АМУР

Эланор Вальц
                1
     В майстерні було просторо й зручно, але нестерпний холод дошкуляв, обіймаючи моє тіло з усіх сторін, через те я час від часу тоненько чхала, змахуючи з-під почервонілого носа рідину, що постійно текла, немов з садової лійфки. Це дуже дратувало чоловіка.
 -  Матері трясця, Далво! – несподівано скрикнув Денард. – Ти можеш завмерти хоч на хвилину! У мене через тебе робота не йде!
 -  Але ж я змерзла – невже не бачиш! – мало не плачучи, відповіла я.
 - От що я тобі скажу, кохана моя: - він ткнув своїм довгим вузлуватим пальцем у мій бік. – ти просто розбещена паняночка! А я, між іншим, за цю роботу отримую немалі гроші, завдяки яким ти одягаєшся й їси. Тому зараз ти замовкнеш і робитимеш те, що я кажу!
    Денард закінчив Академію Мистецтв і здобув диплом скульптора-спеціаліста, а тому чесно торував свій життєвий шлях у тій самій діяльницькій сфері. У нього працювало багато молодих натурників, переважно жіночої статі, та все ж  я позувала йому частіше, ніж вони. Денард пояснював це тим, що я найбільше надихаю його на прекрасне. І всі мені заздрили, мовляв, як добре бути для чоловіка і коханою, і музою. Однак мені постійно думалося, що чоловік просто намагається таким чином зекономити зайвий цент. Ми прожили разом вже три роки, втім досі я не могла зрозуміти, кохає він мене, все-таки, чи ні.
    Нарешті Денард примусив мене встати, й почав різьбити заново.. Минуло пів години. Моя бідолашна голова гуділа від монотонного стуку Денардового лемеша. Аж раптом у нього запищав мобільний.
 - Я слухаю! – Денард приклав до вуха телефон, поспіхом тицьнувши леміш в кишеню. – А, це ти, Амуре! Привіт!
 - …
 - Так, все ще працюю! Але вже відпочину, бо стомився, як пес.
 - …
 - Звичайно, хлопче! О п’ятій я буду в тебе. Вже збираюся. А… Ага! Відірвемося в більярдній, як у старі добрі часи. Дякую, що подзвонив, до зустрічі о п'ятій!
     Денард задоволено посміхнувся й глипнув на мене.
 -  А ти чого стоїш, наче сирота? Одягайся.
    Я майже з вдячністю кивнула йому, хутко накинула халат і, блаженно загортаючись у нього, насолодилася довгоочікуваною тишею.
 -  Випрасуй мені сіру сорочку і приготуй каву! – кинув Денард мені навздогін, вимиваючи руки від мармурового пилу.
     Почувши з розмови, що Денард піде кудись, я трохи зраділа. З вечірок він приходив п’яний та втомлений, і, зазвичай, засинав, не чіпляючись до мене. Заварюючи каву й розкладаючи на стільці щойно випрасуваний одяг чоловіка, я з доброго дива почала міркувати над тим, що за тупе ім'я у хлопця, який щойно йому подзвонив? Здається, так звали давньоримського крилатого бога. Схоже, жити з таким ім'ям є так само безглуздо, як от домашній свині дати своє  прізвище, ще й виписати для неї свідоцтво про народження та паспорт. І взагалі, Денард і цей Амур, либонь, варті один одного.
      Щойно мій чоловік вийшов за поріг дому, я, не довго думаючи, набрала номер своєї подруги Сальвел. Я саме взяла невеличку відпустку по Денардовому проханню і зараз, поки його немає, вирішила виділити для себе трохи часу. Потеревенивши по телефону, ми вирішили зустрітися.
      Розташувавшись в альтанці біля квітника з оксамитовими трояндами, які я посадила тут відразу після весілля з Денардом, ми вирішили трохи розвіяти нудьгу білим вином та музикою, згадати щасливе минуле.
 -  Пам'ятаєш, як ми познущалися з Маргарет Рейган? – весело посміхнулась я.
 - О, так! Королева краси й гордість школи! Ти, здається, хотіла помститись їй, бо вона навмисне підставила тобі підніжку на тренуванні з волейболу.
 - Еге ж! – підхопила я. – Я тоді щойно прибула з Кейптауну і хлопці з усіх класів бігали на мене дивитись.
 - Потім по черзі почали підбивати до тебе клинці. А Маргарет аж зеленіла від люті, бо не переварювала конкуренції.
 -   Не знаю, так воно чи ні, але коли я по її милості ляпнулася носом в калюжу просто перед своїми новими однокласниками, вона аж розквітла від щастя. Пам’ятаєш, як ми з тобою підкралися до її гардеробу й насипали пургену в її содову - просто під час її виступу в групі підтримки на шкільному чемпіонаті з регбі?
 -  Так! -  Сальвел голосно зареготала, і я слідом, ясно згадавши подробиці нашої помсти. – Це тоді як вона випила те все й пішла танцювати! А потім просто під час стрибків раптом зупинилася,  почервоніла, схопилася за живіт і скажено дременула зі стадіону у всіх на очах! Ха-ха!
 - Я не можу! Ой! Королева краси! Секс-символ школи! Ха-ха-ха-ха! Бідолашна Рейган до самого вечора не могла вилізти з туалету.
 -  А тоді ще хтось з учителів викликав швидку, бо думав що вона там померла!
 -  Це справді була жорстока помста!
      Ми були однокласницями, разом закінчили колледж, разом подали документи в медичний університет. Нажаль, я провалила тести, зате моя наполеглива й сильна Сальвел впоралася навідмінно. Так вийшло, що мені довелося зупинитися на юридичній освіті. Подруга подалася до Нью-Йорка, а я залишилася у Бостоні. Минуло кілька років, вона повернулася додому, влаштувалася на роботу, невдовзі знайшла собі нареченого й на весіллі взяла мене за дружку. Сальвел вийшла заміж на півтора року раніше ніж я. Її обранцем став колишній її пацієнт. Вона працювала медсестрою в травматологічній клініці, а він був сином генерального директора фірми, що випускає канцтовари. Після весілля їй підвищили посаду, дякуючи свекрові, і, до речі, цілком заслужено: моя подруга виявилася хірургом від Бога. Одного разу вона врятувала життя моєму братові, який п'яним сів за кермо й потрапив в жахливу аварію. Можна сказати, вона зібрала його по шматочкам, і коли брат вийшов з лікарні на своїх двох, досі не взяв до рота ані краплі. Одним словом кажучи, з подругою мені справді пощастило, тому я з усіх сил намагалася пронести цю дружбу через все життя. З роками я почала переконуватися, що доброта й чесність – не єдина її перевага над іншими. Мене вражав той факт, що Сальвел завжди й у всьому мала рацію. Коли я готувалася до свого з Денардом весілля, моя подруга посерйознішала і якось неохоче спілкувалася з моїм нареченим. Спочатку вона змовчувала, боячись зіпсувати мені святковий настрій, та я давно все помітила і коли натиснула на неї, вона замість відповіді просто спитала мене:
 - Далво, люба моя, у тебе часом не виникало такого відчуття, що ти трохи поспішаєш?
   Я дещо образилася, почувши таке від подруги. Тоді я відповіла, мовляв, роки спливають а я досі незаміжня, тому куди мені ще чекати. Але я лише вдала, що не зрозуміла її запитання. Я знала що одружуватись через місяць після першого побачення, не знаючи людини до кінця – це досить дивно, а ще відчувала, що Денард подобався далеко не всім. А тим паче знала, що поспішаю. Просто я дуже сподівалась на те, що у нас з Денардом усе буде добре. Та помилялась. Виявляється, я була йому потрібна лише як натурниця й прислуга. І у цьому не було нічого дивного: сама винна. Тепер мені навіть соромно признатися Сальвел, що вона наче у воду дивилася. От і зараз, коли вона спитала, як справи удома, я не знала, що сказати. З дитинства я звикла приховувати від друзів та близьких свій стан душі, гадаючи, що інакше всі вважатимуть мене скнарою.
      Тому я розповідала переважно про роботу та спосіб життя Денарда, ще й прихвалювала його, як неперевершеного майстра у своєму високому руслі. А от про особисті відносини я говорила дуже рідко як з Сальвел, так і з рештою.
 - Знаєш, - провадила я. – Денард планує робити презентацію своїх скульптур.
 - Та що ти!  - посміхнулася подруга. – Ти якось казала, що він збирається вирізьбити тебе. Мабуть, він хоче презентувати цю статую?
 - Так, але я не в захваті від цього, бо позую йому гола! Якщо він виставить це всім на очі, я помру від сорому! – нервово засміялась я.
 - Та годі тобі! Тут немає нічого страшного!  Надихати митців своїм тілом – це прекрасно! Чи ти зі мною не згодна?
 -  Була б ти на моєму місці, взагалі промовчала б!
 -  Цілком можливо. Не буду з тобою сперечатися.
    Я казала правду. А що тут ще залишається казати, коли мені було соромно оголюватися навіть перед матір’ю. А про власного чоловіка годі й казати. Перші дні кожне позування Денардові було для мене справжнім нервовим стресом. Отож, ще добрих три дні я промучилася у холодній майстерні голяка, та, як виявилось, результат був вартий того.
