ОЙ ДУЙ ДА НЕ ДУЙ

ОЙ ДУЙ ДА НЕ ДУЙ, ЧОРНА П…А, ЛИСИЙ Х…Й
(глава подається у скороченому вигляді)

   У межах завданої теми я не міг не помізкувати над походженням двох найуживаніших матірних слів – плодів з древа слов’янських мов. Викладок, що пояснюють їхню появу, існує чимало, і кожна має свою логічну основу, якщо хочете, свою філософію. Тож розглянемо кожну.
   Почнемо ми з слова х..й. Але спершу пропоную тобі, мій цікавий читачу, зійти з кафедри моральної оцінки цього слова як непристойного, брудного, а спробувати чулим вухом почути проявлений звук. Це буде легше всього зробити, якщо подивитись як в інших культурно-релігійних осередках працювали зі звуком «Ху».
   Отже…

   Просвітлений майстер Бодхідхарма ввійшов в історію буддизму як великий учитель, який приніс вчення Готама Будди в Китай. За переказами, він просидів дев’ять років обличчям до пристінка в очікуванні гідного учня. Дев’ять років перебування у мовчазній медитації, подарували Бодхідхармі мантру – небесний звук, «здатний з’єднати земне і небесне». Цей звук – ***-ке.
   До речі, деякі «знавці» абсолютно безпідставно стверджують, що слово «х…й» іншомовного походження, що воно прийшло до нас із Китаю. Це не так. У китайській мові для позначення penisa використовують слово ю-хен, а для vulvi – ю-мен.      
   Дуже плідно працювали зі звуком «ху» суфії* (*суфізм – неортодоксальна течія ісламу). Суфії винайшли цей звук «Ху!». Це частина слова «Аллах!». Суфії повторюють «Аллах! Аллах!» – коли повторювати це слово безперервно, – виходить «Аллах! –Ху! Аллах! – Ху! Аллах! – Ху!». Потім вони відкинули слово «Аллах» – і залишилося тільки «Ху!». Звук «Ху!», вважають суфії, при постійній рефренізації, влучає у сексуальний центр. А сексуальна енергія, в свою чергу, може рухатися як назовні, так і всередину.
   Зміст і завдання мантри «Ху!» для суфіїв – за допомогою постійних голосних повторень цього звука, немов молотком по шляпці гвіздка,  бити по сексуальному центру, щоб енергія почала рухатися знизу пупця до серця. Цей «підйом» вони позначають терміном зікр – священна дорога до серця.
   Очевидно, зміст слова (що воно позначає), визначає спільнота. Саме ж слово, як звукосполучення, немає нічого спільного з брутальністю чи святістю. Звук є звук. Він незабруднений від Початку.
   Кожне слово має свою біографію. На певних етапах (знаходимо тому чимало підтверджень), зі зміною світогляду, слова набувають нового значення. Колись слово «****ь» означало красу (казали «****ово», тобто – красиво), зараз же воно має негативний відтінок і вживається лише стосовно жінок легкої поведінки. Літера «хер» у слов’янській абетці означала херувима – ангела, наближеного до самого Бога. Закінчення – уй у слов’янських мовах характеризує дієслова: дуй, жуй, куй, тому співсполучення літери «хер» і закінчення «уй», означало священне релігійне дійство. Словом «хер+уй» починалися всі божественні літургії древності, як у язичників, так і у ранніх християн. А зараз… Зараз слово «хер» має лише відтінок непристойності.

Під сосною спала,
В п…у шишка впала:
Семеро коней запрягали,
З п…и шишку витягали.
            (Вовк)

Під ялинкою спала,
Не дівкою встала:
З гори покотилася,
Да на шишку пробилася.
           (Вовк)

   Отже, шишка – символічне позначення чоловічої придоби – яринця. Стає зрозумілим чому наші пращури вважали ялинку – деревом Ярила.
   Лишається згадати український весільний коровай. У наших предків коровай теж має прямий зв’язок з яровою символікою. Про існування такого зв’язку свідчать і тексти пісень, що співали плекатарки-коровайниці під час бгання короваю, і особливості зовнішнього вигляду ритуального хліба.

Ой піч стоїть на сохах,
Діжу носять на руках,
Пече наша, пече й ваша,
Спечемо коровай із речей.

   Верх короваю зазвичай прикрашали двойком яєць, або фігурками спарованих тварин: кабан верхи на свині, півень на курці, гусак – на гусці тощо. (Вовк 1995, стор. 247). Особливе значення в уквітчанні короваю мали шишки.

