Ой квiтами да постiль шита
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
Степан Руданський
Принеси, Боже, кого мені гоже,
На мою постілочку.
М’яка ложниця – пахнючий садок,
Створений голуб’ям.
Усі барви цвіту любові,
Перлове намисто солодких пісень
Множиться і зберігається тут.
Важливу роль у стосунках між чоловіком і жінкою відіграє місце, де вони можуть сполом «злягтися», «звалятися», «зазнати розкошів», «пожартувати», «приспатися»… І це місце таємного дійства ми звемо постіль, застілок, лежанка, ложе…
Ось-бо:
У постелі родиться щастя.
Щастям духмяніє ложе.
Ой на дворі дощі ллють,
А ми в ліжку, як у раю.
Положуся нині з миленьким в перині.
Неодмінно треба було «нагріти постелю», «викачати біленькі подушки», «подушки сушити»:
Туман долиною,
А мороз ліщиною,
А козак з дівчиною:
– Дівчина-сирото,
Не стели широко,
Постели вузенько,
Присунься близенько.
Вона й присунеться:
А в покоїку за двірочками
Стоїть постелька з подушечками;
На тій постельці Маруся лежить,
Між ногами х… держить.
(Чуб.)
Може хтось зауважити: чому тільки ліжниця, адже була в українців ще й піч? На те дуже дотепно відповідає один тямущий нежурливий чоловік:
Де я тебе посаджу,
Моя кукурузко?
Бо на печі гаряче,
На припічку вузько.
Що не кажіть, а піч – не те місце, де можна «любов творити». Хоча... Як кажуть, скільки людей, стільки й уподобань.
Прийди, прийди, буду з тобою.
Їдну нічку на припічку,
Другу нічку на запічку,
Третю нічку на столику, –
Прийди, прийди, соколику.
(54; П. Чубинський, стор. 113)
З народних пісень довідуємося, що стелити постелю – ціле мистецтво. Біда тій жінці, яка не вміє «ізвечора біле ложе слати, по вечері та при ліжку стати»:
– А мій милий-миленький,
Голубе сивенький,
Переночуй хоч нічку зо мною!
– Як я маю ночувати,
Коли не умієш шанувати
І білої постіленьки слати?
Народні пісні дають відповідь і на запитання, з чого складається постіль:
Три подушки пухових,
Троє ряден шовкових.
Біле ложе стелить, до нього говорить:
– Ложе ж моє, ложе, хто ж на тебе ляже?
Коли б я знала, що мій милий ляже,
То б я настелила перин та подушок,
Під головки м’якенький кожушок.
Він в перину, я в перину,
Я в перині не загину.
Цей розділ про українську «постілочку» дозвольте завершити народною мудрістю: «Не божевільним хотінням, а тихим сплетінням перина жива». Істинно.
(З книги «Україна Кохання», ; К., Фірма «Деркул», 2005 р.)
Свидетельство о публикации №214090701453