      Невдовзі він нарешті закінчив роботу. Скульптура вийшла справді дуже гарною і керівництво влаштувало йому презентацію, яка минула успішно, й слідом йому виписали гонорар. Денард цілий день ходив щасливий, та й зі мною був на диво привітний, навіть лагідний. І я подумала, що якби гонорари надходили йому щотижня, я, нарешті, почувалась би щасливою дружиною.
 -  Ми поїдемо з тобою на Мальдіви, – радів Денард. – і зачнемо там близнюків!
   Після цієї фрази у мене раптом зіпсувався настрій. Відразу у голові промайнула дуже цікава думка: а чим же я думала, одружуючись з ним? Я воліла б, щоб наші діти були схожі на мене, але, нажаль це залежатиме тільки від волі генів. Справа в тому, що Денард, м’яко кажучи, не виділявся красою. Але попри все я намагалась не приділяти цьому уваги. Він такий, який є, і тут вже нічого не зміниш. А от зараз, знаходячись в доброму гуморі він навіть симпатичний. Може, не все так погано? І, здається, він все-таки мене трішечки кохає. Якось я вирішила пожартувати:
 -  Послухай, Денарде, - зказала я. -  а ти не ревнуватимеш, якщо чоловіки на презентації будуть витріщатися на мою статую і пускати слину?
 -   Але ж це не страшно. Статуя не жива, який сенс ревнувати її до когось. Не дай, Господь, вони пускатимуть слину на тебе, то запам’ятають цей день назавжди! А якщо ти теж надумаєш з ними фліртувати, я тебе вб'ю! Ще питання з цього приводу будуть?
    Я вдала, ніби подумала що зі мною жартують і мило засміялася, а у самої всередині почали рости страх та ненависть одночасно. Я добре знала його натуру: слів на вітер Денард ніколи не кидав. Йому нічого не варто вдарити мене, не пустити на роботу, замкнути вдома, а потім виводити мене подихати свіжим повітрям лише за своєї присутності. От і зараз після цих слів на його сіро-блідому обличчі з рудуватою щетиною з'явилася недобра посмішка. Я зрозуміла, що жарти на подібні теми він не любить.
 -  Ну гаразд! – зітхнув Денард і міцно, та без ніжності, притиснув мене до себе. – Не будемо про погане! Краще давай подумаємо, що ми робитимемо з моїм гонораром. Ми тепер удвічі багатші, Далво. І заживемо не гірш від містера президента!
    Хоч перша презентація вже відбулася, він вирішив влаштувати другу – для своїх -  у себе вдома через тиждень. А зараз надумав обдзвонити усіх знайомих  та друзів.
     Наступного дня Денард запросив у гості того самого Амура, з яким ходив у більярдну. А мені сказав:
 -  Кращого друга, ніж Амур, годі й шукати. Працює в газеті «Тайм». Якось написав про мене статтю. Уявляєш? Він молодець, правда?
     Він ніколи не заводив друзів просто так. Ними стають лише ті, у кого гаманець набитий до відмови, або ті, що просто приносять йому якусь вагому користь.
    І от, коли я саме відрядила додому нашу покоївку, замкнувши за нею двері, знову пролунав дзвінок.
 -  Ти щось забула, Кікі?! – гукнула я, знову відмикаючи двері, аж раптом застигла мов заморожена, побачивши перед собою щось схоже на янгола. Від несподіванки я навіть привітатися забула.
 -  Привіт! – першим заговорив "янгол". – Я, власне, до містера Нілсона, якщо можна. Він запросив мене.  До речі: - хлопець подав мені руку – Мене звуть Амур Макхелдер!
    Так, це й справді був той, кого я вважала неоковирним занудою, забувши про те, що зовнішність буває оманливою.
 -  О! – видихнула я, поволеньки приходячи в себе. – П… е-е… пробачте! Я зрозуміла. Так, так, проходьте, будь ласка.
    Амур зміряв мене зацікавленим поглядом:
 -  А ви, напевне, місіс Нілсон?.
 -  Так, це я! – кивнула я і, як належить заміжній хазяйці, мило зашарілась.
 - Я знав, що Денардова муза має бути вродливою, та не думав, що настільки! – почула я комплімент і почервоніла. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє хтось мені казав щось подібне. Принаймні від Денарда компліментів ніколи не дочекаєшся.
    Аж тут в коридор вийшов Денард:
 -  Ну як, Амуре? Як думаєш, моя скульптура вразить гостей? – він показав рукою на мене і на мить рвучко притягнув до себе за талію.
   Друг стримано посміхнувся і потиснув йому руку.
 - Я у цьому не сумніваюся.
 - Дякую, чувак! – прокректав Денард і дружньо плеснув його по спині, підштовхуючи до вітальні. – Ходімо!
   Амур кинув погляд у мій бік. Мені здалося, що його величезні блакитні очі діють на мене з ефектом рентгену.
    Денард посадив його напроти за столом а я дістала з бару портвейн з келихами.
 -  Зараз Далва щось приготує на стіл, а ми трохи потеревенимо! Знаєш, я придивився учора непоганий котедж. Якщо його купити, найняти робітників та облаштувати, вийде сто сімдесят штук!  Як вважаєш, це гарна ідея?
 -  Що ж! Все одно це обійдеться тобі дешевше, ніж купити готовий, з усіма зручностями. Та й взагалі є можливість оббудувати його так, як сам забажаєш. Це непогана ідея. Вид до моря буде частіше надихати тебе на прекрасне.
   Я забігла на кухню, поспішаючи накрити на стіл і почула як Денард сказав гостеві:
 -  Тепер ніхто не казатиме, що я нездара! Вони усі побачать мою хату, мою жінку, мої витвори мистецтва. І вже ні в кого язик не повернеться сказати мені: «Денарде, ти бовдур!». Я доведу, чорт забирай, що я кращий від них усіх, разом узятих! Правильно я кажу, друже?
    Виділитися з юрби – то була його нав'язлива ідея. Можливо це наслідок недостатньої уваги до його персони. Зазвичай так буває з людьми позбавленими любові. Він якось казав, що батько у нього був справжньою сволотою, постійно лупцював до синців та крові, і ніколи не хвалив за хороші справи. Тепер я розуміла, вивчивши Денарда, що бити дітей не можна.
    Коли я винесла закуску, Денард ущипнув мене за сідницю:
 -  Годі метушитися, кохана! Сідай, вип’ємо трохи з моїм найкращим другом! Сідай-сідай!
    Денард потягнувся з чаркою до Амура, потім до мене:
 -  Будьмо, народе!
   Відмовлятися сенсу не було. Я пригубила трохи портвейну і, сидячи поруч з чоловіком, краєм ока постійно відчувала на собі погляд Амура, хоч і не дивилася в його сторону, боячись дістати на горіхи.
 - А чим же займається твоя дружина? – поцікавився гість, швидше звертаючись до мене, ніж до Денарда.
    Але той відповів за мене:
 -  Нічого такого, звичайнісінький юрист – ідіотська робота.
   Мені нічого не залишилося, аніж посміхнутися й кивнути.
 - Ну чому ж? – м’яко заперечив Амур – Я у юності теж мріяв займатися правом. Але натомість став журналістом. Хоч ця робота теж по своєму цікава, та коли до кінця дня ти схожий на варену курку від постійної біганини – після цього враження від роботи трохи змінюються. А юрист – професія досить спокійна. Ви ж теж так вважаєте, Далво?
    І знову його великі блакитні очі зупинились на мені, а легка посмішка не сходила з   обличчя.
 -  Знаєте, - все-таки відповіла я. – Якби я спробувала попрацювати журналістом, я б може й змогла точно відповісти, а так…
 -  Ти краще працюй де працюєш! Бо так і на сім’ю часу не буде, яка ж тоді з тебе дружина! – прохрипів Денард мені в саме вухо і зареготав.
 -  До речі: - звернувся він до Амура. – Статую сьогодні я тобі не покажу. Нехай твоя цікавість ще підігріється.  А наступного тижня тут, удома я влаштую ще одну презентацію для друзів та рідних. Ти теж мусиш прийти, друже!
 - Ну звісно ж! – серйозно відповів Амур. – Як я можу відмовити тобі? І потім, я повинен зробити кілька фотографій в газету.
    Увесь цей час Денард називав Амура своїм другом.  Зате Амур Денарда – жодного разу. Мені навіть здалося, що той спілкується з моїм чоловіком дещо черство і вже через годину перебування у нас він почав виглядати втомленим. Мабуть вони надто різні для того, щоб їх дружба була взаємною. Чому ж тоді він спілкується з Денардом? Невже тільки заради написання статті?
    Аж тут несподівано у чоловіка заграв телефон. Я зрозуміла, що це по роботі, бо Денард, кинувши через плече «Я зараз!», вийшов у передпокої. Однак, його й без того було гарно чути:
 - У вас там що, блін, усі показилися, чи як?! – Денард завжди так розмовляв зі своїми колегами. – Біля якого ще видавництва?! Я ще скульптури в музей не встиг доробити, а вам вже коня вирізьблюй? У вас є вільні працівники, от їх і просіть! 
