Звичаeва минущина

ЗВИЧАЄВА МИНУЩИНА

   Вони (слов’яни) шанують фалічні фігурки,
роблять з них богів і складають їм жертви.
                Григорій Богослов

   Весільні еротичні пісні… та за очевидної ознаки фалічного культу,
що виявлені в наївних формах, без якого-будь прикриття,
але й без цинізму чи п’яної розпусности.
                Хведір Вовк. «Матеріали
                до Українсько-руської етнології»


   Так було у стародавні часи: краса і таїнство живаскусу відтворювалися слов’янами у весняних іграх та забавах, у звичаях, які були пов’язані з заплідненням та формами язичницького поклоніння. Міцною основою сонцепоклонників («онуків Дажбожих») була сексуальна енергія; більшість обрядів та ритуалів мали витоки і прояв з джерел розуміння світотворчої сили живаскусу.
   Були такі часи в Україні, коли право на першу ніч з молодою («право зробити дівку молодицею») мали всі мужчини її нового роду – батько та брати молодого. Цей звичай називався «дарування дівкою». Пісенні зерна про звичай «дарування» збереглися у коморі українських ладканок (весільних пісень):

Молодая дівка Тетяна, раю, раю,
Та всіх боярів обдарила, раю, раю.
……………………………
Лише Яківка (молодого) не вдарила, раю, раю…

Плуг не оре, –
Чепіги кривії,
Заліза тупії,
Бики молодії.
Тверда новина.
Ах, не моя – материзна.
Дайте батогів,
Поганяти бугаїв,
Нехай пруть!
                (32, стор. 366)

Викотили, викотили
Смоловую бочку;
Виманили, виманили
У Пацюрихи дочку;

Положили, положили
На новій кроваті;
Що хотіли, те й робили
Чужому дитяті.

Хто хотів, той вертів,
А кому верчено, той терпів.
                (54; П. Чуб., стор. 116)

   Ще в одній народній пісні печеться мати, що сина Йвана довго нема. А потім вона пригадує:

Десь же він через город поїхав,
Ой десь його дружки-панянки переймали,
Ой десь його у світлоньку зазивали,
Ой десь його медом, вином напували,
Ой десь його калачами годували,
Ой десь його Ганнушкою дарували. 
                (24, стор. 21)

(З книги «Україна Кохання», - К., Фірма «Деркул», 2005 р.)