Голова - не серце...

ГОЛОВА - НЕ СЕРЦЕ...
   
   Ще одна завада може виникнути на шляху до Єднання, коли людина у пошуках знань губить зв’язок із своїм сердечним центром, і тоді починає керуватися виключно розумом. Таких людей називають у світі логіками. І от що тоді буває…

ПОЛОВИНА САДУ ЦВІТЕ, ПОЛОВИНА В’ЯНЕ…

Коли кохання шепоче, розум мовчати мусить.
Народне прислів’я

   Прийшов Максим Чуб до Івана Чаплія, і почали вони розмову.

ЧУБ. Чув я, Іване, чудову пісню, тільки не все в ній зрозумів.
ЧАПЛІЙ. Що саме?
ЧУБ. Є там такі слова: «Половина саду цвіте, половина в’яне». Як це може бути?
ЧАПЛІЙ. І що ж тут незрозумілого?
ЧУБ. Ну як це що? Садок один? Один. Сонце світить на всі дерева й квіти однаково? Однаково. Весна приходить одномиттєво? Одномиттєво. А єдиного розквіту нема. Чого б то воно так? Поясни, Іване.
ЧАПЛІЙ. Добре, поясню. От скажи: чи може так бути, щоб одна частина лісу буяла, а друга всихала?
ЧУБ. Ні, не може.
ЧАПЛІЙ. А чого ж із садком не так?
ЧУБ. Їй-бо, не знаю.
ЧАПЛІЙ. Ліс, Максиме, плоть од плоті – природа: її міць, її краса, її сила, її душа… Ліс живе за законами природи і сам є її головним законом. Згоден ти зі мною?
ЧУБ. Згоден.
ЧАПЛІЙ. А сад? Сад – це витвір людських рук, а відтак, живе він за законами людини, яка з найдавніших часів – головний руйнівник природи. Звичайно, мрії людства благородні, а от дійсність… Скажімо, мріє людина про красу, а живе у мерзоті; шукає справжнього кохання, а чинить перелюб… Що не кажи, а як немає злагоди в людській душі, то не відчуєш гармонії і в її творіннях. Ось і садок: красивий, але фальшивий, і не може він бути по-справжньому живим, як  його творець.
ЧУБ. Гаразд. Візьму на віру твої слова. Але ти так і не пояснив мені, Іване, чому ж то воно – «половина саду цвіте,  половина в’яне»?
ЧАПЛІЙ. Зараз поясню. Сила поезії у тому, що вона може за допомогою символу, метафори, алегорії передати стихію людських почуттів, без зайвих слів прояснити стан взаємин між чоловіком і жінкою. І саме ця пісня, яку ти чув, свідчить: що б людина не вибирала, до чого б не прагла, – все в неї виходить  шкереберть. Спитаєш, чому? Бо навіть у коханні керується більше головою, ніж серцем. Чи то парубок добивається дівчини, чи дівчина парубка, а щоб два серденька зійшлися в одне, того –хоч плач! – немає. І він засмучений, і вона нещасна. От тобі й суть: плекаєш надію на взаємність – цвітеш, зникає надія – в’янеш.
ЧУБ. Й-бо, правда…
ЧАПЛІЙ. Ось послухай-но, Максиме, таку пісню:

– Ой ти дуб, я – береза,
Ой ти п’яний, я – твереза;
Ой ти старий, я – молода,
Чом між нами нелагода?

– Ой я дуб, ти – береза,
Ой, ти – п’яна, я – тверезий,
Ой я молод, ти – стара,
Чом між нами та й свара?

   Бач воно як! І хотілось би їм жити вдвох у злагоді та любові, та все щось заважає. А то ще… До весілля що молоді одне одному кажуть? «Хоч у курені, аби до серця мені», «Хоч борщ без сала, аби душа пристала», «Сухар із водою, аби, серце, з тобою», «Любитиму, кохатиму, як у саду вишню», «Якби ти знав, що в моєму серці діється, то загоришся». А після? «Як жениться, то мостом стелиться, а як оженився, то кісткою в горлі стає», «Женився – як на льоду обломився», «Не мав лиха, так оженився», «Життя в мене через неї в горлі рубом стало», «У дівках сиділа – плакала, заміж пішла – вити стала», «Слова твої ласкавії, а чортова думка: доки тебе не любила, гула, як голубка», «Женився на скору руку та на довгу муку», «Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці!», «Доки не поберуться – любляться, а поберуться – чубляться», «Ой знати, знати, хто не жонатий: білеє личко, як в паненяти», «Ой біда тому та й жонатому, як тому горщику та й щербатому»…  Подібних міркувань в народі ряснота – що шовковиці на деревині. А спитай молоде подружжя: де ж то ви чуття свої розгубили? То й почуєш у відповідь:

Оженився дурень да й взяв глупувату.
 