      Поки Денард вів душевну бесіду по телефону, я ризикнула підняти очі на Амура і зустрілася з морською безоднею. Я здригнулася: цей погляд має таку силу, якої я не бачила в жодного, з ким доводилося стикатися на протязі життя. Я злякалася й  поквапилася відвернути від нього голову.
 -  Щось не так? – поцікавився Амур.   
 -  Все нормально! – безтурботно відповіла я.
 -  Так дивно. – зітхнув він. – Ви з Денардом неначе з різних світів.
 -  Чого б це? – здивувалась я, точніше, зробила вигляд, що здивувалась, бо, з рештою, так воно й було.
 - Це помітно. Ваш чоловік дуже… енергійний, робить лише те, що вважає за потрібне, й дістається мети будь-якою ціною. Хватка вікінга – ось як це можна назвати.
 -  А я? – обережно запитала я.
 - Тиха, покірна, боязка та сором’язлива. – повільно, але не роздумуючи  відповів молодий чоловік.
 -  А що ж, хіба не такою повинна бути ідеальна подружня пара?
    Амур на мить замовк, схиливши на бік красиву голову й посміхнувся одним кутиком губ:
 -  Надто сильний контраст. – влучно пояснив він.
    Так, справді – подумала я. Судячи з усього, Амур добре відчував психологію тих, з ким спілкується. І, схоже, від нього не завжди приховаєш те, що всередині.
  Амур хотів сказати мені ще щось, та повернувся Денард і підсів до нас.
 - Денарде, я вже засидівся. Мабуть, треба рушати! – відразу сказав Амур.
 - Вже поспішаєш? – відповів Денард. – Ну гаразд, я проведу.
     Коли вони виходили за поріг дому, Амур раптом повернув до мене голову й посміхнувся. У ньому таки є щось античне, тому, виявляється, як не дивно, його ім’я йому личить.
     Денард, повернувшись, наказав мені йти у спальню, і на душі раптом стало вельми не затишно. Я згадала Амура й у голові заточилася одне-єдине запитання: чому я вибрала саме Денарда, не подумавши про те, що на світі є кращі, ніж він?

                2
     Тиждень минав неспокійно. Я весь час була в роздумах, снилися кошмари, іноді з’являлося погане передчуття… Мені не хотілося цієї презентації. Можливо тому, що на неї не запрошені мої батьки та Сальвел. А можливо тому, що скульптура, яку Денард мав презентувати – моя оголена копія, й тому, до решти, мені було ще й соромно. Мабуть, якби в нашому будинку знаходився потаємний вхід у підземелля, я б з радістю туди ускочила і йшла б собі, йшла, поки не натрапила на вихід до якогось іншого міста, чи, навіть, країни. Так хотілося утекти від усіх проблем, а, тим паче, від Денарда. І постійно виникало відчуття того, що може статися ще щось - вкрай неприємне.
     Зранку Денард наказав мені поїхати до магазину, купити собі прикид на бенкет. У мене так і не було доладної вечірньої сукні. Довго не примірялася, бо було якось байдуже. Але все ж вибір впав на симпатичну скромну сукню ніжного коралового кольору, і коли я вдягла її, продавець-консультант аж просяяла від захоплення. Я потрапила в саме яблучко: сукня сиділа на мені просто неперевершено і я поневолі зраділа такій вдалій покупці. Все, буду виглядати королевою на лихо усім! Нехай побачать, що я справді варта бути музою скульптора! Так я заспокоювала себе, вибігаючи з магазину, аж раптом з усього розгону врізалася в перехожого. І мало не впустила пакет з сукнею, коли побачила перед собою Амура.
 -  Боже мій, Далво! – зрадів він. – Я знав, що зараз щось таке станеться!
 - Пробачте! – я збентежено обсмикнула маленьку чорну кофтинку. – Я просто не подумала… не побачила!
 - Чудово виглядаєте сьогодні! – немов пропустив повз вуха мої слова Амур, а його голос раптом посерйознішав.
     Я не знайшла нічого ліпшого, ніж сказати, чому я у місті.
 -  Дякую. А я тут вирішила… трохи зайнятися шопінгом! Корисна справа… іноді.
    Зазвичай я ніколи не шарілась перед чоловіками, от лише в його присутності я раптом стаю, ніби не я. Треба узяти себе в руки.
 -  А зараз куди? – поспитав Амур.
 - Додому. – просто відповіла я. – Бо як не з’явлюся зараз, чоловік підніме на ноги всю поліцію!
 -  Він до вас суворий?
 -  Та ні, не дуже! – глухо промовила я, відвівши очі кудись убік.
 -  Я проведу вас до машини! – озвався Амур і пішов поруч зі мною. Я мала б не дозволити йому проводжати мене, але, здавалося, знаходилася під його гіпнозом і не могла нічого вдіяти. Аж тут він ще й в душу мені заглянув:
 -  Мабуть, ви не раді, що Денард затіяв це все?
 -  Можна й так сказати. – чесно призналась я.
 -  Ви боїтеся чогось?
    Здається, він вміє читати думки.  Якщо це так, то навіщо читає мої? Невже хоче нашкодити? Але ні, це навряд. Я відчувала, що він не може зробити нічого, навіть потай принизливого для ближнього. То у чому ж справа? Невже все так, як я гадаю?
 -  А чого мені, власне, боятися? – я намагалась виглядати спокійною. – Я просто не люблю вечірки з купою народу! Мені більш до душі тихі вечори в тісній компанії за чашечкою кави.
 -  Ба, то ми з вами споріднені душі! – озвався Амур. – Та все-таки вас ще щось непокоїть. Поділіться зі мною. Може я чимось зараджу.
    Схоже, хватка журналіста дає про себе знати, інакше, чому б він так випитував мене про цю презентацію. От і намагається вивчити мене, дізнатись, чим я дихаю. І, можливо почне зараз щось питати про Денарда. Мій чоловік тепер знаменитий і йому кортить описати його спосіб життя, родинні стосунки, думку дружини щодо його діяльності.
 -  Ви хочете взяти у мене інтерв’ю? – намагалась вгадати я.
 -  О, повірте: ваше інтерв’ю мені зараз потрібно найменше.
 -  То що ж тоді?
 Ми непомітно дісталися моєї автівки. Я натиснула на пульт і відчинила дверцята, щоб сісти. Та Амур зупинив мене поглядом.
 -  Що ж тоді? – перепитав він і тут же відповів:
 -  Просто мені добре спілкуватися з вами, от і все.
    Я відчула легенький трепіт у грудях. Слово честі: я зраділа тому, що почула. Мені навіть здалося, що Амур і це прочитав в моїх очах, бо посміхнувся.
 - Ну добре! – нарешті сказав він. – Їдьте, щоб Денард не хвилювався. Взавтра обов’язково побачимося.
 -  Авжеж! Бувайте!
    Мені хотілося сміятись і танцювати. Вперше за три роки я почувалася на сьомому небі. Я, звісно, добре розуміла, що оскільки маю чоловіка, мені гріх навіть думати про це, і в наступну хвилину раптом стало соромно за себе: врешті-решт, це ще нічого не означає. Я рішуче натисла на газ і виїхала за ріг магазину, додому.
     Денард, як завжди, нічого хорошого не сказав про мою обновку. Коли я приміряла сукню, він лише, насупившись, пробубонів:
 -  Тобі не здається, що декольте дещо заглибоке для заміжньої жінки?
 - Але ж мені гарно в ньому! – невинно посміхнулась я. – Дивись, які вишукані ґудзики, яка квітка…
    Денард майже роздратовано відмахнувся від мене:
 -  Та годі тобі! Я не казав що тобі в ньому не гарно! До речі, добре було б освіжити колір волосся й змінити зачіску. Сходи до свого перукаря. Мені б не хотілося, щоб ти осоромила мене перед гостями.
     Коли Денард збирався вивести мене в люди, завжди вимагав, щоб я виглядала бездоганно. Я вже казала, що він постійно намагався виставити себе і всю свою власність на показ. Це дратувало мене, та, нажаль, я не мала права йому про це сказати.
     Отож, я зробила усе, як він просив. Денард найняв ще й кухаря, і я контролювала процес приготування, часом дещо допомагала на кухні разом з покоївкою. І ми прочаклували над стравами мало не до ранку.

     Вранці мою статую винесли на двір і поставили на широкій доріжці, що веде прямо в дім. Саме там і повинна відбутись вечірка. На дворі стояла літня спека, тому затівати все це всередині будинку було б якось незручно. Денард велів заховати скульптуру під червоне сукно, щоб потім урочисто відкрити.
    Поки ми приготувалися, вже пробила п’ята. Дійство починалося о шостій. Невдовзі почали сходитися гості. Денард намагався знайомити мене з кожним, та, нажаль, усіх не могла запам'ятати - їх було надто багато. Ті, кого я знала - в основному, його родичі: брат Тодд зі своєю вагітною дружиною Бетті, вишукана й ефектна кузина Мілана зі своїм чотирнадцятирічним сином Ентоні, і двоє найкращих друзів: Пітер Страйтер та Амур. Останній прийшов в точно назначений час.