…нам коровай удався,
Золотими шишечками обклався.
                (5; стор. 222)

Спечіть мені коровай красний,
Як на небі місяць ясний.
Спечіть мені шишечки красні,
Як на небі зіроньки ясні.
                (5; стор. 228)

   Найбільша шишка, зроблена з тіста і пофарбована у червоне, вінчала коровай, інші, менші і теж червоні, висаджувалися окіл. До речі сказати, весільний коровай має в діаметрі до ; метра.

ВАРІАНТ 3

   У російському та білоруському фольклорі існують пісні, де слово «х…й» утворюється внаслідок словесної гри, коли за словом, яке має закінчення «ху», слідом ставиться  особовий займенник «Я».

Страху девка набралася,
Страху красна набралася,
Страху я, страху я,
Страху я, страху я, страху я!
Ольху девица ломала,
Ольху красная ломала,
Ольху я, ольху я, ольху я!
Сверху девица сломила,
Сверху красная сломила,
Сверху я, сверху я, сверху я!
(73)

На мху я, на мху я
ягоди збірала.
Білоруська народна пісня

***
   Про походження слова «п…а» чув я таке пояснення. Грецькою мовою слово pisos – означає сім’я, закінчення dа – ямка, заглиблення. Тобто, п…а – місце для збереження сім’я. Якщо так – то це слово має цілком сакральний зміст і немає тут нічого непристойного.
***
   Мій земляк, полтавчанин, Ростислав Шевченко, вважає, що матерні слова в руській мові сягають раннього палеоліту. Він відносить їх до так званої бранної мови, тобто до слів, що вживалися на полі брані. У своїй книзі «Речі Бранні» він пише: «Будучи майже примітивними, вульгарними, бранні слова наповнені конкретним бранним змістом і несуть в собі, мов у зародку, конкретний бранний дух, який конкретно діє на людину».
   Має Ростислав Шевченко і свій власний погляд на походження слів «х…й» і «п…а».
   Вважаю за доцільне, в межах завданої теми, навести уривки з його викладок і гіпотез.

ПІХВА

   Неважко втямити, що, коли зброю діставали до бою з піхов, то саме з піхви виймали окрему шаблюку, а хоч меча чи ножа…
   А здобувши перемогу і славу, посилали їх знову ж таки до піхви. Або в піхву.
   Саме піхвою називалась ця річ. Походження іменника очевидно пхати (піхати, пихати, пихать). Озвучення звуком зброї, характерним звуконаслідуванням «ДЗ», що досі зберігається в українській мові, могло утворити бранне п…а.
   А могли бути ще інші назви предмету. В зв’язку з тим, що саме в піхві зброя очікувала застосування, дожидалась, піджидала свого часу, імовірний розмовний перехідний варіант піжда.
   У бранних погрозах: «ось піджди!», «ось пожди!», «ось піжди!», «ось піждіть!», так само чуються прообрази сучасного бранного слова та виразів з ним. При тому що звук «ж» логічно переходить у близький, але твердіший і більш злий, залізний – «З».   
   Вслухайтесь, уявивши початок брані:
   –Ось піжди, тобі дам!..
   –А ось піжди, я тобі дам!!!
   –Що піждиш?! Не піжди!
   А хто розпіждівся – получить піжди!..
   Приблизно за подібним сценарієм розгортається піждилка. І таким чином піхва мала стати називатися піждон, та як її, погрозливо замахуючись, тримали в руках.
   Так чи інакше, те не змінює суті і змісту сучасного російського бранного слова. При тому, що і зміна послідовності ДЗ на ЗД в російській мові також цілком вірогідна.
   Так, погрозами природно (натурально) розпочинається всяка піжділка чи пидзилка.
   Як ніхто не дістає зброї, то в результаті такої піждилки (пидзилки) хтось когось має просто перепіждити (перепидзити).
   Тоді починається справжній бій, де вже, відомо, хто кого переб’є.
   Відтак вислови дати піжди (пидзи), піждити (підзити) та відпиждити, перепиждити, ввалити або відвалити піждилей (пидзилей), були не алегоричними, а цілком конкретними, натуральними. Всі вони походять з недостойної «піждилки», коли зброя залишалася у піхві.
   Очевидно, що в сучасній бранній лексиці вислови ніяк не змінилися, хоча розуміння їх набуло статевого збочення.
   Повернемось до брані, на сам кінець.
   Уявивши хоча б на хвилинку стан людини після смертної брані, після бою, після кривавої рубки, можна здогадатись, з якими відчуттями мали вимовляти про меча, видихати вислів: «Ну його в піжду!».
   Врешті, як сказати, чим накривалась шаблюка або меч після бою? Чи не накривались вони піждон (підзон)?
   А брані кінець хіба «в натурі» не є піждець а чи пидзець?
   Після бою роздобутий («трофейний») меч мали примірити до піхви. Якщо він не підходив ні до якої – сказано: «ні в піжду». Брати його з собою вкрай незручно. Із ним треба возитись бо нести ніяк.
   Потягти меча з піхви буквально з-пиждить, спіждить. Вчинити таке сплячому (ворогу) було військовою вдачою, успіхом, якому раділи і яким могли гордо похвалятись.
   Тих же, хто проспав меча чи шаблюку, у кого викрали зброю з піхов (розпіхвили, розпіждили), ганебно мали прозивати розпіждяями, розпидзяями.
   А ще марно діставати меча з піхви та вкладати його назад, ялозити піхвою по зброї, значить пиждіти.