Або:
 
Чорт мені раду дав!
Сліпий сам, сліпу й брав,
Сліпий піп повінчав,
І сліпі музики грали,
Сліпі люди танцювали.

   Сліпі… Ні, не так воно все, Максимчику, ой не так. Як кажуть у народі: «Сліпа любов, сліпе й щастя». Серце ніколи не буває сліпим, а от розум…  Давай-но я тобі свою співанку заспіваю…

З часів прадавніх, з Ноєвих часів,
Тілесну пристрасть плутають з любов’ю.
І вже ніхто не чує крик богів:
«Жагий – сліпий, закоханий – ніколи!»

ЧУБ. Тепер-то я, здається, зрозумів.
ЧАПЛІЙ. От і добре.
ЧУБ. Стривай, стривай. Скажи мені, Йване, як то мені навчитися жити, щоб не бути отим садком?
ЧАПЛІЙ. А що – боїшся?
ЧУБ. Ще й як боюсь.
ЧАПЛІЙ. То йди тоді, загубися у лісі, у найвіддаленіші хащі залізь, а потім, спробуй сам, без зайвої допомоги, вибратися з нього.
ЧУБ. Навіщо ти вчиш мене такому, брате?
ЧАПЛІЙ. А ти й не розумієш?
ЧУБ. Ні.
ЧАПЛІЙ. То знай: хто вибрався з лісу, той садка не боїться.
               

 РЕВНОЩІ - НЕ ЛЮБОВ
 
Ревність руйнує і труїть усе те, що є красивого і гарного в любові.
Джордано Бруно
 
   Далі треба позначити таку неприємну заковику у стосунках, як ревнощі.
   Де переховуються корінці ревнощів, з яких буйно тягнуться вгору бур’яни злобливості? Шукати їх треба на ниві душевного сум’яття. Бо кожний (як чоловік, так і жінка) носять у собі цілий гарем. Поки його не позбутися, торжество кохання неможливе.
   Для прикладу наведу одного повчального віршика.

КАВІД-РІШИНЕЦЬ

Жив-був співак на ім’я Кавід.
Мав той Кавід дуже великий рід.
Було в нього аж дев’ять жінок,
Дев’ять жінок – дев’ять морок.
Перша жона – лінивиця,
Друга – гуляшниця,
Третя – гнівливиця,
Четверта – капризниця,
П’ята – самохвалиця,
Шоста – брехливиця,
Сьома – жадібниця,
Восьма – хазяйниця,
Дев’ята – любавиця.

Як набридло йому в житті мучитися,
То й вирішив він того роду позбутися.
З дев’яти жінок – лишив вісім,
З восьми – сім,
З семи – шість,
З шести – п’ять,
З п’яти – чотири,
З чотирьох – три,
З трьох – дві,
З двох – одну,
З одної – жодну.

А як те зробив, став такий молодець,
Що було йому ймення дано – Рішинець!

   Позбувшись свого внутрішнього гарему, Рішинець готовий увійти у храмину кохання. Кавід – ні. Для нього підбічниця – лише чергова жінка, не більше. Звідси й виникають власність, подразливість, нетерпіння до заперечень, недовіра, потреба постійно добиватися від жінки доказів вірності й прихильності.

Не з жаліза, не з жаліза, – із самої криці
Справив коваль ковалисі замок до спідниці.
                (32, стор. 580)

   Виправдовують ревнивці своє «дивне» поводження, кажучи: «Нема ревнощів, нема й любощів», «Кохання й ревнощі нерозлучні», «Кохання без ревнощів – то як козак без вуса».
  А ось які прислів’я складено у народі про ревнивців:

Ревнивий чоловік – що полохливий злодій.

Хто любить ревне, жаліє певне!

Ревнуватимеш - втратиш жінку.

Розумний береже жінку без ревнощів.

Ревнивому любота, як жадобі щедрота.

Голова – не серце, ревнощі – не любов.

   Лячно дівчині виходити за ревнивого заміж, боїться «пізнати зраду-зваду життя молодого», і просить вона у Бога:

Не дай Бог коня лінивого,
А чоловіка ревнивого!

