Мовчи, бабо!

МОВЧИ, БАБО!
   
   Є така байка: «Прокинувся чоловік вранці  –  першим ділом давай жінку бити. Вона йому: «За що? Хіба я в чім завинила?» А він їй: «До вечора все одно заробиш»». І якби то була лише байка! На жаль, так воно в житті і є. І досі серед людей чуєш такі примовки: «Жінка небита, як коса неклепана», або: «Жінка небита, як хата невкрита», або: «Діжа, діжа! Треба тобі віхтя та ножа, а хазяйці батожа!», або: «Жінка – що бубон: поки не вдариш, не задзвенить». А чому так відбувається? Адже спершу були і «зітхання, і під зорями стояння, й милі обіймання, свідчення в коханні, й світле вінчання  –  вічної злагоди обіцяння». А виходить? «Не так сталося, як обіцялося». Що ж губить щире почуття? А ось що – жага володіти! Досяг чоловік мети  –  «тепер, жінко, цить!» А за отим «цить!»  –  страх! Страх (і у чоловіка, і в жінки), що вони вже не потрібні одне одному. Почуття любові, навпаки,  дає людині впевненість у тому, що є в цілому світі хоча б одна людина, про яку вона може піклуватися, яка так само піклується про неї. Отже, любов  –  джерело радості, сили й натхнення. Але кожного разу, коли любов зникає, людина відчуває більше страху, і в цьому страхові (як міра захисту) вона наповнюється ненавистю. Ненависть  –  найперша броня. Людина починає боятися, що її можуть зруйнувати, тому й сама стає руйнівником.
   Дивіться, яке сумне намисто збирається з народних пісень:

Дала мене моя мати, за кого я хтіла,
Шумить, шумить нагайонька коло мого тіла.

Та взяв чоловік дротяну нагайку,
Ізробив він свою милу, як синю китайку.

Купив муж ліки – дубовеє сало.
Як намастив, ледь мила встала.

Ось іще:

Я твою натуру знаю,
не раз, не два через вікно утікаю.

                …оконцем втікала,
З пташечками в саду ночувала.
   
Або ось:

Била жінка мужика, за чуприну взявши.

   Хоча (стосовно останньої строфи)  –  це буває значно рідше. Бо чоловік все ж таки дужчий за жінку. А тут ще й апостол Павло наставляє: «А жінці… я не дозволяю ані панувати над мужем, але бути в мовчанні». (1Тим. 2:12). Ех-хе… «мовчи, бабо!» От бідна жінка й мовчить. Мужчина  –  той топить свою одинокість (найчастіше) у горілці, а жінка знаходить іншу радість і втіху… У чому? В їжі! А жеретійство, як звісно, призводить до того, що вона починає товстішати, набирати вагу. І стають наші жінки: «круглі, як місяць», «м’які, як хліб», «такі файні та здорові, як ті ялові корови», «такі гладкі  –  аж шкіра тріщить», «гладчають щодня  –  і нівроку». А потім про це ще й пісні складають:

Бив мене муж,
Бив, волочив,
Кість мою поломив;
Наступивши ніжкою,
Бив по спині різкою.

А я з того зла
Спатоньки лягла
Да встала ранесенько,
Умилась білесенько
Да й поснідала:
Із’їла вола,
Іще й барана,
Да й сімдесят поросят,
Та тридцятеро гусенят  –
Ще я й голодна.

Цебер борщу  –
Їси хочу,
Горщечок кашечки
І чотири пташечки  –
Тепер довольна!

   Отак – «тепер довольна». Задоволення  –  жалюгідна підміна Радості, яка була на початку, яка була самою суттю кохання… Та що поробиш – «від нерозділеного коханнячка, від чоловічого знущаннячка»? Смачного!
   
   Старчик якось казав: «Люди загалом або впадають у гріх, або шукають святості. Не можна бути воднораз і святим, і грішним. Чому ж тоді ті, які шукають влади і грошей, прагнуть ще й мати любов? По природі речей це так само неможливо. Бо громадський успіх – здобуток твердошиїх, а любов... любов підкоряється ніжним».
   
   Любов вітає відважних. Страх ніколи не породить любов – це неможливо. Так само і з любові ніколи не народжується страх.
   Боязкі шукають у коханні лише спокою, задоволення й «жартів» (за влучним виразом поета: «Ми тільки гралися з тобою – душа коханням не цвіла») і пожинають поразку:

О людоньки! Що ваші сподівання!..
Навіщо вам оті пісні скорботи?
Ви і в коханні терпите страждання.
Сама ж любов не відає гіркоти.

Лиш підійдіть до неї не як владар,
З довірою, з повагою, учтиво…
Відчуєте одразу ж гойність Ладу,
І скажете: «Любов – єдине диво!»
   
   Був я свідком…
   Зниділий парубок відвідав якось Старчика і пожалівся йому:
   – Я заплутався у почуттях. Уже три роки живу із своєю обраницею, а ще й досі не знаю, кохаю її чи ні? Інколи ладен піти за нею у пекло, а інколи тікаю від неї, як від вогню; бувають періоди, коли мені з нею затишно й любо, а буває так, що хоч вовком вий; часом за одну її усмішку ладен днями робити комедіантські штуки, а то ні з того, ні з сього найде раптом гнів, і я можу образити її нечемною поведінкою. Поясніть мені, шановний, що таке любов?       
   – Справжнє кохання між чоловіком і жінкою, – відповів любомудрець, – можна порівняти з короваєм. Твоє ставлення до дружини, якщо вважати її борошном, схоже на яйце, яке не хоче губити своєї цілісності. Шкаралупа — перепона. Мудро каже прислів’я: «Поки не покладеш на требник кохання своєї душі, не знайдеш обраниці». Відкинь оболонку, і тоді все збудеться само собою. На зміну зовнішньому, поверховому знайомству, що не приводить до пізнання, прийде пора бурхливого взаємопроникнення. Тільки розчинившись одне в одному, борошно і яйце утворюють тісто, з якого піч-життя і виплекає Диво-Коровай. «Коровай ; як пух, як дух, як милеє щастя!» І тоді вже не матимеш потреби ні тікати від своєї супутниці, ні вити вовком, ні вдаватися до образ. Коли зливаються дві душі — амури на небі влаштовують учту і зачинають співати:      

Ой раю, раю,
Величний Короваю -
Небесна водиця,
Золота пшениця!

(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)