Найкраща наука - любов

Найкраще навчає любов. Непомітно, ненав'язливо, глибоко. На все життя. Мама була бібліотекаркою. Вона не любила своєї праці, але любила книги і читала їх запоєм. Мені вона або приносила з роботи або купувала. Спочатку я розглядав малюнки, а потім просив аби мама читала. Читати одну і ту ж книжечку вона мусила десятки разів. Я слухав ті самі казки, я знав їх напам'ять, але знову і знову просив прочитати. Для чого діти просять читати вже вивчене? Хто знає... Може щоб разом з мамою чи татом поринути в магію перетворення літер у звуки, які народжують картинки казкового світу, де Івасик Телесик перемагає нечисту силу, а Солом'яний Бичок робить діда з бабою заможними, де песоголовці гинуть від мечів героїчних легінів, а довбня силача Іванка Вишиванка, пролетівши сто верстов вціляє миршавого упиря, що сидить на царськім троні?

 Я навчився читати непомітно для себе і мами. Від маминої любові та терпіння, від татової гри в алфавіт, коли він малював літеру і смішний малюнок до неї.Мама багато читала, тато багато знав і умів. Він, як ніхто міг навчати не навчаючи.

 Коли мені було п'ять років, тато навчив мене за короткий час не просто стояти на лижах і ледь ковзати, а з'їзжати з гірок і бігати на них по рівнині. У шість років він навчив мене плавати, бо за рік до того я мало не втопився і саме він витягнув мене з глибини нашої Росі. У сім років тато купив мені перші ковзани і ми каталися разом по гладесенькому льоду старого русла, яке стало повноводним від несподіваної повені в лютому, коли зима раптово відступила, а в березні знову вдарила морозом. Лід був доволі товстим і прозорим. Світило сонце, риба під кригою втікала від нас. Ми каталися і були щасливі. Життя було вічним.

 Тато навчав мене співати і малювати. Коли я став школярем, він навчив мене писати короткі творики на вільну тему. Це було в третьому класі, а в п'ятому вчителька української літератури, Катерина Пилипівна, сказала, що я неодмінно стану письменником, але мені було байдуже, бо я хотів стати льотчиком.

 Мама боялася, що я не буду  добре встигати з математики і тоді тато у другому класі, коли на уроках арифметики стали задавати задачі "з однієї труби виливається, у другу вливається" дуже швидко і легко навчив мене розв'язувати різні логічні задачки, без "іксів" та "ігреків". А ще він навчив мене грати в шахи і настільний теніс. Він умів навчати, бо робив це з любов'ю. З ним не було нудно. Мій тато мав хист малоприємну роботу, марудну і довгу, перетворювати в зохоплюючу гру. Він ніколи мене не карав фізично і не нудив виховними бесідами. Я знав, що у мене найкращий у світі тато, який мене любить, але ніколи про це не скаже. Мені не хотілося його засмучувати своєю поведінкою.

 Мама читала журнал "Сім'я і Школа" і намагалася мене виховувати по-науці. Але я також читав тей журнал, тому міг вступати з нею в дискусію, щодо методів мого виховання. Вона охоче пускала в хід руки і віника, але я її все одно любив, бо мама була слабкою жінкою, яка безтямно мене любила, тож цілувала мене часто і я її цілував. Вона була дуже вродлива і я легко прощав їй емоційні вибрики. Мама навчила мене ненавидіти маніпуляції, бо досить часто вдавалася до них, натискаючи на мої больові точки: "я розкажу батькові", "через тебе я помру", "ти довів мене до сліз". І разом з тим вона  мене навчила не бути ябедою, не шукати у батьків захисту від кривдників, а самому з ними розбиратися. Вона навчила мене любити гарний одяг і шанувати вихованість. Коли я став підлітком і вже міг чинити опір, коли мама хотіла вчергове заюшити мені ляпаса, ми раптом стали друзями. Ми багато розмовляли на досить відверті теми і я навчився мистецтву спілкування з жінкою. Перші уроки соціальної психології я отримав від мами.
 
Баба Ганна овдовіла в 44 роки. Вона навчила мене любити народну творчість, живу історію нашого народу, любити українське слово, бо була джерелом нескінченних оповідок, пересипаних смачними та соковитими словами. А ще вона уміла імітувати звуки пташок і тварин та голоси чоловіків та жінок, з якимось особливостями у вимові та інтонаціях. Вона була справжньої народною актрисою. А ще бабуся навчила мене зневажати Радянську Владу і упирів-комуністів.

 Діда Антона я майже не пам'ятаю. Він помер від гострої лейкемії, коли мені було два рочки. Бабуся казала, що він мене любив. Йому подобалося, як я танцюю.

 Баба Параскева навчила мене гостинності та легкому ставленню до життя. Вона майже ніколи не сердилася і дуже швидко заспокоювалася. Бабуся любила життя і мене любила. В її дворі завжди було затишно, там ріс газон-килим, цвіли чудові квіти на клумбах, а на городі все було розкішним: кукурудза, гарбузи, помідори та огірки, як і решта городини. Біля її хати завжди товклися мої друзі, коли я жив у неї, а в хаті в обідню пору було повно дідових друзів, яких той привозив пообідати.

 Дід Сава, коли мені було сім років, розлучився з бабою і на якийсь час ми з ним перестали бачитися. У всякому разі було то нечасто і минулої легкості вже між нами не стало. Але в тринадцятилітньому віці я знову подружився з дідом і він навчив мене пити коньяк і цінувати чоловічу дружбу. Він розповів мені страшну правду про Другу Світову Війну, оминаючи деталі, які могли травмувати мою підліткову душу. Він вчив мене гідності та мужності. Дід вмирав на моїх очах, не доживши два тижні до свого 60-ліття. Ми обидва знали, що він скоро помре, але жили так, ніби нічого не трапилося. Коли він помер на світанку, я прокинувся, бо через стінку в батьківській спальні, я почув як зі столика упала велика подушка, глухо ударившись об підлогу. Я подивився на годинника і подумав, що помер дід. За якихось півгодини сестра діда сповістила нас про це.

 На його похороні я не плакав. Так сталося, що в своєму житті дід Сава по-справжньому любив лише мене. Я був по суті його єдиним онуком. Іншого, молодшого за мене на десять років, він знав лише теоретично. Дивним чином, я відчуває все своє життя цю його любов, яку він ніколи не виражав якимись особливими словами. Він багато чого навчив мене вже після смерті. Тепер я знаю як по-справжньому любити онуків.

 Там, де немає любові, погано ростуть трава і дерева. Там, де немає любові, діти не знають щастя. Любов - найкоротший шлях до пізнання справжньої сутності світу цього. Любов навчає, любов береже, любов робить нас мудрими.