   Невдовзі Денард, витягнувши мене з юрби, поставив біля статуї і зразу почав відкриття бенкету з урочистого звернення:
 - Ще раз доброго вечора, шановні мої друзі, рідні, коллеги! Тиждень тому відбувся один з найважливіших моментів у моєму житті: мене прийняли у лігу найкращих скульпторів штату. Цією прекрасною подією я багато в чому завдячую багатьом із вас, але найбільше, звісно, я хочу подякувати своїй коханій дружині та прекрасній музі - Далві.
   З цими словами він обійняв мене за плечі і поцілував. "Аякже!" - роздратовано подумала я, посміхнувшись, однак, у відповідь - треба ж якось працювати на публіку. По дворі пропливло тихеньке розчулене «о-о-о!»
 - Якби не вона, - провадив далі Денард. - я б ніколи не створив би того, що привело мене до моєї заповітної мрії. Усі ці три роки нашого життя разом її поетично витончена краса та грація середньовічних часів  надихали мене на напрочуд вдале створення скульптур, одну з яких я зараз хочу вам продемонструвати. Саме ця скульптура забезпечила мені білет у знамените майбутнє та безбідну старість. Отож, оцініть її, будь ласка, своїми очима.
    Ми з Денардом  взяли приготовлені наперед мотузки й потягнули униз. Сукно м’яко зповзло додолу і юрба шалено зааплодувала. Вислухавши компліменти й похвали від гостей, я відійшла в бік і наїжачилася, наче вовчиця в зоопарку, боячись навіть поглянути на реакції людей, що з задоволенням розглядають мармурові принади моєї копії. Минув деякий час, музика та помірна порція алкоголю трохи розслабили мій напружений мозок. Люди повеселішали й влаштували танці біля статуї, утворивши коло. І мені це нагадало ритуальний танець індіанського племені. Згодом у це коло втягнули й мене. Неволею я опинилася біля Амура, який мерщій схопив мене за руку і ми закружляли з усіма.
 - Ви схожі на богиню! – крикнув на льоту Амур. – Ця зачіска й сукня вам дуже личать!
 - Це зайве! – відгукнулась я.
 - Що? – перепитав Амур, і не дочекався відповіді, бо Денард махнув мені рукою, аби я підійшла. Йому несподівано подзвонили з роботи: потрібно було від’їхати у якійсь невідкладній справі.
 - Побудеш поки що за головного! – наказав він. – Сподіваюся, ти добре поводитимешся без мене?
   Почувши ствердну відповідь, він мовчки дістав телефон і викликав таксі, позаяк сам вести машину не міг, бо вже встиг вихилити два келихи віскі. Я ж залишилася сам на сам з гостями. Підхмелена Бетті, немов чорт з-під землі, зненацька з’явилася біля мене й, схопивши мене за руку, гаряче прошепотіла мені в вухо:
 - Боже мій, Далво, як би я хотіла бути на твоєму місці! Я собі уявляю, як добре мати талановитого чоловіка, та ще й бути для нього музою! Це так романтично!
 - Ти трохи перебільшуєш, Бетті! – відмахнулась я, відчуваючи, що зараз відкрию всю свою душу. Мабуть, початий келих віскі вже дає про себе знати. Правду кажуть: що в тверезого у голові, те у п’яного на язиці.
   Бетті ще щось казала мені, але я пропустила її слова повз вуха, бо наткнулася на погляд Амура. Він стояв від мене у метрах п'яти, тримаючи в оголених по лікті руках келих вина. І я подумала, що боги існують. Він тримався так прямо й упевнено, неначе у його жилах справді текла олімпійська кров. Саме у цю мить він був так схожий на скульптуру давньогрецького майстра. От тільки бракує лука зі стрілами та білосніжних крил.
   Тим, хто звертався до нього, він відповідав привітною посмішкою, говорив з ними хоч ненав’язливо, та надзвичайно доброзичливо. Він просто випромінював світло. Схоже, Денард зовсім не вартий його дружби. Йому ніколи не стати таким як Амур, з його вовчим характером.
   Нічого не поробиш, бо це є чиста правда: чоловік мій був типовим тираном. Я одружилася з ним, коли мені виповнилося двадцять шість. Я зустріла його в Сен-Тропе, відпочиваючи з подругою, і виявилося, що ми з ним з одного міста. А мені так кортіло заміж, що коли на третій день знайомства Денард запропонував мені руку і серце, я з наївною радістю дала згоду. Але ж йому потрібна була просто натурниця й підстилка – от він її й отримав. А після весілля почалися веселі будні: у п’ять годин ранку після кошмарного сексу Денард примушував мене готувати йому рис з морепродуктами. Це, з його слів, пробуджує художнє натхнення. А після цього я повинна була позувати йому оголеною у різноманітних позах. Якось він розлютився, коли я відмовлялася лягти на диван і розчепірити ноги. Тоді він спаленів і боляче вдарив мене по голові, тож я мусила покірно зробити те що він вимагав. І я лежала так пів-години, поки він не закінчив, а у самої від страшенного сорому й образи по щоках бігли сльози, а Денард, помітивши мій стан, незворушно відповів, що мистецтво потребує жертв.
   Отож, я мимоволі порівняла Денарда й Амура: це небо й земля. Денард по природі своїй кістлявий та довготелесий, рудий, з землистим кольором обличчя. Найбільше дратував його вибуховий характер. Не дай, Господь, хтось скаже йому слово впоперек - потім довго буде шкодувати.
   А Амур… його тепло відчувається на відстані, особливо відчувала його я, коли він дивився на мене. Такий тихий, невеличкого зросту, з обличчям янгола, з пластичними і заразом міцними руками. Через розстібнуту до сонячного сплетіння сорочку кольору індиго було помітно, що шкіра у нього гладенька, ледь засмагла й гаряча. Та найбільше вражали його очі: блакитні, як небеса, великі й прекрасні, обрамовані темними пухнастими віями. На таких, зазвичай, кажуть «хлопчик-цукерка». Але я подумала, що таке прізвисько Амурові не личить, бо він не стріляв очима, не демонстрував свою спокусливість наміряно, не розмовляв з інтонацією гея. Зате на прекрасному чолі завжди читалася лагідна вдача. Принаймні, зараз він дивився на мене прямо, без флірту, навіть, з… ніжністю.
   В наступну хвилину Амур раптом попрямував просто в мою сторону й, порівнявшись зі мною, непомітно прихилився до мене й тихенько мовив:
 - А можна глянути на інші статуї?
   І він спокійно попрямував до будинку. Я не могла зрозуміти, що штовхнуло мене погодитись піти з ним у майстерню, адже й тупому ясно, що ті статуї йому ні до чого. Я й не бачила, щоб він захоплювався витворами Денарда. А якщо чоловік раптом дізнається, що я з його другом усамітнювалася в будинку, він же просто вб’є мене, та й його заразом. Чомусь найбільше було страшно за Амура. Хоча він, здавалося, не боявся Денарда. Але що поробиш: слово гостя – закон. Хоче подивитись на мої мармурові копії, то нехай собі подивиться. Я окинула очима гостей і, переконавшись, що мене не помічають, подріботіла слідом.
   Коли я увійшла в майстерню, Амур розглядав статуї.
 - Гарно! – оцінив хлопець. – Чоловік у тебе талановитий, хоч і негідник.
   Я зблідла від подиву: думалося, що Амур ніколи не вкаже на недоліки людини навіть поза очі. Тож, виявляється, я помилялася. Слово «негідник» він ще й навмисне підкреслив. Тепер стало ясно, що тут усе не так просто: у нього суто професійний інтерес до Денарда, і про дружбу тут і мови нема.
 - То й що? – удавано байдуже озвалась я. – Зате статки чималі. В хороших речах він мені не відмовляє.
 - Та невже? – іронічно промовив Амур, поглянувши на мене з-під опущених вій, і в мене від того погляду перехопило подих. І чому це він так безпардонно перейшов зі мною на «ти»? До чого він хилить?
 - Цікаво, як ти почуваєшся в ролі музи? – Амур торкнувся руками найбільшої скульптури, провів рукою вздовж її шиї, до талії й зупинився на стегнах, прикритих покривалом.
   Я кашлянула й подивилась у вікно.
 - Знаєте, непогано! – збрехала я. – Приємно, коли тобі приділяють багато уваги.
 - У твоєму випадку, не тобі, - мовив Амур, не спускаючи з мене ясних, з поволокою, очей, глибоко зітхнув і легенько потер рукою гнучку шию. – а твоєму тілу. Тільки й всього.
   За вікном виглянуло з-за хмари помаранчеве сонце й утворило ореол на блискучому каштановому волоссі принадного молодого чоловіка. Мені здалося що я, мов та скульптура,  стою перед Амуром без одягу і, здається почервоніла не то від сорому, не то від жару, що найшов на мене не зрозуміти звідки. І до чого всі ці розмови? Чому він так розглядає мої ноги з-під тоненької тканини нової сукні? Невже він збирається мене звабити? Невже набивається в коханці?