   А вже як попалась ревнивому – страждає бідненька:

Котяться сльози з очей, як ниточка з клубочка.

Ой горе, безталання моє!
Потеряла я здоров’ячко своє.
Лучилася ревнивому мужику,
Зсушив, зв’язав, як вишеньку у садку.

   Ревнощі рівною мірою притаманні й жінкам. Бо нестерпно для жінок, коли щось стає на перешкоді їхнім почуттям.

Одна сорока дві вісті носила:
Перець гіркий, а жінка ревнива.

   Старчик казав: «Довіра існує тоді, коли забуваєш такі слова, як «навіщо?», «поклянися», коли ти готовий розсміятися ще до того, як твій обранець зачинає казати сміхотвор».

   Іще він казав: «Того дня, коли любов починає шукати захисту закону, вона гине».
   
   Ревність – одна з найпоширеніших областей психологічного невігластва: людина нічого не знає про себе, про інших, і головне, про стосунки між люблячими людьми. Невірне розуміння любові – породжує ревність.   
   На стеблині ревнощів розвиваються пуп’янки власника, для якого слово «моє» (стосовно людини чи то якогось роблива) має надважливе значення.
   «Моє!» але неможна володіти життям! Неможна тримати в кулакові чиюсь долю.
   Любов і ревність стали для нас майже синонімами. Насправді ж, вони деполяризовані. Розум, здатний на ревність, не може любити, і навпаки, розум здатний на любов, не може ревнувати. Любов так само нічого не знає про ревність, як сонце ніколи нічого не знає про темряву.

Ось цить, не диши.
«Ти навіки моя!» –
На лобі собі запиши.

   Кожний розуміє оте «моє» по-своєму. Я ж, щоб висвітлити власника в аспекті його жаги привласнити непідвладне почуття (маю на увазі любов), дозволю собі звернутися до алегорії і розповісти кілька казок. Хай вони принесуть вам спокій – наче теплий лист матусі, що надійшов від сина-мандрівника.

ЗОЛОТИЙ ЛЕВ
   
   Заблукав якось у степу один чоловік. А тут назустріч йому Золотий Лев, та й питає його:
   – Заблукав?
   – Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
   – Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
   – Звісна річ, до людей.
   Відвіз Золотий Лев того чоловіка до людей, а то було вороже плем’я, і вони його вбили.
   Заблукав у степу ще один чоловік. І перед ним так само з’явився Золотий Лев.
   – Заблукав?
   – Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
   – Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
   – Від людей я насилу втік, – каже той, – бо провина моя перед ними велика. Вези мене краще до левів.
   Відвіз Золотий Лев того чоловіка до левів, а вони його й з’їли.
   Аж ось іде степом жінка; вродлива, струнка, з довгою русою косою. І перед нею так само з’явився Золотий Лев.
   – Заблукала? – питається її.
   – Ні, – каже жінка.
   – Якщо бажаєш, я можу відвезти тебе до людей або ж  до левів.
   – Я вже нікуди не поспішаю, – сказала жінка. – Облиш мене. Я прийшла сюди за власним бажанням і хочу побути на самоті.
   – У чім твоя туга?
   – Було в мене щастя, а тепер немає і, мабуть, ніколи вже не буде.
   – Яке щастя ти мала?
   – Чоловіка мала вродливого й дужого і сина  –  квітку синьооку. І любила я їх до нестями. Та, бач, на горе, дитину в мене смерть відібрала, а чоловік до іншої жити пішов, кинув мене.
   – Не журися, – посміхнувся Золотий Лев. – Хіба на цьому кінчається життя? Тобі зустрівся я  –  цар усіх левів. Я подарую тобі нове щастя. Подивись мені у вічі.
   Подивилася жінка у ті очі – і ніби головою в колодязь кинулася, так вони її причарували, а серце знов затьохкало пісню кохання.
   – Пообіцяй мені, – сказав їй Золотий Лев, – що будеш любити мене над усе у світі.
   – Обіцяю, жаданий! – палко мовила жінка.
   – Лише мене?
   – Лише тебе, коханий!
   Через якийсь час народилося в них дитятко  –  золоте левенятко, та таке ж ловке та гарне, що й словами передати тую красу неможливо.
   Вирішив Золотий Лев, що настав час піти до левів, щоб засвідчити серед них народження свого нащадка.
   То було справжнє свято. Славили леви свого царя, лунала в повітрі пісня нескінченної любові до нього.
   Та ось наймудріші зауважили йому:
   – Царю, чому твоя дружина не співає разом з нами в єдиному хорі? Здається нам, що вона кохає левенятко дужче, ніж тебе. Чому так?
   Промовчав цар, але того ж дня забрав дружину і дитину і знову подався у степ.
   Коли чабан-місяць вигнав на луг-небо отару зірок-овечок, вони зупинились і він сказав:
   – Ти порушила своє слово.
   – Яке, коханий?
   – Ти обіцяла мені, що любитимеш лише мене, а вийшло так, що тобі дитина миліша за мене.
   – Я кохаю тебе, кохаю дуже, – сказала жінка, – але ж і це дитя, наше дитя – воно потребує любові й опіки.
   – У моєму народі, – сказав Золотий Лев, – світло любові йде до дітей тільки крізь мене.
   – Що за безглуздя! – у відчаї вигукнула жінка. – Чому світло мого серця не може бути, як світло Сонця? Якщо я люблю, то кожен мій промінь – це промінь любові, куди б він не сягав…
   – Ти не стримала своє слово, – Лев не дав їй договорити. – І за це я маю тебе з’їсти.
   – Хай так, – сказала вона.
   – Зараз я розкрию пащу, і ти увійдеш у мене назавжди.
   – Хай так, – мовила жінка.
   Так і сталося. Але коли Лев закрив свою пащу і розплющив очі… О, краще б він не знав тої миті!.. Його дитини, його золотого левенятка ніде не було.
   – Що ти наробила! – загарчав він, зціпивши ікла. І застогнав: – Віддай мені мого сина! Віддай мені мого сина!! Віддай мені мого сина!!!
   Довго він оплакував своє горе, та коли, нарешті, заснув, то й прийшла уві сні до нього дружина. Годину або й дві вдивлялася вона в заплакані очі свого чоловіка, а потім, перед тим як зникнути за чорною завісою ночі, сказала:
   – Ми чекаємо тебе на небі. Віднині промінь твоєї любові буде сягати левенятка не інакше, як крізь мене. Приходь до нас, ми чекаємо на тебе…

