отже, прикладів застолітніх людей знаходимо в історії чимало. До слова, перша у світі конференція геронтологів (присвячена старінню) відбулася у 1939 році з ініціативи Олександра Богомольця. Упродовж 1951 – 1952 рр. інститутом ім. О. Богомольця було здійснено перший «перепис» довгожителів в Україні. Після цього було створено картотеку, до якої увійшли дані на 11 тисяч осіб віком від 90 років і старших, із них вік 1 129 осіб перевищував 100 років, близько 100 людей – 110 років.

«Жили наші діди, не знали біди,
медок попивали, горя не мали».

   Під час «перепису» вчені мужі досліджували раціон довгожителів. З’ясувалося, що всі ті, кому було більше ста років, активно використовували у своєму харчуванні мед. Більшість з них були пасічниками, мали великі пасіки,  «кохалися на бджолах» і «плодили бджолу».
З 1958 року інститут геронтології працює в Києві, фундатор Дмитро Чеботарьов, він був директором до 95 років.

   Цікаво, у чім криється секрет козацького здоров’я, яким чином премудрим праотцям вдавалося лишатися здоровими і міцними навіть після 80, 90 і 100 років, і  що розгубили ми, нащадки пращурів великих, коли так бідуємо від різних хвороб? Дозволимо собі зробити невеличкий аналіз щодо цього.
   У наш час люди починають втрачати життєву снагу вже після сорока п’яти років. Тоді як у більш віддалені часи вони жили вдвічі довше і зберігали життєву силу до самої смерті. Можливо, ми, самі того не розуміючи, порушуємо закони природи?

Вернітеся, літа мої,
Хоч до мене в гості.
– Не вернемся, не вернемся,
Не маєм для чого,
Не вмів же ти шанувати
Здоров’ячка свого.

   Раніше люди більш тонко відчували зв’язок з природою і досягали гармонії. Нинішній стан такий: ми не задовольняємось потребами харчування, не знаємо помірності у їді, полюбляємо переїдати (ще й їмо «неживу» їжу), згораємо від пияцтва, бездумного розтринькування енергії. У пошуках все нових і нових відчуттів (і смакових , і тілесних), у пошуках  насолоди апетит зростає, але чи досягається наснага? О, ні. Тут, як-то кажуть, пожирував – плати. Чим плати? Здоров’ям. От і платимо. За п’ятдесят років людина виснажується, страждає від хронічної втоми, робиться неповоротким, кректуном, хворіє – неминучі наслідки напрацьованих звичок, протидії Природі.
   Вчені-геронтологи, активно досліджують процеси старіння. Кінцевих висновків поки-що не зроблено, але ясно одне – основний фактор, що впливає на старіння – їжа. Що їли наші предки? Основними продуктами харчування були хлібні злаки, овочі, фрукти і продукти тваринного походження без будь-яких хімічних добавок. Живі продукти дають максимум здоров’я і життєздатності. Саме тому наші пращури жили до дев’яноста, ста літ і залишалися живими, сильними і енергійними коли їм було далеко за сімдесят.

Ой ти дєд, ти мой дєд.
Дев’яносто восім лєт,
В тебе сива борода,
Ще й залупа вигляда.
                (50; стор. 210-211)

***
   Раз Старчика запитали:
   «Як тобі вдалося до самої старості міцно триматись у тілі?»
   І він сказав:
   «Бо жив я весною цвітом, літом  –  ягодою, восени  –  овочем, а взимку  –  холодом».

Іще він казав:

   «Тіло людини схоже на срібноводу річку, що тече долиною життя і змінюється на зворотах. Перетни біг вухам, очам, ніздрям, вустам, тілу й думкам – і то вже буде не річка, а брудна скаламучена канава. Кожна заборона (самостворена чи нав’язана оточенням) – жорстока отруйлива гать. Руйнуйте, дітки, усі перепони, линьте на хвилях життєвої радості аж до самого океану смерті – день, місяць, рік, десять років… Погодився б зі мною, любий моєму серцю Сократ, який свого часу сказав: “Будь щедрим, як струмок, що наповнює водою глечик, який встигає розбитись раніше, ніж вичерпається струмінь». А мучитися у міцних пазурах гнітючих обмежень, хай навіть і сто років, – ні, це не те, що я називаю довголіттям.