 - Пробачте, - силкувалася я відповісти йому холодним тоном Снігової Королеви. – Та чи не здається вам, що ви намагаєтесь залізти в душу?
 - Навіщо? – Амур опустився на стареньку канапу, на якій я зазвичай позувала. – Мені й так все гарно видно. Ти вискочила заміж за Нілсона не тому що кохала його. Якщо ти не в курсі, мало хто може покохати такого як він. Я не знаю, Далво, що тобою керувало, та й знати не хочу. Я лише констатую факти. Ти така вродлива, така ніжна... Я не розумію, чому ти досі повзаєш в ногах у божевільного! Ці скульптури нічого не варті, бо зроблені вони не з любов’ю, а лише для показу, заради слави, грошей щоб щось комусь довести - щоб просто прославитись, і все. А це, погодься, підло й низько. Невже ти досі цього не помітила?
   Амур знову провів рукою по спітнілій шиї й хрипло додав:
 - Тут спекотно, правда?
   І знову на мене опустився його обпалюючий погляд. Він відкинувся на потерту спинку канапи. Очі його дивно заблищали, набувши ще яснішого бірюзового кольору. І я відчула, що мені теж спекотно.
 - Може відчинити вікно? – запропонувала я майже тремтячим голосом.
 - Навіщо ти прикидаєшся, ніби нічого не відбувається? – прохрипів хлопець, і від того голосу у мене всередині все скрутилось, а ноги ослабли.
 - Ви про що? – приреченим голосом перепитала я, зрозумівши, що затримаюся у майстерні надовше, ніж потрібно.
 - Ти добре знаєш, про що я, Далво!
   Амур заходився повільно розстібати сорочку. Його міцні груди й підтягнутий живіт вкрилися ледь помітними краплинками поту.
 - Амуре! – застережливо скрикнула я. – Не забувайте, я заміжня! Більш того, щоб ви не казали, та я кохаю свого чоловіка.
   Амур ніби й не чує. Різко підвівшись з канапи, обійшов мене й, перш ніж я змогла щось зрозуміти, повернув ручку й замкнув двері майстерні зсередини. Я хотіла підбігти й відкрити їх знову, щоб швидко вибігти геть, аби тільки не наробити дурниць. Але Амур спритно схопив мене за руку й притягнув до себе.
 - Чого ти боїшся, Далво? – прошепотів він.
  У мене вже не було сили пручатися, щойно я відчула до біса спокусливий запах цього гарячого диявольського тіла.
 -  Амуре, благаю, відчепися! – я почула десь здалеку свій слабкий голос. – Я ще раз повторюю: я заміжня жінка, і я кохаю свого чоловіка.
 -  Та звісно ж! – м’яко передразнив мене Амур. – Я вже це чув. Далво, ти брешеш не мені, ти брешеш перш за все собі. А мене обдурити практично неможливо. Ти хочеш щоб тебе кохали, але чомусь уникаєш цього, хоча повністю заслуговуєш на кохання. Невже ти не бачиш, як я дурію від тебе! Навіщо ти знущаєшся з мене і з себе заразом?
   Поки він говорив, його руки зімкнулися у мене на талії й ніжно, ніби шовком, пестили мою спину. Я тліла зсередини й не могла навіть переступити з ноги на ногу, а точніше, відчувала, як ноги поволі підкошуються. У мене ніколи не було нічого подібного. Невже так, як він,  більше не може ніхто? За якусь одну-єдину мить я забула про все на світі. Щезла зі свідомості статуя, щезли гості, щез Денард.  Був лише Амур, і я жадібно ловила ротом його подих, мій язик потопав у ніжних глибинах його вуст. Це прекрасне створіння заповнило собою всю мене. І я оддала б життя, тільки аби це повторювалося знову й знову.
 - Не бійся. – Амур ніжно шепотів мені на вухо, швидко але обережно розстібаючи пурпурові ґудзики на моїй сукні. – Не бійся, ластівко! Він тебе більше не скривдить! Боже мій, Далво, як же я тебе кохаю!
   Я слабко посміхнулась у відповідь, і коли він поклав мене на канапу, я вже не мала снаги пручатися. А точніше, не хотіла.

   На годиннику в майстерні пробило двадцять хвилин, і я зрозуміла, що накоїла.
   Амур, як ледачий звір, солодко потягувався на дивані.
 - Куди це ти так зірвалася? – здивувався він.
   Я відкрила було рота, щоб крикнути, але в наступну ж секунду похопилася  й мовила стриманіше:
 - Ти хоч знаєш, скільки минуло часу? Нас мабуть всі шукають!
   Амур засміявся, продемонструвавши невеличку щербинку між двома передніми зубами:
 - Якби нас шукали, ми б давно це почули. До нас нікому нема діла. Усі п’яні й щасливі. Чуєш, музику на повну катушку вімкнули!
   Це мене не заспокоїло:
 - А Денард? Він мабуть уже повернувся з офісу й шукає мене по всіх закутках. Якщо попадемося, він тебе просто уб’є! Та й мене не пожаліє!
 - Яка ж ти в мене боягузка! – продовжував сміятись Амур, поволі підводячись та збираючи розкиданий одяг. – Ну гаразд. Хоч ти боїшся дарма, та вже зробимо так як ти хочеш, аби ти тільки не хвилювалась.
   Вдягнувши брюки, Амур допоміг застібнути ґудзики на моїй кораловій сукні. Потім на хвильку схопив мене за стегна і притиснувши до себе мої сідниці, грайливо поцікавився:
 - Тобі ніхто не казав, що в тебе шикарний задок?
   Я знічено посміхнулась:
 - Гаразд, зроблю тобі приємне: ніхто, крім тебе!
   Вивільнившись з його обіймів, я нахилилася й почала застібати пасочки на босоніжках.
 - Стривай! Я сам!
   Він зупинив мене, нагнувся у мене в ногах, збираючись привести до ладу моє взуття. Я відступила.
 - Амуре, - заговорила я, відчуваючи що голос мій сів, ніби від застуди. – Я не хочу, щоб все далеко заходило. Це неправильно. Нам бажано триматись один від одного на відстані. Інакше може бути гірше.
   Амур став як укопаний.
 - То я тобі не подобаюсь? – тихо поцікавився він.
 - В тому то й річ, що ти дуже мені подобаєшся. А що, як я так звикну до тебе, що ані хвилинки не зможу прожити без тебе? А потім вже не буде сил приховувати наші стосунки. А якщо Денард сам про все дізнається? Що тоді? Він просто зітре нас з лиця Землі! Невже ти цього хочеш? Ти ж  його знаєш - сам казав!
   Відразу ж очі Амура з блакитних стали темно-синіми. Я знічено вмовкла, помітивши болісний вираз на його обличчі. Присівши поруч з ним на тверду канапу, простягнула руку, щоб погладити гарне шовковисте волосся. Той відсторонився, встав і швидко відійшов до вікна.
 - Ти так мислиш, буцім ми не люди, а жалюгідні комахи. – роздратовано простогнав він. -  Далво, у мене є всі підстави відняти тебе у нього, бо він не вартий навіть твого мізинця! А ти заслуговуєш лише на краще! І знаєш, ти даремно сумніваєшся в тому, що у мене це вийде!
   Мене почала трохи дратувати його дитяча самовпевненість.
 - Ти ж дорослий чоловік, Амуре! У нього є гроші, є зв’язки! – з серцем вигукнула я, забувши, що нас можуть почути.
 - Цить!  - просичав Амур, приклавши пальця до губ, і підійшов до мене:
 - Гадаю, ти вже здогадалась, що мені начхати на те, що у нього є, а чого немає! Та якщо ти так хочеш, він нічого не знатиме… поки що. Та знай: довго це не триватиме. Скільки не витиметься нитка, клубок все одно розмотається. Або у когось із нас двох рано чи пізно увірветься терпець! Як не крути, Денард усе одно колись про це дізнається.
 - Ну то тим більше нам треба забути за нас... і повернутися до звичного життя, щоб згодом не страждати. І потім, Амуре, я ж тебе зовсім не знаю!
 -  Чекай, ти мені не віриш? – очі Амура розширилися і голос нервово затремтів. – Ти не відчуваєш, що коїться зі мною?!
   Я мало не заплакала:
 - Та ж яке це має значення зараз, чорт забирай!
   Раптом ми обоє здригнулися: за вікном почувся голос Денарда. Всередині мене вмить все  похололо.
   Я забігала по майстерні немов загнана дика коза. Він, здається, розмовляв по телефону.
   Амур схопив мене за руку й прошепотів:
 - Стій на місці!
   А сам підійшов до вікна й крикнув:
 - Агов, Денарде!
   Я затулила рота щоб не ахнути. Що він в біса робить?!
 - Амуре? А чого ти там? – роздався п’яний, безтурботний голос Денарда - це мене трохи заспокоїло.
 - До мене саме подзвонив батько - сказав, що їде до Вегасу, - сказав Амур, - і я зайшов у майстерню, щоб спокійно поговорити, бо внизу гамірно.
 - А, ну гаразд! А Далви не бачив?
 - По-моєму, вона пішла в бік озера.