КУЙ ТА КИЙ

   Спочатку був Кий.
   Кий з древа.
   Кий – то є найдосконаліша зброя з древніх часів.
   Важкий кий-лом міг убити на смерть.
   Хто кия мав, то його києм звали.
   То ймення Кия – кий. Бо Кий – кия мав.

   Щодо сучасного слова з трьох літер, то для розуміння його походження треба збагнути перехід від часу древнього до залізного віку, що був безпосередньо пов’язаний з «переозброєнням» київ.
   Спочатку, з настанням залізного віку, на дерев’яного кия мали просто кувати гостре лезо (лізо), від чого той ліз у плоть…
   Окований залізом кий, до якого прикладали це лезо (за лезо) став значно сильнішим знаряддям чи то снарядом. Це відчувається досі в питанні: «Ти що, окуїв?»
   Оковані залізом Киї стали «окуїтельної сили», про що донині також зберігається бранне словосполучення.
***
   Найперше, де використовують люди всі винаходи – брань смертна, война, бойня, де треба вистояти і вижити…
   До коваля звертались: куй мені, куй, зе лезо на кий на-куй…! Древній кий  пертворювався на куя.
   На куй кий… На ку ки… ш-ш-ш!
   Починається ковка.
***
   Імовірно потім, у брані, слово куй усугублялось. Чи те сталося від звуку гудіння розсіченого повітря, що виходив від розкрученого снаряду (знаряддя), а чи під впливом убивчого, згубного виклику Ху!. Гу! (Йдучи у бій руські ратники кричали ще: «Хурра! Гурра!». Енергія «ХУ!» спрямована в гніві на ворога мала вражаючу силу – О.В.), який міг вживатися у смертній брані, коли кидали на ворога залізного куя, – годі гадати.

   …про те, що слово мало саме таке значення, свідчить цілком зрозумілим значення багатьох незрозумілих словосполучень та висловів з цим бранним куєм.
   Цілком зрозуміло, чому недруга посилали на куй! «Ану, іди на куй!»
   Баба мужику, що ішов на війну, щиро бажала, щоб не трапилось ні куя. А як витязь, повернувшись з походу, та не добув ні собі куя, ні людям… – досада і дивина: Ну, ні куя собі…
   Рана ножем – ножова, рана куєм – куйова.
   Такому пораненому куйово… Його стан куйовий.
   Поранених ворогів найперше необхідно обеззброїти. Щоб у них не залишилось ні куя! Бо то небезпечно. А їм досада: ех, нема ні куя, щоб..!
   В бою на ворога натурально(!) куй ложили. А новаків, які боялись убивати ворога, учили не бачити ворожого лика, а бачити дикого вепря, що іде убивати твоїх рідних, і тому треба сміти сміло положити йому куй на рило.
   Захищаючись в бою від удару, підставляли куя.
   Удар по кую! Мені по куй! – значить не дістали, не вразили.
   Проте не всякий куй міг витримати сильний удар. Звичайний міг перебитись. А от булатний, викуваний з переплетених прутиків різної сталі а то й інших матеріалів, який після обробки мав не рівномірний блиск, а системний малюнок, такий витримував удар будь-якої сили і ніколи не перебивався. По ньому видно малюнок, ніби «мороз». Як такого куя маєш, то «по кую мороз».
   На куях куярились.
   Бувалий воїн казав новаку, як куяритись, а потім, давши меча в руки, «на – казав – сам куярь».
   Вчення на мечах – то не бій, то куйня. У разі нападу вразів гонець звав до бою: «врази наших б’ють, а ви тут куйньою маєтесь…» чи «бросайте куйньой займатися!»
   Куєм не махали – замахатись.
   Куй кидали.
   І перший прикид – куй к носу!
   Далі від носа – на нос, відносно наносяться удари…
   Хто не хотів на бойню, міг натурально забити куй в землю. І так мовити: «Видіте, я на вашу войну куй забив!»
   Добич зносили до свого куя, встромленого в землю, щоб не сплутати, де чия – брали до куя. Нагріб до куя собі всякої всячини – то про те мова.
   Нарешті, про новачків, що не бували у бою, в давнину, певно можна сказати натурально і по суті: «не знають ні куя…»

(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)