ПАВА
   
   Спочатку я заспіваю вам пісеньку:
               
Тепер же я рад,
Що поспішив у лад,
До миленької дівчиноньки,
До красної павоньки,
Помагай біг їй!

   А тепер розповім і казочку…
   Були собі три товариші, три мисливці. Тривалий час перебували вони серед гір, полюючи на звірів. Та одного разу вирішили кинути хижацькі кубла і податися до людей.
   Спустилися товариші з гордих скель, з високості, перейшли калиновим містком ущелину… А коли йшли через місток, знайшли пав’яний вінок. «Візьмемо?» – «Гаразд». Взяли та й пішли собі далі.
   Ідуть, ідуть, вже й ніч близенько, а місто ще далеченько. Вирішили переночувати у ліску, на жовтім піску. Зайшли у ліс, аж тут  –  хатинка. А з хатинки  –  дівчина виходить, та така вродлива, що й не передати. Підійшла, як зоренька зійшла, та й каже:
– Пийте, хлопці, воду,
Закусюйте хлібом.
Просіть Пана Бога,
Підете на небо.
   – Бодай здорова, ґречна панночко! – привітався перший товариш. – Нам на небо не треба. Нам ще серед людей кортить пожити.
   – І не боязко вам до людей іти?
   – Ми хлопці не ледачі, – відказав другий, – норов у нас звірячий. Це хай люди нас бояться.
   – А чи не траплявся вам, бува, по дорозі пав’яний вінок?
   – Стрічали, – сказав третій.
   – Віддайте його мені.
   – А що ж нам за це буде? – знов заговорив перший товариш.
   – А ви, – сказала тоді дівчина, – заходьте по одному до мого двору, може, й домовимося.
   – Годиться…
   Зайшов до двору перший товариш, дівчина його й питає:
   – Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
   – Я, – мовив гість. – А ті двоє – мої мисливські собаки. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
   – Вибирай: а чи хустку шовкову з білої шиї, а чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
   – Тут і вибирати нічого, – сказав той, – все беру: і хустку, і перстень, і тебе молоду. У господарстві все знадобиться: і тканина, й копійчина, і гожа дівчина.
   – Дякую тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
   Через якийсь час погукала другого гостя.
   – Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
   – А хіба не видно? – мовив здивовано другий гість. – Звісна річ – я. А ті двоє  –  мої мисливські коні. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
   – Вибирай: а чи хустку шовкову з білої шиї, а чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
   – Тут і вибирати нічого, – гукнув той радісно. – Хустку залиш собі. Куди мені з нею? А от золотого персня, ще й тебе саму, дівчину молоду, я візьму. Золото й гарні дівчата  –  завжди були в ціні.
   – Дякую й тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
   Нарешті до двору увійшов і третій.
   – Добродію, чи не скажеш, хто серед вас за старшого?
   – Ті двоє, що сидять у твоїй хаті, – почула дівчина таку відповідь. – Вони мої вчителі. Їхнє слово для мене  –  закон.
   – А що б ти хотів узяти за пав’яний вінок?
   – Без дозволу вчителів не маю права.
   – Вважай, що є в тебе їхній дозвіл.
   – З чого маю вибирати?
   – Бери чи то хустку шовкову з білої шиї, чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