 - Піти її гукнути, або що?
 - Стривай! Я з тобою!
  Амур швидко відійшов від вікна.
 - Виходь! – пошепки скомандував він. – Коли я його відведу, вибіжиш через чорний хід і приєднаєшся до гостей. Гаразд?
    І, не дочекавшись відповіді, міцно поцілував мене в губи й вийшов. Я поправила волосся гребінцем, похапцем глянула в дзеркало на стіні, і мусила зробити так, як він сказав. Гості були справді надто безтурботні, щоб помітити мою відсутність, так само як і раптову появу. А я все одно почувалася безсоромною шльондрою і нічого не могла з цим вдіяти. Літній чоловік на підпитку підійшов до мене і, розцілувавши в обидві руки, заявив, що Денард - найщасливіша людина у світі, бо у нього є прекрасний дар від бога, та ще й така чудова муза. Мені чомусь дуже закортіло послати його під три чорти, або й куди подалі. Я була дуже напружена. Мені здавалось, що коли гості розійдуться, Денард скаже мені, що все знає, й почне нещадно лупцювати. А потім насамкінець просто на моїх очах заб’є лемешем мого Амура. Я так ясно уявила собі цю картину, що аж здригнулася.
   Трохи згодом з’явився Амур, підійшов до мене й став боком:
 - А де ж Денард? – обережно запитала я.
 - Ми прогулювалися берегом, а потім до нього подзвонили спонсори. Денард відіслав мене назад. Вочевидь, не хоче, аби я підслуховував його ділову розмову.
   Денард дійсно не любив цього. Коли він щось обговорював з клієнтами, або домовлявся про якусь важливу справу, завжди усамітнювався так щоб його не чули.
   Амур крадькома покосився на мене.
 - Далво, не бійся! Він не здогадується ні про що! Все добре. Розслабся.
   Він простягнув мені келих пуншу і відразу ж відійшов.
   Вечір згущувався над головою. А Денарда все не було. Я занепокоїлась, мене почало знобити. Хміль відійшов і я почала мислити дуже ясно. Денард міг послати до дідька всі правила й надовго щезнути, але зараз його не було підозріло довго. Амур намагався триматися від мене в стороні задля нашої безпеки, однак час від часу все ж таки кидав мало не жалібний погляд в мою сторону. Я теж нудьгувала за ним. І стало страшно, бо я зрозуміла, що вже не можу жити без цього чоловіка. Я вже й не впевнена, що буду й надалі все приховувати.
   Тим часом, минуло добрих пів-години, а Денард так і не з’являвся. А він вже давно мав би бути з гостями, як господар і винуватець бенкету. Я намагалася замінити його, гостинно розмовляла з усіма, припрошуючи їх до випивки й, навіть, запросила кількох немолодих Денардових колег на повільний танець, а у самої всередині аж злість закипіла. Невже він з глузду з’їхав від своєї слави?! Дехто вже намірився йти додому. Аж тут до мене підійшли Амур та Пітер:
 - Що в біса коїться? – заклопотано озвався Амур - Я не бачу вашого чоловіка!
 - Пробачте, заради Бога! – винувато відповіла я, більше звертаючись до Пітера. – Мені так незручно! Може у нього що сталося!
 - Може сп’янів та заснув десь на ослоні? – весело припустив Пітер, вочевидь знаючи про його слабкість до випивки.
   Я знизала плечима:
 - Може бути й таке!
   Мені стало нестерпно соромно за нього. Безвідповідальний дурень! Сам усе це влаштував, а покинув усе на мене. Я відчувала що от-от розрюмсаюся від досади. Ще п'ятнадцять хвилин ми чекали. Потім Амур послав на пошуки двох своїх колег-операторів, аби той прийшов хоча б попрощатися з гостями, однак, я сумнівалася, що в них це вийде. Якщо його зморило віскі, його зараз навряд розкуторхаєш. Хлопці, не надто поспішаючи, подалися до озера. Я чекала довго. Мабуть, вони справді застали його сонним на лавці, чи деінде, а тепер намагаються розбудити.
   Вони повернулися. Самі. Я раптом запідозрила недобре. Вони були загнані й розхристані, а на обличчях відбився розпач.
 - Містер Нілсон…  мертвий! – як крізь вату, почула я.
   У дворі стало тихо як у вусі. Я зненацька відчула, як свідомість вислизає з тіла. Безпорадно шукаю опору, щоб не впасти. Амур і ще хтось кинулися до мене й підхопили під руки. В залишках свідомості кружляв страшний здогад: «…Він тебе більше не скривдить!”; «…У мене є всі підстави відняти тебе у нього!...»;    « ...ти даремно сумніваєшся в тому, що в мене це вийде!».
   Амур був останнім, хто бачив його живим! Господи, ні, ні, ні, ні! Цього не може бути, ні!
 - Спокійно, Далво! Заспокойся, дихай! – щебетав біля мене Амур. Я вирвалася з його обіймів - більше немає сили бачити й знаходитися поруч з ним. От і відкрилося його справжнє обличчя!
   Навколо мене почалася паніка. Дуже швидко з’явилася поліція. Виявилося, що Денард помер від ударів ножем. Хтось сказав про те, що на березі з ним не було нікого, крім Амура. Я вже здогадалася, що їм про це повідомили оператори. А він увесь цей час іще стояв біля мене. Трохи оговтавшись, я все ж глянула йому у вічі. Амур навіть не відвів їх. Божевільний! Як я не здогадалася про це відразу! У нього ще й вистачає нахабства розмовляти зі мною! Наче його це не стосується! Амур знову намагався обійняти мене. Я відкинула від себе його руки:
 - Не торкайся мене!
 - Далво!...
   Він вже не встиг щось сказати у відповідь. До нас неквапливо підійшов високий молодий чоловік і вийняв з кишені посвідчення:
 - Лейтенант Дівейл - "карний відділ". Ви Амур Макгелдер? – сухе запитання.
 - Так, я!
 - Що ж, у такому разі прошу за мною, містере Макгелдер! Вас затримано під підозрою у вбивстві Денарда Нілсона. Раджу не здіймати скандалу.  Все що ви скажете, може бути використано проти вас!
    Клацнули наручники і його, на вигляд здивованого й розгубленого, повели геть. Тіло Денарда помістили в кузов швидкої, я так і не бачила його. Тільки провела очима Амура. Перш ніж його голова зникла в службовій автівці з копами, він встиг крикнути мені:
 - Далво, я не винен! Я не вбивав його! Чуєш мене?!
   Як би я хотіла повірити йому! Та, нажаль, для цього не було жодних підстав. Я бачила море кохання у його очах щоразу, як той дивився у мій бік. І злість - у ті хвилини, коли Денард притискав мене до себе в нього на очах. Амур постійно говорив про мого чоловіка з ледь прихованою ненавистю. Так, він ненавидів Денарда. І так було з самого початку.
   Виходить, за маскою янгола ховалася холоднокровна небезпечна сутність. Така прикрість! Така розпука! Я ж, виявляється, крім його імені, більше нічого про нього не знала. І, не знаючи, за два коротких дні встигла його покохати! А він все зруйнував! Зруйнував одним махом своє життя, а, заразом, і моє! Як же ти міг, Амуре! Як ти міг!

               
                3
   Колін Дівейл – слідчий, що веде справу по вбивству Денарда, провів у моєму будинку цілих дві години, ставлячи мені купу запитань про те, як усе відбувалося позавчора на презентації, про Амура у тому ж числі. Коли про нього йшла розмова, я не призналася, що в той вечір ми стали коханцями.
 - Скажіть, а ви знали, що у час смерті Денарда саме Амур Макгелдер був з ним біля озера?
 - Ні, не знала! – машинально відповіла я, до ладу не знаючи, навіщо це роблю.
   Аж поки Сальвел (вона погодилась пожити у мене на час моєї депресії) втрутилася в розмову:
 - Я, звісно, все розумію, містере слідчий, але й ви зрозумійте Далву! Вона вбита горем і їй зараз потрібен відпочинок! Ви й без того задали їй безліч запитань! А вона, як бачите, дуже втомлена, тому… пробачте!
   З цими словами Сальвел повела рукою до дверей. Слідчий ледь помітно почервонів:
 -  Кхм... даруйте, це моя робота. Але все одно дякую, що допомогли мені. Тримайтеся, місіс Нілсон. І не хвилюйтеся. Вбивцю вашого чоловіка буде покарано належним чином. Бувайте. Незабаром я нагляну ще.
   Я піднялась - провести Дівейла до дверей, та Сальвел зупинила мене:
 - Я сама! Лежи!
   Спокій та сон не йшли мені вже дві доби. Зараз була одинадцята ранку, а я сиділа у тій же новій кораловій сукні, що вбрала у себе запах Амура, другу добу я забувала змити з себе присохший до щік чорний бруд, що колись був макіяжем. Натомість просиділа так до цього дня. Я почувалася наче у пеклі. Не тому, що переживала смерть чоловіка, якого навіть не кохала. Вся справа була лише в Амурові. Його божевільний вчинок щосили вдарив мене по живому, і я в одну-єдину мить зненавиділа його так само, як і покохала. І не могла зрозуміти, яке з цих почуттів в мені переважає. Ніколи не думала, що від цього може так боліти серце!
