Купало

КУПАЛО

Кроковеє колесо вище тину стояло,
Купала много дива видало.

   О скільки того дива бачило за тисячі літ «кроковеє колесо» – сонечко – на святі Купала! Про дивне й чарівне свято слов’ян сказано і написано дуже багато. Я ж торкнуся лише тих аспектів літнього свята (час найбільшої сили сонця), які стосуються теми цієї книжки.
   Основна ідея Купальських свят полягала у шлюбних паруваннях («Небо поєднується з Землею, Вогонь – з Водою, а муж – з жоною»), у попередньому очищенні вогнем і водою. Підтвердження цього знаходимо в розділі українського фольклору – купальських піснях.
   Святкування починалося увечері напередодні Івана Купала. Дівчата збиралися десь поблизу водоймища, уквітчані вінками з живих квітів та запашних трав, і після веселого хороводу починали робити Марену.
   З’ясуємо кілька моментів.
   Чому саме біля води? Тому, що вода уособлює жіночу енергію, є символом розмноження й парування.

Ой куди ви, білі гуси, полинете,
Ой куди ви дівування занесете?
Понесете дівування аж на ріки,
Понесете дівування аж на віки.
                (5, стор. 200)

   Що то був за хоровод? Надамо слово очевидцю Псковському монаху Памфілу:

   «Дівчата головами вимахують, устами видають недобрі кличі, препогані бісовські пісні, хребтами вихиляють, ногами скачуть і топчуть».
   Очі аскета не дали змоги Памфілу розгледіти у цих кличах і скоках природну веселість юнок.
   Хто така Марена? За уявленням наших предків – це богиня води, та сама Дана, дружина бога Світла – Купала (він же Лад, Дажбог, Ярило),  одна з жіночих берегинь. Ляльку Марени робили з соломи, у зріст людини; її гарно одягали і клали на землю.
   Осторонь дівочого гурту, «з бубнами, з сопілками, з гудінням струнним і всякими неподобними граннями сатанинськими, з плесканнєм і плясаннєм» (монах Памфіл), збиралися хлопці. Йшли веселі «до Дунаю води пити, а до Івана дівку любити». При цьому хлопці співали:

Скакала жабка
Понад річкою,
За не Іванько,
Як з вуздечкою:
– Почекай, жабко,      
Я ті злапаю,
Поведу я тя
Аби до Дунаю,
В Дунаю воду
Будемо пити,
Ганнусю-дівку
Будем любити.
                (3, стор. 82)

   Хлопці розкладали святкове вогнище і теж починали робити величезну ляльку, але чоловічої статі, на ймення Купало.
   Хто такий Купало? За уявленням наших предків – це небесний світлодатель, а значить і Лад, і Дажбог, і Ярило – будитель кохання; бог плодючості, статків, радості, згоди та любові.
   Сходознавець Степан Наливайко у статті «Крішна й Україна» («Український світ» 1-2’94) проводить паралель між Купалом і Крішною. Ось що він пише: «Насамперед, наш Купала – той же індійський Крішна, який мав і друге ім’я – Гопала (!), яке означає Пастух. Обидва божества мають спільне походження й однакове значення». І далі: «Крішна-Гопала – не тільки Пастух, а й Воїн, Охоронець, Цар. Він вічно юний, як і слов’янський Купала та грецький Аполлон, з чого й пояснюється приставка Йван при імені Купала, споріднена із санскритським Юван – «юний, молодий». Крішна-Гопала – неперевершений сопілкар, на чарівливі звуки його сопілки звідусіль збігаються пастушки-гопі й водять довкола нього веселі хороводи».
   Цілком погоджуюсь з його висновками. Й-бо, як легко пізнати Купала-Крішну у древньому хороводі «Дудар»:

Уже наш дудар захворав-занедужав –
Ой люлі, ой люлі, захворав-занедужав:
Рученьки склав, ніженьки простяг –
Ой люлі, ой люлі, ніженьки простяг.
Ходіть подруженьки, зіллячка копати,
Зіллячка копати, дударя скупати.
Зілля накопали, дударя скупали.
А тепер наш дудар і в скоки, і в боки,
І в скоки, і в боки, навприсядки, гоп.
                (4, стор. 94)

