Землеробська магiя

ЗЕМЛЕРОБСЬКА МАГІЯ
               
                ЗЕМЛЯ – НАША МАТИ, ВСІХ ГОДУЄ

Про землю піклуйся – золотим зерном милуйся.
                (Народне прислів’я)

   Вірування у те, що без жінки поле не буде плодючим, вчені відносять до філософії анімізму. Людина, спостерігаючи появу нового життя з материнського черева, порівнювали це з появою врожаю на засіяній ниві. Земля, таким чином, стала Матір’ю, яка родить з зароненого в неї сім’я колос, що дарує споживу всім людям.
   Наші предки вірили, що тіло людини було створено з сирої землі, кості й сустави з каміння, а в жилах тече «кров-руда від Чорного моря».
   Згадаймо руські билини, де Земля сповіщає герою як і що треба зробити, щоб перемогти ворога. Для цього варто лише «вдаритися» об землю – і звичайний чоловік ставав богатирем. У зв’язку з цим був поширений звичай класти новонародженого, а також хворих і немічних на землю з метою їхньої енергетичної підживи.
   У слов’ян відносно Землі історично склався цілий комплекс уявлень, відповідно яким будувалось життя. Наприклад, було заборонено до весняного рівнодення вбивати в землю кіл. Невиконання даної заборони, за вірування, мало викликати посуху, і як наслідок, – загибель врожаю. З покоління у покоління передавалася мудрість предків: «Земля – мати, її не можна бити»; «Доглядай землю плідну, як матір рідну»; «Питай – як земля питає, вчи – як земля вчить, люби – як земля любить» і т.п.   

               
(є)
ОРАВ МИЛИЙ ЦІЛИЙ ДЕНЬ ТА ПОСІЯВ КОНОПЕЛЬ   

Кучерявий Іван
На капусту орав,
Чорнявую дівчиноньку
Поганяти найняв.
(56)   

   Плуг – священне знаряддя хлібороба. За скитською легендою, переказаною Геродотом, Золотий Плуг було даровано скитам разом з Золотою Сокирою і Золотою Чашею самими Небесами. Так майже 3500 років тому у наших предків зародився культ Золотого Плуга. Вони ототожнювали плуг з чоловічим дітородним органом (фалічне зображення плуга спостерігається у мистецтві багатьох народів), а його входження в землю було рівнозначним зляганню з жінкою. У прадавні часи серед слов’ян склався магічний ритуал: безпосередньо перед сівбою, на зораному полі чоловік і жінка мали сполучатися, після чого жінка обходила пахане поле, розкидаючи сперму круг себе, приказуючи: «Боже! Вроди мій хліб! Вийди колос з землі пишний і красивий!» Наші пращури вірили, що таким чином Творець сущого змилостивиться над ними і дасть гарний врожай. 
   Опис ритуалу повернення сперми до «витоків» – землі, воді, вогню й повітрю – стрічається в багатьох тантриських трактатах, зокрема в «Кула Тантрі».

               
ОЙ ГОП, ТА Й ПРИСІЛА, БУЛА ЧОРНА – СТАЛА БІЛА!

Ой із гори на долину
Посадила баба диню,
Цілий город качалася,
Щоб та диня в’язалася.
                (2, стор. 589)

   Коли наставала пора садити город, жінки виконували магічні дійства: роздягались, сідали на грядки, виголошували замовляння, з розплетеним волоссям оббігали за сонцем город. Прополка полів супроводжувалась родовими обідами, годуванням землі яйцями, сиром.
   Під час зажинок жінки стогнучи й охаючи каталися полем, щоб «силу» вернути собі і полю. Розвідувачі в цих діях убачають дійство імітації породілля: жнива сприймались як роди матері-землі, яка була запліднена й носила плід протягом літа.


ОРАНКА

   Під час епідемії або мору тварин, як своєрідний оберіг, серед наших пращурів був поширений обряд «оборювання» села або хутора: опівночі сохою або бороною окіл поселення робилася обережна межа. Приймати участь у «оранці» дозволялось особам жіночої статі, забарвлених прикметами чистоти, – дівчата, літні жінки, удови, які не мали живаскусних стосунків протягом кількох років, і  безщасниці (старі діви). Це було суто жіноче магічне дійство, мужчинам приймати участь у ритуалі доконечне заборонялося.
   Опівночі сім-дванадцять (в залежності від регіону) учасниць виходили на околицю села. У соху впрягалася одна з дівчат, інші супроводжували її, виконуючи пісні з погрозами і часто з уживання ненормативної лексики, розмахуючи кочергами й охватами, що мало б відлякувати «моровицю». Своїм зовнішнім виглядом і поведінкою учасниці процесії уподібнювалися лимінальним, тобто позбавленим соціальних прикмет суб’єктам, які утворювали захисну межу.
   Аналогічні дійства відбувалися під час посухи: опівночі учасниці обряду ходили розчищати джерело, щоб приманити дощ. А ще літні інки розстеляли свої сорочки на городах, помічаючи, чи сяде на них роса, котра є прикметою наближення дощу.
(68; стор. 97-98)

               
ТАТО-БИК – КОРОВА-МАТИ

Ой на городі та й цебриця,
Стоїть та Ганя, як телиця.
Ой на городі цебрик, цебрик –
А Ваня лізе, як бик, як бик!

   У прадавні часи гармонію єднання Неба та Землі наші предки втілили ще в образах Корови та Бика – Небесного Тата і Землі-Матері. Дощ, що поливає землю, – це, відповідно, сім’я, з якого народжується все живе.   
   Древній східний текст сповіщає: «Те місце, де корови парувались зі своїми любими биками, де прекрасні жінки знайшли утіху зі своїми закоханцями, підходить для зведення храму». Дивно, але значення цих слів велике й значуще. Усе саме так і має бути. Храм повинен бути місцем зустрічі, поєднання.