   Сальвел таки примусила мене зняти сукню, прийняти душ та вдягти чистий халат. І мені трохи полегшало. Добре що вона поруч. Вона була моєю ровесницею, але вона настільки мудра та поміркована, ніби прожила сто років. Я нічого не сказала їй про Амура, однак Сальвел зрозуміла, що я побиваюся не по Денардові.
 - Я за три роки вже добре вивчила ваші з Денардом стосунки. У тебе не було б такої депресії, якби справа була лише в ньому. – проконстатувала Сальвел, підсівши до мене на канапу.
   Я злякано підняла на неї червоні, наче у вола, очі. Подруга м’яко взяла мою руку в свою.
 - Відпочинь, Далво. А взавтра все мені розповіси. Може, щось придумаємо.
   Я пригорнулася до її рук і заплакала.
 - Я тобі вдячна, Сальвел! Дякую, що ти є! Ти – єдина, хто мене розуміє!
   І я заснула, поклавши голову їй на коліна.
   Минуло два дні. Я замовила Денардові пишні похорони. Після церемонії повернулася в порожню хату, згодом надійшла Сальвел і я, захлинаючись сльозами, розповіла їй про Амура.
   Рівно через місяць йому прочитають вирок. Хоча ножа, яким, по словам поліції, він заколов Денарда, ще не знайшли. Слідчий припустив, що той жбурнув його в озеро.
   За два тижні до суду я повинна була з’явитися у відділку. Сальвел вже знаючи про Амура, порадила побачитися з ним. Мені ця ідея здалась безглуздою. Мабуть, все тому, що боляче було навіть згадувати про нього. Дивно те, що Сальвел, схоже, не погоджувалася з тим, що я думаю, мовляв, вбив він Денарда, чи ні – це ще не факт. Може, вона просто намагається заспокоїти мене?
   Дівейл коротко розповів мені хід судового слідства, пояснивши всі правила. Я мала бути на лаві потерпілих, та відмовилася. Мені нелегко було свідчити проти Амура, і я вирішила: нехай це буде хтось інший. Можливо, десь там в найглибших закутках мого єства закрадалися сумніви. А можливо, я просто все ще не хотіла вірити, що Амур - вбивця?
   Вирішивши всі питання з судом, я набралася хоробрості й попросила Дівейла про побачення з Амуром, зіславшись на те, що хочу ще раз поглянути йому у вічі й виказати йому все, що в мене накипіло.
   Мене провели до зали побачень. Я сіла перед ізоляційним вікном. Амура вивели майже відразу. Я помітила, що той осунувся й схуд. Відчула, як до горла підступив клубок, а на очі навернулися сльози. Амур, як і того вечора, дивився мені в обличчя сміливо й прямо. Тільки тепер до всього в них читався ще й невимовний біль.
   Я поволеньки проковтнула клубок і приклала до вух слухавку.
 - Що скажеш? – осілим голосом промовив Амур, так і не привітавшись.
   Я не знала, що сказати.
 - У тебе… жахливий вигляд. – ледве стримуючи підступні сльози, відповіла я.
 - Це все, що ти можеш сказати? 
   Я підняла очі:
 - Я не свідчитиму проти тебе в суді. Я сказала, що не знаю тебе. Ти ж саме це хотів від мене почути?
   На його обличчі з’явилася гірка посмішка. Я ніколи не думала, що побачу його таким розчавленим. То був зовсім не той Амур – усміхнений, привітний і впевнений в собі. Тепер на мене дивився загнаний у клітку втомлений звір.
 - Чому ти прикриваєш мене, якщо сама не віриш мені?
 - Не знаю. – безпорадно озвалась я.
 - Дякую, що турбуєшся за мене. Та мені все одно...
 - Скажи мені лише одне, Амуре: - перебила я. - Навіщо ти поставив на собі хрест? Кому ти зробив гірше? Чи ти хотів довести мені своє бісове кохання, яке насправді не варте моїх нервів?
   Я відчула, як зриваюся.
 - Далво, я не вбивав! Хоча, відверто кажучи, дуже хотілося... – спокійно мовив Амур.
 - Та ж як я можу тобі повірити, – заплакала я. – якщо крім вас обох на озері не було більше нікого?!
 - Сама подумай, Далво: якби я планував його вбити, тоді навіщо мені робити це при купі свідків? Я міг би зробити це іншого дня, в іншому місці та в інший спосіб: дуже тихо, обережно, без слідів та свідків! Чи ти вважаєш, що я ідіот?
 - Ні. Ти божевільний! – прошепотіла я в слухавку, й закрила рукою обличчя яке мимоволі взялося судорогами.
 - Не знаю, навіщо ти сюди прийшла. – глухо промовив Амур. – Іди додому. Ти вже нічим не зарадиш!
 - Зачекай! – скрикнула я. – Хіба ти нічого більше не хочеш мені сказати?
 - Я завжди тебе кохатиму, – тихо, але твердо відповів він. - навіть знаючи, що тепер ти мене ненавидиш!
   Амур повернув голову до дверей і крикнув:
 - Можна мені до камери? Ми вже закінчили!
   Амур кинув слухавку й швидко вийшов, навіть не глянувши на мене. От і вся розмова.
   Коли їхала додому, не відчувала тіла, точніше відчувала страшенну втому. Чи то було від розпачу, чи то від недосипання.
   Навіть уночі Амур не давав мені спокою. Він стояв у мене перед очима і плакав так сильно, що той плач віддавався мені гострим болем у серці. А потім мене знудило. Я  майже не мала проблем зі здоров'ям. Можливо, причина цьому - нервовий стрес? Було так важко, неначе в голові замість мізків знаходився шматок свинцю. Я так і не зімкнула очей аж до ранку. Тому вранці я ходила, немов побита худоба. Коли Сальвел принесла мій улюблений вишневий пиріг, я чомусь навіть дивитися на нього не могла.
 - Ну, то що було вчора? – спитала вона, присьорбуючи за столом у кухні щойно заварений чай.
 - Нічого нового. – тихо пробубоніла я. – По-моєму, Амур не збирається визнавати своєї провини.
 - Зрозуміло. А ти сказала, що не свідчитимеш проти нього?
 - Він особливо не зрадів цьому. Я не знаю, що робити, Сальвел! Мені так погано! Сама не знаю, чому я захищаю його.   
 - Зате, здається, я знаю. – знизала плечима подруга й взяла мене за руку:
 - Послухай, люба, я знаю, як тобі важко. Не кожному було б так просто миритися з нещастям, яке так раптово падає тобі на голову. Але я знаю: ти сильна! А це дуже багато означає для тебе. Ти витримаєш, просто треба трохи часу. А я буду завжди поруч, що б там не сталося. Разом ми все переживемо! Віриш мені?
   Люба Сальвел! Мабуть, якби її не було поруч, я збожеволіла б. Лише вона може розрадити, коли, здається, надії на вихід немає.
 - Що тобі сказали в суді?
 - Запропонували бути потерпілою. Я... відмовилась.
 - Не можеш іти проти Амура?
 - Це важко. – зітхнула я.
 - Так. Важко. – погодилась Сальвел. - І небезпечно. Якщо ти признаєшся, що була знайома з ним дуже близько, то тебе можуть запідозрити у співучасті. Тому це залишиться між нами.
 - А якщо це, все ж таки, десь випливе?
 - Думаю, що ні. Чи ти не впевнена, що ніхто нічого не помітив?
 - Та я вже й не знаю.
   Відверто кажучи, мені було все одно - сяду я за грати, чи взагалі помру.
   Мене знову знудило. Сальвел запропонувала мені прилягти. Поїхала додому, коли я заснула.
   Наступного ранку я не знаходила собі місця. Мене щось підштовхувало купити тест на вагітність. Два роки тому лікарі повідомили мені про жіночу патологію, через яку я не можу мати дітей: загин матки й ще щось... Хоч покійний Денард до кінця своїх днів не залишав надії щодо потомства, та я з цим змирилася. А тепер... Минуло чимало часу, доки я наважилась провести тест... Я не раз чула історії про те, як приречені на безпліддя жінки попри всі прогнози лікарів все ж вагітніли й народжували здорових дітей. Та я ніяк не сподівалася, що те саме станеться й зі мною. Я просто не знала, радіти мені чи плакати. Якщо це Денардова дитина – то ще пів-біди. А якщо…
   Я щосили гнала від себе ту думку, що батьком може бути він, вбивця. Це так неправильно! Я ніколи не приховаю від своєї дитини усієї істини. Я не зможу. Стоп! Адже нічого ще не відомо достеменно.
   Було б добре сходити до лікаря. А я боялася. А може це ще нічого не доводить? Нудити й паморочитись у голові може будь від чого. Друга риска може з'явитися випадково, якщо тест бракований, чи в організмі відбувається якийсь активний процес. Господи, краще б я так і залишилася безплідною!
   До суду залишилося ще п’ять днів. Сьогодні вранці я підійшла до дзеркала, й побачила біля коріння, що вже за кілька тижнів відросло, ледь помітну сивину. Я так змінилася за цей час, і, звісно, не в кращий бік.