   Чому самі хлопці розкладають багаття? Бо вогонь віддавна вважався символом чоловічої енергії. Вогонь наділений очисною силою, дарованою людству володарем сонця – Дажбогом. Видобувати вогонь – приналежність чоловіка, зберігати сімейне вогнище – справа жіноча.
   Навіщо ж робилися ляльки Купала й Марени?
   Михайло Грушевський в «Історії Української Літератури» (том 1, стор. 191) пише, що «найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фігури робляться парубками і дівчатами й потім топляться, або іншим способом нищаться».
   Неясність містерії Купала й Марени виникає від того, що між створенням фігур і їх нищенням відсутній цілий фрагмент містичного дійства. Спробуємо його відтворити.
   Пролити світло на затемнений куточок цієї містерії може усім відоме народне прислів’я: «Людина тричі дивною буває: коли народжується, одружується й помирає».
   У ритуальній грі зі священними ляльками саме ці три дива і має побачити «кроковеє колесо».
   «Народження і смерть» Купала й Марени беззаперечні. То що ж відсутнє? Так, так – символічне одруження пари! Тож, перед тим, як покласти ляльки на святкове вогнище, а потім кинути обгорілі рештки у річку Лету, хлопці й дівчата, поєднавшись в єдиний гурт, святкують їхнє весілля, яке завершується сценою божественного єднання.
   Тепер все стає на свої місця. Колесо долі зробило свій оберт. Відбулося народження, одруження, життя і смерть священної пари. Але життєвий біг не знає зупину. Купала й Марену кожного разу воскресають через паростки нового кохання-парування, палкого, як вогонь, чистого, як вода, цілющого і духмяного, як зело в ніч на Купала.
   Свято триває всеньку ніч.

Ой гуляв, гуляв,
Цілу нічку не спав я,
Ані моя дівчина
З чорненькими очима.
                (3, стор. 300)

   Гру з ляльками Купала й Марени можна назвати веселою прелюдією чарівного дійства. Адже по тому розпочинався акт справжнього парування закоханців.
   Скінчивши обряд нищення Купала й Марени, хлопці й дівчата більше не водять хороводи. Тепер кожний юнак вибирає собі подругу, щоб утворити з нею союз.

Ой на Івана, на Купала
Вийшла Ганнуся так, як панна.
На ню парубки заглядаються,
Єї займати стидаються.
…………………………
Єї Нестерко постарався,
Єї сватати обіцявся.
                (13)

   Треба наголосити, що кожна пара на святі утворювалася не випадково:

– Ой ти, Петре, здурів, здурів,
Взяв Явдоху та в рів повів.
– Я не здурів, я з ума сходю,      
Я до неї давно ходю.
                (4, стор. 430)

   Перед тим, як «піти у рів», пари проходили очищення вогнем та водою. Адже, за народним повір’ям, «на Купала сонце грається, у воді купається», тому й вода, як і вогонь, має очищувальну силу.
   Пройшовши крізь ворітця утворених пар, парубок одягає на голову милої обраниці свою шапку (запорука того, що він бере її під свій захист і відповідальність), а дівчина кладе на голову любого обранця вінок (знак, що вона готова віддатися). Обмінявшись символами єднання, молодята «беруться за руки й през оний огонь перескакують».
   Існувало повір’я, що якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, не роз’єднає рук, значить, їхній шлюб відбудеться.
   Після очищення вогнем всі пари йшли до води купатися, а вже потім, увібравши в себе силу двох стихій, злучалися у потаємних куточках узбережжя, щоб стати єдиною суттю. Шлюбна спілка вважалася «скріпленою Купальскою печаткою» після того, як утворена пара відчула фізичну спілку. Весілля, як звичаєве дійство, що відбудеться восени, – буде лише підтвердженням, констатацією Купальского побрання.
   Наводжу цілу низочку купальских пісень про з’єднання молодих:

Ой мала нічка на Ївана:
– З ким ти, Ганнусю, ночувала?    
– Ой під явором зелененьким,      
З своїм Їванком молоденьким.
                (Л. Українка)

   Вважайте: з «своїм» Іванком, а не з випадковим хлопцем.

Полягає попід лугом
Шовкова трава,
Туди ішла та Явдошка –
Сама молода,
А за нею Нетихвірко –
Щоб пара була.
                (10, стор. 38)

А я в осоці женихалася,
Аж осока розлягалася.
                (3, стор. 294)

Ой білая паутина
По тину повилась,
Марусечка за Йвасечком
Понялась, понялась.
Які руки, такі ноги,
Така голова,
Ізійшлися, обнялися –
Люба й розмова.
                (12)

   Купальська містерія завершувалася пусканням вінків на воду. Це ще один доказ того, що з чарівної ночі на Купала дівчата починали ходити в жіночому роді, бо кидання у воду вінків в українській поезії – незмінний символ кончини дівоцтва:

На Купала була,
Сорочки забула.
Не піду додому –
Боюся сорому;
Увернуся в солому
Да й піду додому.

   Беззаперечний факт, що у купальську ніч по всій Україні відбувалися акти масового запліднення.

Ой було літо –
Тепер зима,
Були дівчата –
Тепер нема.
            (4, стор. 432)

   Через дев’ять місяців, у березні (а март, як свідчить народне прислів’я, – «всіх місяців варт»), у час весняного рівнодення, коли з вирію починають повертатися птахи, з’являлися на світ Божий здорові діти, підсилені вогнем і водою Купала. Тож Купала – найкращий день для зачаття нового життя.

(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)