   От третій гість і каже:
   – Золота мені не треба. Руки, ноги  є, копійку на життя і сам зароблю. Про тебе, дівчино-ягідко, навіть мріяти не смію, така ти гарна. А от хустку твою шовкову я б узяв, щоб вона мені про нашу зустріч нагадувала. І личко твоє смугляве  –  оченькам відраду, і голосок твій ніжний  –  серденьку принаду…
   Як почула те дівчина, всміхнулася й веселенько так каже:
   – Рара ж мені, Рара! Є однойко, буде й пара. Бо що з серця походить, те й до серця доходить. А тепер, – сказала дівчина, – гукай своїх вчителів.
   Вийшли ті двоє, що сиділи в хаті. От один з них і каже:
   – Ну, дівчино-чепурко, чи вже вирішила, кому й що віддаси за наш вінок перейманий?
   А дівчина їм:
   – За мій вінок буде вам соломи жмут та купка кісток.
   Вони: «Це як?! Та ти що?!»
   А дівчина у відповідь:
   – Чи чули ви: хто багато бажає, той облизня має.
   – Та ми тебе силою візьмемо, – загукали вони. – Не таких сарн брикучих приструнювали… – і до неї. Сіпнулися, було, а ноги не йдуть, немов поприклеювалися до землі. Аж тут вінок, вінок пав’яний  – вислизнув з руки мисливської, покотився стежкою, а потім злетів над землею, як та зіронька небесна, і вмить опинився на дівочій голові. А вже сяйво від нього  –  боляче очам дивитися. Промені  – як той дощ по землі розсіваються.
   Та раптом сяйво зникло, і побачили мисливці, що стоїть перед ними вже не дівчина, а птах  –  пава дивоглядна.
   От пава і каже, звертаючись до тих двох:
   – Голови ваші великі, та дуже дикі. Через своє невігластво ви скаламутили води своєї погоди. Тепер же поб’є вас темрява негоди. Як відрекомендувалися, таке й отримаєте.
   Блимнула пава очима  –  один з мисливців перекинувся на рудого собаку; блимнула ще раз  –  другий перетворився на гнідого жеребця.
   – Біжіть мерщій, рудий та гнідий! Біжіть до людей і їм служіть, то може вади своєї й позбавитесь…
   …Коли пава і третій гість лишилися наодинці, почало благословлятися на світ. Підняла павичка свій хвіст, розпустила чарівним віялом, легенько всміхнулася та й каже:
   – Тай-лай-ладом, мій миленький! Від свого кохання май же моє відчування. Був ти людиною, та від щирого серця свого станеш пташкою, соловейком, з’являться в тебе крильця, і полетиш ти над землею, співаючи людям пізно й раненько, щоб вони себе споминали і серцем раду мали, до царства звіриного не повертали.
   Стоїть хлопець замилуваний павиною красою, від хвилювання слова сказати не може.
   – А тепер роздягайся, – сказала пава.
   Кинув він шапку  –  бір утворився; кинув сорочку  – гора снігом вкрилася; кинув шаровари  – поле волошками засиніло; кинув сап’янці  – дві калини над землею зазеленіли. А коли хлопець скупався у ночвах з джерельною водою, пава дала йому сіреньку сорочку й штанці, і тільки-но він їх надів, то й став соловейком.
   Пригорнула пава соловейка до серденька, а він струснувся на грудях, зазирнув їй ніжно у вічі та й затьохкав веселенько пісеньку, саме ту, з якої я розпочав цю казочку:

Тепер же я рад,
Що поспішив у лад,
До миленької дівчиноньки,
До красної павоньки,
Помагай Біг їй!