   Бажання побачити Амура переросло в справжнісіньку параною. Я добре усвідомлювала: просити про побачення у Дівейла означає підписати собі вирок. Але якась сила весь час тягнула мене туди. Це все було просто нестерпним. Я кляла той день, коли побачила Амура уперше. Я б рада погодитись, що ненавиджу його, та, нажаль, це чистої води брехня.
   Він актор... Навіть Денард при своєму вовчому чутті не розкусив його. Ба, до всього ще й довіряв, називав своїм другом… Мені стало навіть шкода покійного чоловіка.
   Час спливав непомітно. Поступово я стала відчувати в собі нове життя. Відчувала, як воно росте з кожним часом. Разом  з ним росли паніка, тривога й розпач.
   Щоб забутися хоч натрохи, я вивела з гаражу свій Лендровер і поїхала до найближчого супермаркету. Перше, що побачила, заходячи до магазину, - це відділ спиртних напоїв. Чомусь раптом закортіло вермуту. Я схопила з полиці пляшку першого ліпшого й кинула до візка. Добре роздивилася навкруги й набрала трохи огірків, брокколі й петрушки для салату. Потім відчула, що хочеться шоколадних цукерок з горіховою начинкою. Та щойно я потягнулася до верхньої полиці за рожевою коробкою, як раптом почула у себе за спиною знайомий голос:
 - Доброго дня, місіс Нілсон!
   Пітер Страйтер! Він що, шпигував за мною? Чи це вже параноя? Чому він так прискіпливо мене роздивляється? Невже щось знає?
   Я відправила коробку цукерок услід овочам, а Пітерові, вочевидь, послала не надто товариський погляд, бо той відразу соромливо потупив погляд в сторону прилавку з червоною салямі.
 - Вітаю! – тихо видавила я й вмовкла, так і не придумавши, що далі казатиму.
   Чоловік крадькома метнув погляд чорних трохи вузькуватих очей у візок - на вермут. Тепер буде думати, що невтішна вдова запиячила від горя, побиваючись за чоловіком. Нехай думає. Так буде краще.
 - У вас гості? - поцікавився Пітер, стурбовано перевівши погляд з візка на моє змучене обличчя.
 - Ні! - раптом посміхнулась я (і уявила собі, як виглядає ця посмішка збоку). - Просто кортить випити гарного вина! Може приєднаєтеся? Не хочете?
 - Е-е... ні дякую! Мене дружина удома чекає!
   Він поривався було йти, та раптом зупинився і, співчутливо скривившись, мовив:
 - Місіс Нілсон, я, звісно, все прекрасно розумію, та все ж раджу вам триматися. Ви ще молода, у вас все ще попереду... загалом, не впадайте у відчай, гаразд?
 - Дякую, Пітере! - холодна відповідь. - Та я не маленька - сама за себе потурбуюся. А ви той... покваптеся - вас дружина зачекалася!
   Боже мій! Що я роблю! Набіса напосілася на нього! Він же не винний, що у мене все так склалося! Невже я й справді настільки безнадійна? Потрібно щось робити, Далво! Потрібно жити далі! У тебе під серцем б'ється дитя - то ж треба думати про нього. До дідька все! Я сильна! Я впораюся! А Амур... нехай посидить за гратами, як йому так кортить - плакати не буду! Більше не згадаю, не плакатиму, як маленька... Іди до дідька, Амуре! Геть з мого серця! Геть!
   
   Вранці мене розбудила Сальвел.
 - Ти що, пиячиш?! - охнула вона, принюхуючись.
 - Я лише учора, та й то трішечки! - виправдовувалась я.
 - Гадаю, літр спиртного за вечір - це не схоже на "трішечки"!
 - Сальв, припини, я не маленька.
 - Іди помийся! І то мерщій!
   Голова гуділа, наче електропроводи. Мені здавалося, що після випитої пляшки вина від мене залишилася лише голова. Тіла я майже не відчувала. Довелося пересилити себе і прийняти душ.
 - Я чесно не знаю, що на мене найшло. - я сіла за стіл у кухні, приймаючи з рук подруги густо заварену каву.
 - Ти скоро станеш матір'ю, отже не роби дурниць. - спокійно промовила Сальвел.
 - До речі, я запишу тебе на прийом до знайомого гінеколога. - посміхнулась подруга й взяла мою руку в свої теплі долоні.
 - І непогано було б відвідати курси майбутніх мам. Ти як?
   А що я скажу? Якби сказала "ні", від цього нічого не змінилося б. Сальвел потягне мене туди силоміць. По своїй природі вона майже лідер - і на роботі, й у сім'ї. А я - її повна протилежність. Мені навіть, у деякій мірі, було так зручно. Добре, коли хтось може направити мене на правильний шлях, коли мені інколи складно зробити вибір між кількома кроками. Однак, разом з цим, вона жодного разу не здавалася мені нудною. Я лише дякувала богові, що вона в мене є. Але чому ж тоді все так далеко зайшло? Я знаю, що буває гірше, але чому я повинна страждати? Може, це дрібниці, а я приймаю все надто близько до душі?
 - Знаєш, що я думаю? - раптом вирвалося в мене.
   Сальвел уважно, навіть налякано, глянула на мене.
 - Я гадаю, що все це - довгий поганий сон. Що не було ніяких Денарда й Амура... і я насправді не одружувалась. Ніхто нікого не вбивав і немає ніякої дитини - лише я, моя родина, мама, тато, мої друзі... і я - ще школярка, маленька гарненька школярка, яка ще вчора сиділа за партою, гуляла по узбережжю моря з найкращою подругою, дуріла й сміялась... і не думала ні про що, а просто жила, насолоджуючись своєю чистотою й безтурботністю й знала, що цим щаслива. А зараз я просто сплю й бачу якісь дурні кошмари - тільки й усього... Сальвел, скажи мені, що все так і є! Скажи ж бо!
   Ні. Все набагато гірше. А далі що? Хіба у всьому винне бісове кохання? Чи почуття провини перед Денардом? Що більше? Я іноді воліла одного разу прокинутися, і більше не застати його поруч у ліжку. Натомість зустріти лагідного красеня, який кинув би до моїх ніг весь світ. Мрія збулася, та тільки наполовину. Я б сказала, що це вироджена мрія - неначе сам Господь поглузував наді мною, над моїми думками. Ти хотіла позбутися нелюба й закохатися в іншого? То ось, тримай!
   Сальвел важко зітхала, притиснувши мою голову до своїх грудей і тихо пестячи моє мокре волосся. Вона мовчала. А я здригалася від важких ридань і, здавалося, ті ридання по крапельці забирають моє життя.
 - Ти маєш жити далі, Далво! Ти маєш зібрати сили в єдиний міцний вузол. І ти не сама - я вже казала тобі. Усе, що тобі потрібно - це покластися на мене. Згадай, скільки ми разом. Пам'ятаєш: там, на узбережжі - біля скелі-ящірки... ми з тобою дали одне одному клятву ніколи не розлучатися - що б там не було? Ми заприсяглися допомагати одна одній, довіряти, підтримувати, не сваритися, не битися за кавалерів, ми воліли стати сестрами, скріпивши нашу клятву кров'ю. Пам'ятаєш?
 - Я пам'ятаю! - схлипувала я. - Та ми не присягалися псувати одна одній настрій своїми проблемами! Я тисну на тебе своїми сльозами - це жахливо! Ти не повинна бачити мене такою! Я - слабка нікчемна ганчірка! Мені ніколи не стати такою, як ти!
   Сальвел відсторонилася від мене й уважно поглянула мені в обличчя.
 - Знаєш, що: візьми-но фен і висуши волосся!
   Вона рішуче встала й майнула в нашу з Денардом кімнату. Що вона робить? Хоче витягти мене на прогулянку? Але я не хочу! Мені так зле, що я навіть не можу рухатися!
 - І ніяких відмовок, Далво! - прочитала мої думки Сальвел, чимось зашарудівши біля мого ліжка.
   Я поволеньки піднялася й побрела у ванну кімнату - зробити те, що наказала мені подруга. Гарно висушивши й трохи уклавши щіткою кінчики прядок, зайшла до своєї кімнати, й Сальвел відразу вклала мені в руки блакитну туніку й бежеві джинси.
 - Вдягайся!
   Туніку ми купували разом на Мальдівах. Вона легка й шовкова, з тоненьким шкіряним пояском й оригінальною в'язаною вставкою на спині. Джинси Сальвел купувала для себе, але потім виявилося, що вони їй закороткі - модельним зростом вона виділялася навіть у дитинстві й взагалі на цілу голову була вища мене. Тому одежина відразу перейшла в моє користування. Увесь цей одяг на диво ідеально мені підійшов, і я завжди одягалась так на прогулянку у місто й почувалася, наче риба у воді.
 - Ну от, зовсім інша справа! - вдовольнилася Сальвел і, посадивши мене за туалетним столиком, заходилася накладати мені макіяж.
 - Відсьогодні ти виглядатимеш королевою. Вчитимешся любити себе й свого майбутнього первістка.