Ой квiтами да постiль шита

ОЙ КВІТАМИ ДА ПОСТІЛЬ ШИТА

Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
          Степан Руданський

Принеси, Боже, кого мені гоже,
На мою постілочку.


М’яка ложниця – пахнючий садок,
Створений голуб’ям.
Усі барви цвіту любові,
Перлове намисто солодких пісень
Множиться і зберігається тут.
   
   Важливу роль у стосунках між чоловіком і жінкою відіграє місце, де вони можуть сполом «злягтися», «звалятися», «зазнати розкошів», «пожартувати», «приспатися»… І це місце таємного дійства ми звемо постіль, застілок, лежанка, ложе…   
   Ось-бо:

У постелі родиться щастя.

Щастям духмяніє ложе.

Ой на дворі дощі ллють,
А ми в ліжку, як у раю.

Положуся нині з миленьким в перині.

   Неодмінно треба було «нагріти постелю», «викачати біленькі подушки», «подушки сушити»:

Туман долиною,
А мороз ліщиною,
А козак з дівчиною:
– Дівчина-сирото,
Не стели широко,
Постели вузенько,
Присунься близенько.

   Вона й присунеться:

А в покоїку за двірочками
Стоїть постелька з подушечками;
На тій постельці Маруся лежить,
Між ногами х… держить.
                (Чуб.)

   Може хтось зауважити: чому тільки ліжниця, адже була в українців ще й піч? На те дуже дотепно відповідає один тямущий нежурливий чоловік:

Де я тебе посаджу,
Моя кукурузко?
Бо на печі гаряче,
На припічку вузько.

   Що не кажіть, а піч – не те місце, де можна «любов творити».  Хоча... Як кажуть, скільки людей, стільки й уподобань.

Прийди, прийди, буду з тобою.
Їдну нічку на припічку,
Другу нічку на запічку,
Третю нічку на столику, –
Прийди, прийди, соколику.
                (54; П. Чубинський, стор. 113)

   З народних пісень довідуємося, що стелити постелю – ціле мистецтво. Біда тій жінці, яка не вміє «ізвечора біле ложе слати, по вечері та при ліжку стати»:

– А мій милий-миленький,
Голубе сивенький,
Переночуй хоч нічку зо мною!
– Як я маю ночувати,       
Коли не умієш шанувати
І білої постіленьки слати?

   Народні пісні дають відповідь і на запитання, з чого складається постіль:

Три подушки пухових,
Троє ряден шовкових.

Біле ложе стелить, до нього говорить:
– Ложе ж моє, ложе, хто ж на тебе ляже?      
Коли б я знала, що мій милий ляже,
То б я настелила перин та подушок,
Під головки м’якенький кожушок.
 
Він в перину, я в перину,
Я в перині не загину.

   Цей розділ про українську «постілочку» дозвольте завершити народною мудрістю: «Не божевільним хотінням, а тихим сплетінням перина жива». Істинно.

(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)