ЦНОТА
   
   Сталося це, коли ще на всіх парубків дівчат не вистачало.
   От прийшов до Бога один паруб’яга та й каже:
   – Боже, як же мені кортить пізнати жінку! Та де її взяти?
   – Гаразд, – сказав Бог, – пізнаєш. Яку ти бажаєш?
   – Хай, як і я, вона буде бідовою, завзятою і здоровою. Щоб удачі ми з нею були однієї. Щоб я був її, а вона щоб  –  моєю.
   Узяв Бог квітку будяка, зробив з неї осу і каже:
   – Ця комаха відповідає твоїм жаданням. Поживи з осою, придивись до неї, і якщо ви порозумієтесь, я зроблю  тобі з неї жінку.
   От почали вони жити. Парубок каже: «Підкоряйся, осо, мені, бо ти моя». А оса йому: «Ні, чоловіче, слухайся мене, бо ти мій». Отак сваряться щодня. То він їй прочухана дасть, то вона його всього покусає.
   Не витримавши такого життя, парубок знову побіг до Бога.
   – Забери, Боже, – почав слізно благати, – цю шалену комаху. Не хочу я такої дружини, щоб дорікала мені в усьому, ще щоб зі злістю жало в мені топила.
   – Чи могло у вас що вийти, – мовив Творець, – як ви обоє рябоє, керувалися не серцем, а головою?
   – Дай мені, Боже, якусь іншу подругу, благаю!
   – Гаразд. Дам тобі ще одну спробу. А третьої – не буде.
   Узяв Бог квітку троянди і зробив з неї бджолу.
   От почали вони жити. Парубок каже: «Я, – каже, – бджілко, не хочу тебе загубити, то давай одне до одного з ласкою підступати». А пчілка йому: «Ходімо в поле, мій соколе. Де мед пахтить, там гарно жить».
   Пішли вони на зелені луки. Бджола знай собі з квітки на квітку перелітає, мед збирає, і ніби немає їй діла до парубка. Тинявся він за  нею, тинявся, а потім ліг та й задрімав на траві-мураві, під липкою, біля джерела. А бджілонька як помітила, що її судженого немає, полетіла його шукати. Дивиться  –  спить її любчик та так спокійно, так солодко, а вже вустонька ті – наче квітка духмяна, на медовій росі настояна. Задзижчала бджола, сіла на губоньки пелюсткові, а губоньки здригнулися, а бджілонька ворухнулася, жало загнала.
   Підскочив паруб’яга та як гримоне:
   – Пчілко немилосердна! Чом жало впустила у мою губоньку, для чого мене укусила?
   – Я, – каже бджілка, – твоєю вже стала, жало і мед разом тобі я віддала. Стікся в них щедрий нектар  –  кохання бальзамовий дар.
   – Що ж то за дар такий?! Що ж то за кохання?! Оце так-так: «Дала бджола меду  –  аж пику скривило». Ні, не бачу я різниці між тобою та осою. Та мене нещадно кусала, а оце, бач, і ти до того ж внаджуєшся.
   – Ге, мій любенький, – сказала бджола. – Оса безліч разів кусає, а не вмирає. Мені ж жальце на один раз дано. Ти, голубе, тільки болю зазнав, а я тепер вмерти маю.
   – О, ні! – відчай охопив парубка. – Не хочу я цього чути! Як то ти з-за свого кохання з цього світу підеш?! Як то мені жити далі без тебе?
   – А що, кохаєш і ти мене?
   – Кохаю! Палко!
   – То є вихід… Притули мене до своїх грудей. Тільки-но я вмру – то й народиться одразу ж нове життя, і стану я дівчиною. І буде в нас відтоді одне серце, і вистачить нам його на цілий вік. І ніколи ти вже не знатимеш болю від кохання, а я  –  смерті.
   Як сказала бджола, так і сталося. І все суще коханню їхньому милувалося.
   Творець радо на них споглядав, а про себе казав:

– Ні, не даремно створено цей світ.
Життя  –  коріння, а кохання  –  цвіт.
Той лиш цвіте, хто суть пізнав:
Любов живе, де власника нема!

   Істинно: любов живе, де власника нема.

(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)


Рецензии